Коли ми жили разом з Робертом Олівером, у нашому житті траплялися певні речі, яких я не була здатна з’ясувати навіть для себе; ще й досі бажаю в них розібратися, якщо це можливо. Роберт сказав під час однієї з останніх суперечок, що наші стосунки від початку були збоченими, тому що я вкрала його в іншої жінки. То була кричуща несправедливість, хоча він дійсно був одружений, коли я закохалася в нього вперше, й усе ще не розлучився, коли я закохалася в нього вдруге.

Сьогодні вранці я сказала Марті, моїй сестрі, що доктор попросив мене розповісти про Роберта все, що я тільки зможу пригадати, а вона відповіла:

— Що ж, Мері, ось тобі нагода говорити про нього двадцять п’ять годин, і нарешті нікого це не дратуватиме.

— Принаймні, тобі не доведеться цього читати.

Я не дорікаю їй через таке ущипливе зауваження, бо вона це сказала з любові до мене. Коли мені було найгірше, то майже всі сльози за Робертом Олівером я пролила на її плече. Вона прекрасна сестра, надзвичайно співчутлива. Можливо, Роберт заподіяв би мені ще більше шкоди, ніж вийшло, якби сестра не допомогла мені піти від нього. З іншого боку, якби я прислухалася до всіх її порад, то ніколи не відчула б усього того, про що зараз не шкодую — попри все, що сталося. Моя сестра, хоча вона дуже практична жінка, часом шкодує за певними вчинками. Я зазвичай не шкодую. Роберта Олівера можна розглядати як рідкісний виняток.

Я хочу, щоб ця розповідь була докладною, тож почну із себе. Народилась я у Філадельфії, і Марта так само. Наші батьки розлучилися, коли мені виповнилося п’ять років, а Марті чотири. Після того батько поступово зникав з нашого життя. Перш за все залишив наш район Честнат-хіл, переселився до центру міста й поринув у позови своїх клієнтів. У нього була чудова квартира, майже зовсім гола, у великому житловому будинку. Ми із сестрою відвідували його там щотижня, потім раз на два тижні, й здебільшого дивилися мультики по телевізору, поки він читав гори паперів, які називав «витягами». Тож він «витягав» свої папери, а ми одного разу теж дещо витягли. Я знайшла під ліжком його труси, що були запхнуті туди разом з якоюсь іншою парою, зробленою з бежевого мережива. Ми не могли збагнути, що з ними робити, але здавалося неправильним залишати їх під ліжком. Коли тато пішов на ріг вулиці за недільним випуском «Інкуайрер»[90] і нашими рогаликами (а це зазвичай потребувало трьох або й чотирьох годин), ми поклали ту білизну в каструлю, винесли надвір і закопали між кованими чавунними ґратами й обвитим плющем деревом.

Коли мені виповнилося дев’ять, тато переїхав з Філадельфії до Сан-Франціско, а ми відвідували його раз на рік. Там нам подобалося більше: татова квартира була розташована високо над океаном, повитим імлою, і просто з балкона можна було годувати чайок. Мазі[91] (так ми називали маму), відправляла нас до Сан-Франціско літаком самих — з того часу, як вирішила, що ми вже достатньо дорослі. Поступово наші візити до Сан-Франціско скоротилися до одного кожні два або й три роки, потім ми їздили лише тоді, коли відчували, що нам цього хочеться й коли Мазі погоджувалася заплатити. Нарешті він зник остаточно: переселився до Токіо й надіслав нам фотографію, на якій тримав під руку якусь японку.

На мою думку, Мазі була лише задоволена, коли батько переїхав до Сан-Франціско: тепер вона була вільна цілковито займатися нами з Мартою, і робила це з такою наполегливістю й наснагою, що ми із сестрою ніколи вже не бажали мати власних дітей. Марта каже, що вона відчуватиме себе зобов’язаною робити заради них усе, що робила наша матуся, навіть і більше, а її на це не вистачить; утім, ми обоє, здається, усвідомлюємо, що просто не здатні на такі самопожертви. Завдяки чудовому рахунку її батьків у старому квакерському банку (ми так і не знали, що було на тому рахунку: акції компанії вівсяних пластівців, нафтових родовищ, залізниць чи справжні гроші), Мазі забезпечила нам дванадцять років навчання в одній з найкращих квакерських шкіл, де вчителі розмовляли тихо й приязно, бездоганно підстригали сиве волосся й опускалися на коліна, щоб подивитися, чи не отримала ти серйозних ушкоджень, коли хтось уперіщив тебе дрючком. Ми вивчали праці Джорджа Фокса,[92] брали участь у благодійних заходах, а також висаджували соняшники в бідному районі на півночі Філадельфії.

Перший любовний досвід я отримала, коли навчалася в середніх класах[93] квакерської школи. Одна зі шкільних будівель колись слугувала станцією «підпільної залізниці»,[94] і там був замаскований люк, що вів до шафи на горищі. У цьому будинку займалися сьомі й восьмі класи, й коли я перейшла туди, мені подобалося залишатися в класі самій на декілька хвилин під час обідньої перерви.

Я стояла й прислухалася до духів тих чоловіків і жінок, які колись тікали на волю. У лютому 1980 року (мені тоді виповнилося тринадцять) Едвард Роун-Тілінджер теж залишився на перерву в класі й поцілував мене в куточку, відведеному семикласникам для читання. Я вже роки два очікувала цього, й для першого поцілунку виявилося непогано, хоча кінчик його язика нагадував кусень жорсткого м’яса, а ще мені здалося, нібито Джордж Фокс поглядає на нас з портрета, який висів на протилежній стіні. Наступного тижня Едвард переніс свою увагу на Пейдж Геннесі, в якої було гладеньке руде волосся й яка мешкала поза містом. Мені знадобилося не більше кількох тижнів, щоб угамувати ненависть до неї.

Ганьба, якщо все, що здатна пригадати жінка — то самі чоловіки: спершу хлопці, тоді інші хлопці, а потім усе чоловіки й чоловіки. Мені це нагадує наші підручники з історії, що складалися з самих воєн та виборів — війна за війною, а між ними нудні періоди миру, які переглядалися нашвидкуруч. (Наші вчителі шкодували про це й давали нам додатковий матеріал з історії суспільства й рухів протесту, але й це не виходило за межі тієї мети, яку переслідували підручники.) Дивуюся, чому жінки розповідають про себе в такий спосіб, проте й я, здається, роблю так само — можливо, через те, що ви попросили й мене розповісти про себе, й описати мої стосунки з Робертом Олівером.