Іноді вона розмірковує, чи зрозуміє її Ів, якщо вона вирішить подати одну зі своїх картин до Салону. Він жодного разу не сказав нічого зневажливого про ті нечисленні картини, виставлені в Салоні, які належали пензлю жінок. До того ж, він незмінно схвалює все, що зображує на полотні вона сама. Так само він ніколи не скаржиться на хатнє господарство, яке вона веде так чудово — хіба що один раз на рік зауважить ввічливо: йому хотілося б, щоб певну страву вона готувала не так часто, або він вважає, що на столі в передпокої вона могла б розставити речі по-іншому. В темряві спальні вони час від часу пізнають одне одного зовсім інакше — з любов’ю, ніжністю, навіть з палкою пристрастю, яку вона плекає в серці, хоча й не насмілюється згадувати вдень. Лише мріє: ось одного ранку прокинеться й збагне, що останнім часом їй не було потреби в тих акуратно згорнених чистих серветках, які вона вкладає під нижню білизну, в тих пляшках з гарячою водою, у бокалі хересу, який допомагає їй позбавитися щомісячних нападів болю.

Але наразі такого не траплялося. Можливо, вона думає про це надто часто або надто зрідка, або якось не так — вона намагається взагалі про це не думати. Замість того вона чекатиме на лист, і той лист буде для неї розвагою на весь ранок. Пошту двічі на день приносить молодик у короткому синьому пальті. Вона чує, як крізь шум дощу лунає його дзвінок, як Еме відчиняє двері. Вона не виглядатиме нетерплячою, тому що дійсно не відчуває нетерпіння. Лист з’явиться на срібній таці в її будуарі, коли вона вдягатиметься, готуючись до денних візитів. Вона відкриє конверт ще до того, як Еме встигне вийти, й недбало покладе його в письмовий стіл, щоб перечитати пізніше. Вона ще не почала вкладати ті листи в корсет, аби вони завжди були в неї біля серця.

Тим часом потрібно написати інші листи, відповісти на ще інші, замовити обід і вечерю, побачитися з кравчинею, закінчити теплу ковдру в подарунок свекру на Різдво. Є ще й сам свекор, витриманий старий чоловік. Він любить, щоб вона сама приносила йому напої й книжки після перепочинку, і вона дійсно чекає на ту мить, коли він подякує їй за турботу, погладить її руку своєю, вкритою сіткою набряклих вен, і подивиться на неї своїми очима, що майже нічого вже не бачать. Є квітучі кімнатні рослини, які вона поливає власноруч, не довіряючи цього служницям. І найважливіше з усього: поряд з її кімнатою є інша, яка спочатку була заскленою верандою — тепер там стоїть її мольберт і лежать фарби.

Цими днями їй позує служниця — не Еме, а молодша, Маргарита, майже зовсім іще дівчинка, в якої таке ніжне обличчя й біляве волосся. Беатриса розпочала картину, на якій дівчина сидить біля вікна за шиттям. Дівча полюбляє чимось займатися, поки позує, тож Беатриса охоче дає їй штопати комірці й нижні спідниці, аби тільки дівчина тримала досить рівно свою схилену над роботою золотоволосу голівку.

Тут завжди вистачає світла; навіть коли дощ заливає численні шибки, вони обидві можуть щось робити. Руки Маргарити швидко рухаються вздовж ніжної білої бавовни й мережив, а руки Беатриси підбирають форму й колір, відтворюють округлість юних плечей, що схилилися над голкою, складки плаття й фартуха. Обидві працюють мовчки, але їх єднає спокій, притаманний жінкам, які зайняті справами. Беатриса відчуває, що її робота є частиною домівки, так само, як і другий сніданок, що парує в кухні, як ті квіти, якими вона прикрашає обідній стіл. У мріях вона пише портрет дочки, якої в неї немає, замість цієї мовчазної дівчини, яка їй подобається, але про яку вона майже нічого не знає. У мріях дочка читає їй вголос вірші, поки вона малює, або розповідає про своїх подруг.

Правду кажучи, коли Беатриса заглиблюється в роботу, вона припиняє хвилюватися щодо значущості своїх картин: чи вони гарні, чи зможе вона колись поставити перед Івом питання про те, щоб подати їх до Салону — для цього вони ще не досить досконалі, напевно, ніколи й не будуть. Не бентежить її й питання, чи не має якогось більшого значення її життя взагалі. Наразі їй вистачає й того, щоб вірно передати синій колір сукні — нарешті, їй вдалося ідеально змішати фарби на палітрі, — а потім ще зробити невеличкий завиток, який надав кольору щоці юної дівчини. Завтра вона ще додасть білого: потрібно більше білого й трішки сірого, щоб передати це похмуре світло дощового осіннього дня, проте часу до другого сніданку в неї вже не залишилося.

Якщо живопис заповнює її ранок, то середина дня видається дещо порожньою: їй більше не хочеться малювати, вона не йде в гості й у себе нікого не приймає. Персонажі роману, що вона читає, якісь зовсім неживі, тому вона сідає за лист, який подумки писала весь цей час — відповідь на той, що зараз ховається в шухляді її розмальованого письмового столу. Вона схрестила ступні й засунула ноги під стілець. Так, її стіл стоїть в еркері вікна — вона спеціально переставила його туди ще навесні, аби милуватися садом.

Пишучи, вона бачить, що сьогодні один з тих дивовижних днів, які трапляються в Парижі восени: дощова злива перетворюється спершу на крупу, а потім на сніг. Effet de neige, effet d’hiverl[74] — це поняття вона зустріла минулого року на виставці: там на картинах деяких художників нового напрямку були не тільки сонячне світло й зелені поля, а й сніг — на морозі вони здійснювали революцію в живописі. Вона стояла заклякла перед тими картинами, що їх так лаяли в газетах. Коли сніг лягає на землю, він поцяткований сірим. Або синім — то залежить від освітлення, часу дня, від чистого або вкритого хмарами неба. У ньому можна побачити й цяточки брунатно-жовтого, навіть коричневого або блідо-лілового. Сама вона вже рік тому зрозуміла, що сніг не білий, і пам’ятала з точністю майже до хвилини, коли збагнула це, уважно оглядаючи свій сад.

А зараз перший сніг нової зими матеріалізується перед її очима, виникаючи без попередження з дощу. Вона припиняє писати й витирає перо фланелівкою, намагаючись при цьому не забруднити рукави чорнилом. Зів’ялий сад стоїть, уже вкритий снігом якогось витонченого кольору — він насправді не білий. Який же він сьогодні? Бежевий? Сріблястий? Безбарвний, якщо така річ взагалі існує? Вона поправляє аркуш паперу, вмочує перо в чорнила й повертається до листа. Розповідає своєму кореспондентові, як саме сніг лягає на кожну гілку, як кущі (а деякі з них вічнозелені) нахиляються докупи під легкою фатою небілого кольору, як садова лава, щойно зовсім гола під струменями дощу, відразу вкрилася м’якою тонкою подушкою снігу. Вона уявляє, як він слухає її розповідь, розгортаючи листа своїми старіючими пальцями. Бачить, як його очі, сповнені стриманої ніжності, вбирають у себе її слова.

З другою поштою пізніше приносять нового листа від нього. Цей лист загубився для нащадків, але їй він розповідає щось про нього або про його власний сад, іще не вкритий снігом, адже мав написати того листа ще вчора ввечері, а живе він у самісінькому центрі міста. Можливо, він скаржиться, з чарівним гумором, на порожнечу свого особистого життя: після смерті дружини він багато років самотній, а дітей у нього немає. Так само, згадує вона, як і в неї. Вона сама достатньо молода, щоб бути його дочкою, навіть онукою. З усмішкою вона згортає аркушик листа, потім розгортає знов і перечитує.

Роберт з кам’яним обличчям погодився піти до лікаря, але не дозволив мені йти з ним разом. До медпункту можна було дійти пішки, у містечку все близько, і я, всупереч собі, стояла на нашому ґанку й дивилася Роберту вслід. Він ішов, опустивши плечі, а ноги ледь переставляв, немов кожний рух завдавав йому болю. Я молилася всім святим, щоб він був у гуморі для детальної розмови або, принаймні, у відчаї, щоб розповісти лікарю про всі симптоми без винятків. Напевно, прийдеться зробити аналізи: можливо, його виснажує захворювання крові — мононуклеоз або (боронь, Боже!) лейкемія. Але це ніяк не пояснюватиме, чому він малює чорняву жінку. Якщо ж Роберт не дуже багато розповість, то мені, напевно, прийдеться самій побачитися з лікарем, пояснити тому все як слід — і це потрібно зробити потай, аби не дратувати Роберта.