У наступні тижні Роберт почав малювати не ночами, а відразу після занять, і спускався з горища, коли я його кликала. Іноді він писав великі полотна в студії коледжу, а ми з Інгрид прогулювалися туди й забирали його на обід. То була щаслива хвилина: він відкладав свої пензлі й ішов додому разом з нами. Я раділа, коли ми зустрічали друзів, і вони бачили нас разом, утрьох, добропорядно крокуючих на обід, який я залишила теплим, накритим фарфоровими кришками (придбаними у секонд-хенді). Після обіду Роберт малював на горищі, але не до самої ночі, інколи він читав у ліжку, а я дрімала, примостивши голову в нього на грудях.

І в студії, й на горищі (я час від часу перевіряла, коли його не було вдома) Роберт працював над серією натюрмортів, прекрасно пишучи їх, часто з комічними елементами, вставляючи щось несподіване. Портрет, що викликав тяжкі роздуми, й та картина, де чорнява жінка зображена поряд з мертвою старою, стояли, обернуті до стіни, а я була досить обережною, щоб не розпитувати Роберта про них. Стелю горища, як і раніше, прикрашали зображення її одягу та окремих частин тіла. Книжки, навалені біля канапи, тепер знову були здебільшого каталогами виставок, було й декілька біографій, але жодної про Париж або імпресіоністів. Часом здавалося, що та його безладна одержимість просто мені примарилася, що я все вигадала, невідомо чому. Що то дійсно було — про те нагадувало лише яскраво розписане горище. І коли на мене знов нападали сумніви, я уникала підніматися туди.

Одного ранку, коли Інгрид вже почала повзати, Роберт підвівся лише близько опівдня, а вночі я чула, як він міряє кроками горище й малює. Дві ночі він малював без сну, а потім взяв машину й зник на весь день і всю ніч, повернувшись уже на сніданок. Поки його не було, я теж майже не спала. Зі слізьми на очах я кілька разів гадала, чи не зателефонувати до поліції, але зробити цього не могла через записку, яку він залишив: «Люба Кейт! Не хвилюйся про мене. Мені потрібно поспати у полі. Зараз не дуже холодно. Я взяв із собою мольберт. Гадаю, що без нього я збожеволію».

Дійсно, погода тоді стояла тепла, у Блакитних горах пізньої осені трапляються такі теплі дні. Роберт повернувся додому з новим пейзажем, на якому витончено були зображені поля якраз у передгір’ї на заході сонця. Полем, укритим коричневою травою, йшла людина — жінка в довгій білій сукні. Я так добре знала її постать, що могла майже відчути дотик до неї: до її талії, до тканини спідниці, до повних грудей, які круглилися нижче красивих широких плечей. Вона якраз оберталася до глядача, видно було обличчя, але відстань не дозволяла розрізнити вираз — нічого, крім темних очей. Роберт проспав до вечірніх сутінок, пропустивши вранішнє заняття зі студентами й денне засідання на факультеті, а наступного дня я викликала лікаря з медпункту в коледжі.

Я уявив собі, як вона жила.

Їй не можна нікуди виходити без супроводу. Чоловіка цілими днями немає вдома, але вона не має змоги побалакати з ним по телефону, тому що цей дивовижний винахід з’явиться у більшості паризьких будинків лише за двадцять п’ять років потому. Вранці її чоловік, одягнений у чорний сюртук і пальто, у циліндрі, залишає дім і вирушає на кінному омнібусі вздовж широких бульварів барона Османа на роботу. Там він керує поштовими операціями у великому будинку в центрі міста, а ввечері повертається додому, стомлений, часом з ледь чутним запахом спиртного. І від самого ранку до вечора вона його не бачить і не чує.

Якщо він стверджує, що працював допізна, вона не може перевірити, де він був насправді. Інколи уява малює їй різноманітні можливості: від тихих кімнат, де чоловіки в сюртуках з накрохмаленими манишками й м’якими чорними краватками збираються за довгим столом, до того, що їй ввижається прикрашений з витонченим смаком клуб певного сорту, де жінка, одягнена лише в легку шовкову сорочку поверх корсета й мережані нижні спідниці, у м’яких туфлях з високими підборами, дозволяє його руці мандрувати верхом її білих грудей. Про такі сцени вона знає непевно: чула перешіптування, зустрічала двічі чи тричі натяки на це в романах, а її саму виховували в зовсім іншому дусі.

У неї немає жодних доказів, буцімто її чоловік взагалі відвідує такі заклади — цілком можливо, він там ніколи й не буває. І вона сама не розуміє, чому ці картини знову й знову викликають у неї певні ревнощі. Але вона відчуває від того деяке полегшення, неначе поділяє з кимось нелегкий тягар. Вона добре знає, що існує шляхетніша альтернатива тим крайнощам, які їй маряться — то ресторани, де чоловіки (здебільшого чоловіки) обідають серед дня, а то й вечеряють, і ведуть розмови всі разом. Інколи її чоловік повертається додому й проголошує, що вечеря йому не потрібна. Він чемно пояснює, що вже з’їв чудову poulet rdti[70] або canard a Vorange.[71] Існують також cafes chantants,[72] де чоловіки й жінки можуть посидіти цілком пристойно, й інші кафе, де він може посидіти на самоті з газетою «Фігаро» і вечірньою філіжанкою кави. А можливо, він дійсно працює допізна.

Удома він завжди уважний: приймає ванну й переодягається до вечері, якщо вони вечеряють разом. А якщо вона вже поїла, а він вечеряв десь у ресторані, то одягає домашній халат і сідає з трубкою біля каміна або читає їй газету. Інколи він з ніжністю й вишуканістю цілує її в шию, коли вона сидить, схилившись над роботою: плете мереживо або гаптує платтячка для новонародженої сестриної дитини. Він вивозить її послухати оперу до нового сяючого Пале-Ґарньє,[73] а час від часу й до більш затишних місць — послухати оркестр і випити шампанського, а то й на бал у самому центрі міста; тоді вона одягає нову сукню з бірюзового шовку або рожевого атласу. Чоловік же тримається так, що не залишається будь-яких сумнівів: він пишається тим, що поряд з ним — вона.

А більше за все він заохочує її малювати, схвально киваючи, коли вона йде навіть на вельми незвичайні експерименти з кольором, світлом, грубими мазками в стилі, який вона бачила, відвідуючи разом із чоловіком найбільш радикальні новітні виставки. Зрозуміло, він нізащо не назве її радикалом. Він завжди стверджує, що вона просто художник і повинна писати так, як сама вважає за краще. Вона йому пояснює, що живопис, на її думку, повинен відображати життя й природу, що її зворушують новітні пейзажі, сповнені світла. Він погоджується, але додає обережно, що не хотів би, щоб вона знала про життя надто багато — природа надає чудові сюжети, а життя куди жорстокіше, ніж вона може собі уявити. На його думку, для неї добре, коли можна зайнятися вдома чимось таким, що її задовольняє. Він і сам закоханий у мистецтво. Він бачить її талант і бажає, щоб вона була щасливою. Він знайомий з чарівним подружжям Морізо. Зустрічався і з Мане, й завжди зауважує, що той — добрий сім’янин, що б там не казали про Едуара і його аморальні експерименти (він малює жінок легкої поведінки); через те він, можливо, надто сучасний, а це ганьба, беручи до уваги його безсумнівний талант.

Ів дійсно водить її до багатьох галерей. Щороку вони, так само, як і мало не мільйон інших любителів мистецтва, відвідують Салон, слухають плітки про улюблені полотна й про ті, до яких критики ставляться з презирством. Часом вони прогулюються залами Дувра, де студенти старанно копіюють живопис і скульптури, а іноді можна побачити навіть жінок без супроводу (напевно, американок). Їй важко в присутності чоловіка захоплюватися оголеними жінками на полотнах, а тим більше оголеними постатями міфологічних героїв. Вона розуміє, що сама ніколи не малюватиме оголених натурщиць. Навчалася живопису в приватній студії художника-академіста, копіюючи гіпсові зліпки у присутності своєї матері — до того, як вийшла заміж. Принаймні, вона працювала наполегливо.