Якщо продовжувати у подробицях, то роки, проведені мною в старших класах, пов’язані не лише із самими хлопцями, а й з романами Емілі Бронте й історією Громадянської війни, з ботанікою на схилах парків Філадельфії, відбитками написів на могильних плитах, «Втраченим раєм»,[95] в’язанням, морозивом та з моєю імпульсивною подругою Дженні (яку я відвезла до клініки на аборт тоді, коли сама ще жодного разу не скидала перед хлопцем сорочку). В ті роки я навчилася фехтувати: мені подобались і білий одяг, і вологі запахи нашого маленького фізкультурного залу, й та мить, коли кінчик моєї рапіри торкався грудей суперниці. Також я навчилася виносити нічний горщик, не проливши ані краплі — тоді я добровільно працювала в лікарні району Честнат-хіл, — а ще розливати чай на нескінченних благодійних вечорах, які влаштовувала Мазі, й посміхатися так, що її подруги-благодійниці говорили: «Яка в тебе мила дочка, Дороті! А що, хіба твоя мати теж білявка?» — саме те, що я бажала почути. Навчилася накладати тіні на віки й так вставляти тампон, що він і не відчувався всередині (цьому мене навчила подруга, тому що Мазі ніколи не обговорювала з нами такі речі). Навчилася рівно бити по м’ячу ключкою, коли грала в хокей на траві, й робити кольорові кульки з попкорну, й розмовляти французькою й іспанською не так, як розмовляють французи й іспанці. Навчилася потай співчувати іншій дівчині, якщо мусила поводитися з нею неприязно, а також поновлювати вишивку на оббивці стільців. Серед усіх цих занять я вперше відкрила, як почуваєшся, коли накладаєш на полотно фарби своїм пензлем, але до розповіді про це я повернуся дещо пізніше.

Мені здавалося, що всього цього я навчилася самотужки або завдяки вчителям, але зараз усвідомлюю, що то завжди було виконанням далекоглядного плану Мазі. Коли ми були зовсім малі, вона кожного вечора мила нас із голови до ніг у ванні, дістаючись чутливих перетинок пальцем з туго напнутою віхоттю. Так само вона домагалася, щоб її дівчата звикли підтягувати бретельки ліфчика кожного разу, як надягають його, щоб вони вручну прали шовкові блузки — обов’язково в холодній воді — й замовляли салат, коли ми обідали в ресторані. (Якщо бути справедливою, вона також наполягала на тому, щоб ми запам’ятали імена й часи правління найвидатніших королів і королев Англії, географію Пенсильванії й те, яким чином діє ринок цінних паперів). Вона відвідувала батьківські збори завжди з маленьким блокнотом, перед кожним Різдвом ходила з нами до магазинів купувати нові вечірні сукні, зашивала наші джинси сама, але зачіски нам робили у найкращому салоні в центрі міста.

Зараз Марта виглядає ефектно, а я — задовільно, хоча протягом довгого часу носила лише старі речі, потерті й подерті. Мазі зробили трахеостомію,[96] але кожного разу, коли ми при'їжджаємо до неї в гості — а вона й тепер мешкає в нашому будинку, покоївка займає кімнату на другому поверсі, а над нею орендує кімнати вихователька дитячого садка, — вона вигукує: «Ой, дівчата, які ви красиві! Як я вам вдячна за це!» Ми з Мартою усвідомлюємо, що вдячна вона насамперед собі, але навіть враховуючи це, все одно відчуваємо себе такими визначними в нашій маленькій вітальні, повній старовинних речей, такими великими, витонченими й довершеними, немов ті амазонки.

Утім, чому слугували всі ті одягання, чищення, прибирання, затягування? Мушу знов повернутися до чоловіків. Мазі не розмовляла з нами про чоловіків і про секс, удома в нас не було батька, який міг би відлякувати наших приятелів, навіть просто розпитувати про них, а спроби Мазі захистити нас від спілкування з хлопцями були надто чемними, щоб ми брали їх до уваги.

— Хлопці дечого забажають від вас, якщо вони самі платитимуть за всі ласощі й розваги під час побачення, — повторювала вона.

— Мазі, — Марта робила великі очі, така була в неї звичка, — зараз ідуть вісімдесяті роки двадцятого століття. Тисяча дев’ятсот п’ятдесят п’ятий рік залишився давно в минулому. Привіт!

— Це тобі привіт! Я знаю, який зараз рік, — лагідно відповідала Мазі й ішла до телефону замовити гарбузові пироги до обіду на День подяки або поговорити зі своєю хворою тітонькою, що мешкала в Брин-Морі,[97] а то йшла до крамниці освітлювальних приладів — спитати, чи не лагодять вони старовинні канделябри. Вона неодноразово стверджувала, що залюбки пішла б працювати, проте їй здається, що більше користі вона приносить удома, біля нас — допоки здатна сама сплачувати за наше навчання («сама» означало ті нафтові чи які там іще акції в банку).

Зі свого боку, я гадаю, що вона залишалася вдома головним чином для того, щоб наглядати за нами. Але про хлопців вона не питала, тож ми їй багато й не розповідали, хіба що хлопець супроводжував когось із нас на шкільний бал — у такому разі він з’являвся до нас лише один раз, у смокінгу, потискав руку й звертався до неї «місіс Бертисон». («Який гарний хлопчик, Мері, — зазвичай говорила вона потому. — І давно ти з ним знайома? Здається, його мати пропагує в школі натуральні овочі, чи то я з кимось його плутаю?»). Цей маленький ритуал чомусь дозволяв мені відчувати не таку велику провину, наче в мене був дозвіл матері, коли пора шкільних балів минула й хлопець на побаченні, скажімо, починав гладити мене нижче спини. Що дорослішою я ставала, то менше й менше розповідала Мазі, тож коли в моє життя увійшов Роберт Олівер, я вже провела юність у власному світі, з подругами й хлопцями, які не трималися коло мене довго, зі своїми щоденниками. Роберт розповідав мені, коли ми вже жили разом, що він також із самого дитинства почувався самотнім, і напевно, то була одна з причин, через які я так сильно в нього закохалася.

Перш ніж я вступила до коледжу, довелося два роки попрацювати у книжковому магазині в центрі міста, через що Мазі весь час мені дорікала, але потім я слухняно пішла вчитися, до того ж мала в кишені власні гроші. У коледжі Барнетт мені було добре. Годилося б сказати, нібито в коледжі мене постійно турбували великі питання: про сенс життя, про своє майбуття, — зіпсована багата мамина дочка зіткнулася з книжками видатних авторів і відчула спустошеність від власної нікчемності. Можна сказати й так, начебто зіпсована багата мамина дочка збагнула, що коледж Барнетт не відрізняється від того, що вона бачила й раніше, тож продала всі свої манатки, втекла у великий оточуючий світ — побачити справжнє життя — й десять років спала на вулиці серед безпритульних собак.

Можливо, я була не досить зіпсованою: Мазі змусила нас усвідомити, що акції «Квакер оутс»[98] не дозволять нам їздити на гірськолижні курорти або купувати італійське взуття, зроблене на замовлення, тож гроші на одяг видавала нам заощадливо. Також, можливо, що не була достатньо маминою дочкою: благодійні акції квакерів, допомога в розвитку Північної Філадельфії, притулок для побитих жінок, кривава блювота в лікарні Честнатхіл, — усе це надало мені відомості про страждання світу. Заняття в коледжі Барнетт не були для мене великим одкровенням, тож я працювала в бібліотеці, щоб допомогти Мазі купувати мені підручники й квитки на проїзд додому. Якщо пішло на відвертість, я не відчувала нічого гіршого, ніж звичайні переживання студенток через хлопців і через курсові роботи. І все ж одну річ я відкрила для себе, й того ніхто ніколи в мене не відбере, й то було справжнє переживання — переживання радості.

У школі мені завжди подобалися заняття з мистецтва, подобалася наша маленька на зріст сварлива вчителька мистецтва в старших класах, її заплямовані фіолетові робочі блузи, а їй подобалися мої пофарбовані глиняні статуетки людей — прямі нащадки гіпопотамів, яких я ліпила в четвертому класі й які Мазі зберігає у своїй скриньці з коштовностями. У школі я ніколи не належала до «зірок» мистецтва, купки самотніх учнів, що одержували премії штату, а потім вступали до Род-Айлендського художнього інституту або до коледжу мистецтв і дизайну в Саванні, тоді як решта замислювалася, чи вдасться поступити в один з університетів «Ліги плюща».[99] Але в коледжі Барнетт я відчула, що мистецтво живе в мені.