Роберт під час церемонії вінчання здавався таким, як і завжди, безтурботно-щасливим від того, що я поряд з ним. Він не переймався тим, що довелося вдягти парадний костюм — на сорочці скособочилась єдина краватка, яку він мав, а під нігтями залишалася фарба. Він забув зробити собі зачіску, а я ж особливо наполягала на цьому, щоб ми пристойно виглядали в очах католицького священика та моєї матусі; гаразд, що він хоч обручку не забув. Я дивилась на нього, коли ми промовляли незвичні слова обітниці, й бачила: він такий, як є, яким був завжди. Точно так він міг би стояти разом зі мною й нашими друзями в улюбленому нами барі, замовляти ще пива й сперечатися щодо проблем перспективи. Мене це розчарувало. Я бажала, щоб він якось змінився, навіть перетворився на дещо іншу людину — адже відкривалась нова ера в моєму та його житті!

Після вінчання ми пішли до ресторану в центрі Ґрініч-вілідж, і там зустрілися з нашими приятелями. Вони всі виглядали незвично охайними, дехто з жінок був у черевичках з високими підборами. Приїхали і мої брат із сестрою, аж із самого Заходу. Всі поводилися трохи офіційно; друзі потисли руки нашим матерям, деякі навіть їх поцілували. Коли ж принесли вино, однокурсники Роберта почали виголошувати сороміцькі тости, що мене було збентежило. Але наші матусі, замість виглядати приголомшеними, сиділи рядком, щоки в них палали, і вони сміялися, мов дівчата-підлітки. Давно вже я не бачила свою матусю такою щасливою, і від того дещо заспокоїлась.

Роберт не подбав про те, щоб знайти собі десь постійну роботу, я кілька місяців наполегливо його вмовляла — я ж тепер мріяла, щоб ми знайшли затишне невеличке місто, де колись, можливо, зможемо купити собі будинок. Правду кажучи, він взагалі не шукав роботи, місце у Ґрінхілі запропонував один з його колишніх викладачів: Роберт експромтом завітав до того в кабінет, аби запросити його на ленч. А за тим ленчем викладач випадково згадав, що днями чув про вакантне місце й може рекомендувати туди Роберта — у того викладача був давній приятель, скульптор і майстер гончарної справи, який викладав у Ґрінхілі. Для художника це прекрасне місце, почув Роберт за ленчем: у Північній Кароліні багато художників, які ведуть справжнє, чисте життя, займаються тільки своїм мистецтвом. А коледж у Ґрінхілі був тісно пов’язаний з колишнім коледжем Блек-Маунтінс,[53] тому що декілька учнів Джозефа Альберса[54] залишили Блек-Маунтінс, коли розпався їхній гурток, і заснували факультет мистецтв у Ґрінхілі. Там Роберту буде добре, він матиме змогу писати картини. Якщо поміркувати, я теж, напевно, змогла б, до того ж приємний клімат, а ще… гаразд, він напише туди листа, рекомендуючи Роберта.

Так воно виходило, що майже все добре в житті випадало Роберту саме таким шляхом, завдяки талану, а йому зазвичай таланило. Поліцейський, наприклад, вибачає йому перевищення швидкості й знижує штраф зі ста двадцяти доларів до двадцяти п’яти. Він запізно звернувся по фант на свої заняття живописом — і отримав той фант, а ще й додаток на придбання необхідного приладдя. Всім подобається робити для нього щось добре, бо він видається таким щасливим і без їхньої допомоги, таким байдужим до власних потреб, і до їхнього бажання стати йому в пригоді. Ніколи не могла цього збагнути. Мені часом здавалося, що він обдурює людей, сміється з них, хоча й ненавмисне, але тепер гадаю, що життя немовби відшкодовувало Роберту те, чого йому самому бракувало.

Я вже була вагітна, коли ми переїхали до Ґрінхіла. Я зауважила Роберту, що кожна велика любов у моєму житті починається з блювання. Насправді, майже ні про що інше й думати не було сили. Запакувала все що можна у нашій квартирці в Ґрініч-вілідж, багато чого пороздавала друзям, які залишались (яких ми залишали, подумалося з гіркотою) там, у нашому колишньому житті. Роберт обіцяв, що домовиться з кількома друзями, щоб допомогли перенести речі до вантажівки, яку ми орендували для переїзду, але ж він забув. А може, це вони забули, тож ми врешті найняли двох підлітків просто з вулиці — перетягти всі речі згори донизу. Пакувала я все сама, тому що Роберту потрібно було в останню хвилину зробити то те, то інше на факультеті або в студії. Ми не залишили в квартирі взагалі нічого — спеціально, аби хазяїн не зміг утримати нашу заставу, а тоді Роберт сів за кермо, й ми поїхали до студії. Звідти він витяг коробки з приладдям для живопису й цілі оберемки полотен. Пізніше я збагнула, що він не пакував жодної речі зі свого одягу, жодної тарілки або чашки — лише те, що було в студії, бо тільки це для нього й важило. Тим часом я залишалась у машині, аби відігнати її, якщо з’явиться поліція або дівчина з інспекції паркування.

Так я сиділа за кермом, осяяним серпневим сонцем, і погладжувала свій живіт, що вже помітно здувся — не від того дитинчати розміром з горішок, як малюють на плакатах у поліклініці, а від того, що я багато їла й багато блювала, від моєї в’ялості й розслабленості, від небажання тримати себе у формі. Я провела рукою по опуклому животі й відчула ніжність до людинки, що росла всередині мене, до життя, на яке ми чекали. Такого я ще ніколи не відчувала, то був секрет навіть від Роберта — головним чином тому, що я не вміла йому це толком пояснити. Коли він з’явився з останнім оберемком старих скринь і останнім мольбертом, я визирнула з віконця вантажівки й подивилась на нього — він був бадьорий, веселий, упевнений, і все те ніяк не стосувалося мене. Він ні про що не думав, крім одного: як вмістити все, що приніс, у вантажівку, повну наших убогих меблів. Саме тоді, в ту хвилину, я вперше відчула, що припустилася якоїсь помилки, неначе дитина шепотіла мені: «Чи ж він зможе подбати про нас?»

Ми зупинилися пообідати неподалік від Вашингтона — за кілька кілометрів на північ від міста повернули на узбіччя, до зони відпочинку, й вийшли розім’ятися. У мене починало судомити ноги, щойно я про них згадувала. Там були столи для пікніків і дубовий гай; Роберт ретельно перевірив, чи немає на землі собачого лайна, після чого ліг та й заснув. Учора він пізно повернувся додому, пакувався в студії, а потім і спати ліг пізно — напевно, щось малював і пив коньяк; я почула запах, коли він повалився у ліжко, на ще не запаковані простирадла. Я ще подумала, що мені доведеться вести машину, як він раптом почне куняти за кермом.

Мене це все не на жарт роздратувало — врешті-решт, я була вагітна, а хіба він допоміг мені бодай у чомусь? Принаймні, міг би виспатися як слід перед довгою й нелегкою дорогою! Я лягла на траву поряд з ним, але не торкаючись його. Наприкінці дня я буду надто виснажена, щоб вести машину, але якщо Роберт зараз виспиться, він зможе, напевно, сісти за кермо замість мене, коли я геть стомлюся. На ньому була жовта сорочка з комірцем, який пристібався до неї ґудзиками. Зараз ті ґудзики розстебнулися, комір незграбно звісився на правий бік; напевно, Роберт придбав сорочку в черговому секонд-хенді — колись була непогана тканина, а тепер майже витерлася. З кишені сорочки стирчав клаптик паперу. Робити мені не було чого, а будити Роберта я не бажала, тож потяглася обережно й витягла той папірець. Звичайно, то мав бути малюнок, так і виявилось. Розгорнула — майстерно виконаний жирним олівцем начерк жіночого обличчя.