Голова моя була переповнена цими речами: натюрмортом, заходом сонця, якщо дивитися на нього крізь цівочки Рок-Крік, невитриманими колегами-водіями, — а руки зайняті пошуками ключів; як і зазвичай, я піднімався сходами, тому що фізичне навантаження ніколи не завадить. І я не побачив її, аж доки не дійшов до власних дверей. Вона стояла, спираючись на стіну (напевно, чекала тут уже певний час), не напружена, але й не спокійна, руки схрещені на грудях, ноги — у шнурованих чобітках. Наскільки я пам’ятаю, одяг її складався з джинсів і довгої білої сорочки, зверху якої був накинутий темний спортивний піджак. У тьмяному світлі коридора волосся відблискувало кольором червоного дерева. Я був настільки приголомшений, що закляк на місці: відтоді я почав розуміти, що насправді означає цей вираз.

— Ви! — тільки й вимовив я, і від цього вигуку розгубленості в мене не поменшало. Безперечно, то була дівчина з музею — та, що по-змовницькому усміхалася до мене перед натюрмортом Мане в Національній галереї, та, що уважно вивчала «Леду» Жільбера Тома, а потім посміхнулася мені ще раз, уже на вулиці. Я згадував її — одного разу чи двічі, — а потім забув зовсім. Звідки вона взялася? Враження було таке, нібито вона жила в іншому світі, мов фея або янгол, і з’явилася мені знов без перерви в часі, без будь-якого раціонального пояснення.

Вона випросталася й простягла мені руку.

— Доктор Марлоу?

— Так, — відповів я, однією рукою невпевнено потискаючи їй руку, тоді як в іншій були затиснуті ключі від квартири. Мене вразила, по-перше, прихована непокірливість, що пробивалася в її рухах і виразі обличчя, а по-друге, її краса. На зріст вона була такою, як я, вік — за тридцять; дуже приємне обличчя, проте зовсім не звичайне. В ній була якась таємнича сила. Світло відбивалося на волоссі, на високому білому лобі — чубок, надто рівно й надто коротко підстрижений, далі нижче плечей спадають довгі, гладкі темно-червоні хвилі. Потиск руки був міцний, і я мимоволі напружив руку, щоб відповісти їй.

Вона трохи посміхнулася, немов поглянувши на ситуацію моїми очима.

— Вибачте, що захопила вас зненацька. Я — Мері Бертисон.

Я безпорадно вирячився на неї.

— Але ж ви були в музеї. В Національній галереї.

І за мить я відчув, як мою розгубленість пересилює розчарування: то не була кучерява муза Робертового уявного життя. Одразу нова хвиля подиву: це ж її я бачив нещодавно на його картині, в синіх джинсах і просторій шовковій сорочці!

Тепер вона насупилася — прийшла її черга розгублюватися. Випустила мою руку.

— Пригадайте, — повторив я, — ми бачилися одного разу, якщо можна так сказати. Перед картиною «Леда» й натюрмортом Мане — пам’ятаєте, де фрукти й келихи? — Почувався дурнем. Чому це я вирішив, буцімто вона мене запам’ятала? — Як я розумію, ви… так, ви пішли, напевно, подивитися на картину Роберта. Тобто на картину Жільбера Тома.

— Тепер і я вас пригадую, — повільно вимовила вона, і було ясно, що ця жінка нездатна брехати або робити компліменти. Вона стояла прямо, не бентежилась через те, що майже вдерлася до моєї домівки, пильно дивилась на мене. — Ви тоді посміхнулися, а потім ще раз, на вулиці…

— Ви пішли туди подивитися на картину Роберта? — повторив я запитання.

— Так, на ту саму, що він намагався порізати ножем, — ствердно кивнула вона. — Я тоді щойно про це почула, тому що хтось дав мені статтю з газети, а вже минуло кілька тижнів… Хтось із друзів натрапив на статтю, сама я зазвичай газет не читаю. — Сказавши це, вона розсміялася — не з гіркотою, а так, наче її розважила дивність ситуації, в якій ми опинилися. — Як смішно! Якби ви тоді знали або я знала — хто є кожен з нас — ми ж могли б одразу про все й поговорити прямо там.

Я опанував себе й відімкнув двері. Безперечно, мені було незвично обговорювати проблеми пацієнта в себе вдома — прямо кажучи, було не дуже зручно впускати до себе цю привабливу незнайомку, — проте гостинність і цікавість вже взяли наді мною гору. Врешті-решт, це ж я їй телефонував, вона й з’явилась майже одразу, немов перенесена сюди чаклунством.

— Як ви довідалися, де я мешкаю? — На відміну від неї, мого прізвища й адреси у телефонній книзі немає.

— Через Інтернет. Це зовсім не важко, я ж маю ваше прізвище й номер телефону.

Я пропустив її до квартири поперед себе.

— Ласкаво прошу. Коли ви прийшли, чого б нам і не побесідувати?

— Звичайно, інакше ми втратимо нагоду вже вдруге.

Зуби в неї були білі, як вершки, аж яскраві. Я згадав тепер її невимушену поставу, природність тих чобітків і джинсів, тонку блузку під піджаком, неначе вона була наполовину ковбоєм, наполовину витонченою леді.

— Сідайте, будь ласка, й зачекайте хвилинку, поки я наведу тут лад. Хочете чаю? Або краще соку? — Якщо вже я запросив її до себе, то принаймні не пропонуватиму їй спиртного, хоча мене самого раптом потягло випити, чого зазвичай не трапляється.

— Дякую, — відповіла вона дуже чемно й сіла так зграбно, неначе гостя у вікторіанській вітальні, єдиним легким рухом зручно влаштувавшись на моєму стільці, схрестила ноги в чобітках, нахиливши носки на один бік, а тонкі пещені руки склала на колінах. Вона була суцільна загадка. Я помітив, що вона розмовляє, як освічена людина (так само це було чутно й на автовідповідачу) — зразкова вимова, бездоганна побудова речень. Говорить приязно, але твердо й переконливо. Викладачка, впевнився я. Вона стежила за мною очима. — Сік, будь ласка, якщо вас не обтяжить.

Пішов у кухню й наповнив два келихи апельсиновим соком — це все, що було в мене в наявності, — поклав на тарілку кілька крекерів. Повертаючись із тацею, пригадав, як Кейт пригощала мене у своїй вітальні в Ґрінхілі й дозволила мені нести до столу лосося. А пізніше назвала мені прізвище цієї дивної елегантної дівчини, завдяки чому я зміг її розшукати.

— Я не був на всі сто відсотків упевнений, що знайшов саме потрібну Мері Бертисон, — зауважив я, подаючи їй келих. — Утім, якщо вас можна побачити перед картиною, яку намагався пошкодити Роберт Олівер, це вже не випадковий збіг.

— Логічно. — Вона відсьорбнула соку, відставила келих і вперше поглянула на мене з благанням, залишивши свою браваду. — Перепрошую, що вдерлася до вас у такий спосіб. Я не бачу Роберта майже три місяці, він не пише мені, не телефонує — я почала непокоїтися… — Вона не додала «я така нещасна», але мені здалося, що вона мала це на увазі, судячи з того, як почала стежити за виразом свого рухливого обличчя (кращого визначення я не знайшов). — Я твердо вирішила не розшукувати його — розумієте, ми дуже сильно посварилися. Тому я гадала, що він десь заховався, аби ніхто не заважав йому працювати, не бажає бачити й чути мене, а згодом усе-таки зв’яжеться зі мною. Вже кілька тижнів я вельми занепокоєна, і раптом надходить повідомлення від вас. Тим часом робочий день закінчується, у «Ґолденґров» я вас, зрозуміло, не застану, а тоді всю ніч не спатиму, якщо не одержу принаймні якихось новин.

— А чому ви не скористалися моїм пейджером? — спитав я. — Тільки не подумайте, що я невдоволений цією нагодою побесідувати з вами, насправді я дуже радий, що ви прийшли сюди.

— Ось як? — Я бачив, що вона, в свою чергу, пробачила мені плутане пояснення. Так, Роберт Олівер вибирав собі непересічних жінок. Вона посміхнулася. — Насправді, я намагалася набрати номер вашого пейджеру, але перевірте, й ви побачите, що він вимкнений.

Я перевірив: так і є.

— Вибачте, зазвичай він працює, я слідкую за цим.

— Що ж, навіть на краще, що ми маємо змогу розмовляти й бачити один одного. — Голос не тремтів, до неї повернулась упевненість у собі, на вустах з’явилася посмішка. — Будь ласка, скажіть мені, що з Робертом усе гаразд. Я не прошу дозволу побачити його — відверто кажучи, сама того не бажаю. Хочу лише пересвідчитися, що йому ніщо не загрожує.

— Він у безпеці, під нашим наглядом; на мою думку, з ним усе гаразд, — обережно почав я, — наразі й доти, доки він перебуває у нас. Але він у стані депресії, часом надмірно збуджується. Що мене тривожить найбільше — він майже не хоче співпрацювати з нами. Відмовляється розмовляти.