Здається, вона обмірковувала мої слова, пожувала губами, потім подивилась мені в очі.

— Зовсім не розмовляє?

— Узагалі не розмовляє. За винятком першого дня, коли він сказав декілька фраз. Зокрема, одна з небагатьох фраз, які він мені сказав того дня, була: «Ви можете навіть поговорити з Мері, якщо забажаєте». Саме тому я й дозволив собі зателефонувати до вас.

— І більше він про мене взагалі нічого не сказав?

— Про інших осіб він не сказав майже зовсім нічого. Взагалі, він майже нічого більше не сказав мені. Згадав також свою колишню дружину.

Мері кивнула.

— Ось так ви мене й знайшли — тому що він згадував.

— Не зовсім так. — Інтуїтивно я зважився на наступний крок. — Ваше прізвище назвала мені Кейт.

Це вразило її, й на мій подив, на очах у неї заблищали сльози.

— Це дуже люб’язно з її боку, — голос Мері переривався. Я підвівся й приніс їй паперову серветку. — Дякую.

— А ви знайомі з Кейт?

— Не те щоб знайома. Бачила її лише одного разу, мимохідь. Вона не знала мене, але я знала, хто вона. Розумієте, Роберт мені якось розповів, що в родині Кейт були квакери[89] з Філадельфії, як і в мене. Могло бути так, що наші дідусі й бабусі (або прадіди) знали один одного. Хіба це не дивно? Вона мені сподобалась, — додала Мері, витираючи насухо свої вії.

— Мені теж, — несподівано вихопилося в мене.

— То ви з нею зустрічалися? Вона у Вашингтоні? — Мері обернулася, немов сподівалася, що колишня дружина Роберта зараз приєднається до нас.

— Ні, у Вашингтоні її немає. Правду сказати, вона взагалі не приїжджала відвідати Роберта. Його наразі взагалі ніхто не відвідує.

— Я завжди була впевнена, що він нарешті залишиться самотнім. — На цей раз голос її звучав буденно, дещо жорстко; серветку вона поклала в кишеню джинсів, випроставши для цього ноги. — Розумієте, він нездатний по-справжньому кохати будь-кого, а такі люди кінець кінцем залишаються самотніми, як сильно б не кохали їх колись інші.

— Ви кохали його? І зараз кохаєте? — Я також намагався говорити буденно, але настільки лагідно, як тільки міг.

— Кохаю, звичайно. Він видатний. — Це прозвучало так, немов вона давала загальну характеристику: «у нього русяве волосся» або «великі вуха». — Хіба ви із цим не згодні?

Я допив сік.

— Мені майже не зустрічалися люди з таким обдаруванням. Це одна з причин, чому я бажаю побачити, як він одужає. Але дещо мені незрозуміло, декілька речей. Чому ви раніше не дізналися, що він зник, куди він подівся? Хіба ви не жили разом?

— Жили, — кивнула вона, — коли він приїхав до Вашингтона. Спершу все йшло чудово, ми весь час були разом, а потім його почав мучити жаль, він ставав на тривалий час мовчазним, а то сердився на мене через якісь дрібниці. Гадаю, йому було шкода — жахливо, тільки він цього не міг висловити, — що покинув свою сім’ю. На мій погляд, він знав, що не зможе повернутися, навіть якби дружина погодилась прийняти його знов. Розумієте, він не був щасливим з нею, — додала Мері спокійно, і я замислився, чи то не було просто її бажанням. — Ми розлучилися кілька місяців тому. Час від часу він телефонував мені, ми намагалися пообідати разом або піти на виставку до галереї, подивитися удвох кіно, але це не допомагало. В душі мені хотілося, щоб він повернувся, а він це розумів — і зникав знову. Нарешті я кинула всі надії, так було краще для мене — я змогла хоча б трохи заспокоїтися. Допомогло й те, що в нас була велика сварка перед тим, як він пішов востаннє. Ми сперечалися про мистецтво, але насправді це стосувалося нашого життя.

Вона змахнула рукою в жесті безнадії.

— Мені здавалося, якщо я дам йому спокій, він, можливо, сам мені нарешті зателефонує, але цього він так і не зробив. Що найважче з такими, як Роберт, — неможливо знайти рівного йому. Навіть уявити неможливо, щоби бути з кимось іншим, тому що у порівнянні з ним усі здаються такими невиразними, нудними. Одного разу я сказала Роберту, що він унікальний — з усіма своїми вадами, а він сміявся з того. Пізніше виявилося, що я мала рацію.

Вона важко зітхнула. Від смутку, коли той став помітним, виглядала ще на десять років молодшою, зовсім дівчиною, а не стомленою жінкою — це здавалося дивним. Насправді вона була достатньо молодою, щоб годитися мені в дочки (це якби я одружився й став батьком у двадцять років, а в декого з моїх шкільних друзів так і було).

— Значить, ви не бачилися з ним — скільки, до його арешту?

— Десь три місяці. Я навіть не знала, де він у той час мешкав — власне, й тепер не знаю. Інколи він мешкав у своїх друзів, спав на їхніх канапах, як я здогадуюся, а часом, можливо, знаходив притулок у нічліжках, у центрі міста. У нього не було мобільника, він їх ненавидить, тому я не знала, як з ним зв’язатися. А з Кейт він підтримував зв’язок, ви не знаєте?

— Не впевнений, — чесно сказав я. — Здається, він їй телефонував кілька разів, щоб побалакати з дітьми, не більше. Я гадаю, що він поступово наближався до нервового зриву, уникав спілкування з іншими людьми, а потім сталося розрядження напруги — він кинувся на ту картину. Поліція повідомила Кейт, коли його заарештували. — Немов з відстані я помітив, що більше не турбуюся про порушення довіри пацієнта, коли розмовляю з жінками Роберта.

— А він дійсно нездужає? — Вона не сказала «хворий» або «божевільний».

— Так воно й є, — підтвердив я. — але я дивлюся на це з оптимізмом: йому може значно покращати, якщо він почне розмовляти й братиме більшу участь у власному лікуванні. Пацієнт мусить бажати вилікуватися, прагнути цього — тоді це трапиться в дійсності.

— Це справедливо для будь-кого, не лише для пацієнтів, — задумливо відгукнулась вона, й від тієї задумливості зробилась іще молодшою, ніж виглядала до того.

— А ви, коли жили з ним разом, помічали, що Роберт страждає від проблем психологічного характеру? — Я запропонував їй крекери, вона взяла один, але не їла, а тримала обома руками.

— Не помічала. Так, щось непевне. Я хочу сказати, що не вважала його проблеми психологічними. Я знала, що час від часу він приймає ліки, якщо його щось непокоїло або засмучувало, але ж багато хто приймає ліки, а він сказав, що вони допомагають йому спати. Ніколи не розповідав мені, що в нього якісь серйозні проблеми. І абсолютно точно — ніколи не згадував, що в минулому в нього були нервові зриви. Я й не думаю, щоб з ним таке траплялося, інакше він обов’язково мені б розповів — ми були дуже близькими один для одного. — Останнє ствердження вона проголосила дещо войовничо, нібито я збирався спростувати її заяву. — Тож гадаю, я просто бачила, що в нього не все й не завжди гаразд, але не усвідомлювала характеру тих негараздів.

— А що саме ви бачили? — Я взяв і собі крекер. День був надто важким, а до того ще й ця пригода з несподіваною зустріччю. І вона ж іще не скінчилася. — Вас непокоїло щось із того, що ви помічали?

Вона замислилася й відкинула рукою пасмо волосся за спину.

— Перш за все, він був непередбачуваним. Інколи казав, що повернеться додому обідати, а насправді не повертався до ранку; іншого разу казав, що піде до театру з другом, а замість того цілий день не підводився з канапи — просто сидів і читав часопис, а тоді засинав, а я не наважувалася спитати, що ж подумає друг, який на нього чекає. Дійшло до того, що я боялася розпитувати про його плани, бо він дратувався через такі запитання. Я уникала й планувати будь-що разом з ним, тому що він міг передумати в останню хвилину. На початку мені здавалося, це все від того, що кожний з нас звик до безмежної свободи, проте непевність мені вельми не подобалася. Ще менше мені подобалося, коли ми домовлялися піти кудись з іншими людьми, а потім Роберт підводив і їх. Сподіваюся, ви мене добре розумієте.

Вона замовкла, і я закивав, заохочуючи її продовжити розповідь.

— Ось, наприклад, одного разу ми домовилися, що він познайомиться з моєю сестрою і її чоловіком — вони якраз приїхали до Вашингтону на якусь нараду, а Роберт просто взяв і не з’явився до ресторану, де ми призначили зустріч. Я просиділа весь обід з ними сама, й кусень не ліз мені у горло. Сестра в мене дуже дисциплінована й ділова людина — гадаю, вона була ошелешена. І не сильно здивувалася, коли Роберт залишив мене, а їй прийшлося мене підбадьорювати в телефонних розмовах. Після того обіду я повернулася додому й побачила, що Роберт спить на ліжку, одягнений. Я його розштовхала, але він зовсім не пригадував, що ми домовлялися про обід. І наступного дня відмовився обговорювати це питання й не бажав визнавати себе винним. Він взагалі відмовлявся обговорювати свої почуття. А також визнавати свої помилки.