Урешті-решт я зрозуміла, що не маю запитання до професора Олівера, натомість у мене було своєрідне портфоліо. Найбільший альбом для малювання було заповнено сатирами, скриньками й натюрмортами. Ще були окремі аркуші: одна з жінок Матісса, намальована всього шістьма лініями, весело танцююча на малюнку (я не спромоглася змусити її танцювати, скільки б разів не копіювала ті лінії), та п’ять варіантів вази, від якої на стіл падала тінь. Чи була тінь на тому місці, де їй належало? І це — моє запитання? У крамниці для художників я купила велику картонну папку й поклала все туди, а на наступному занятті шукала нагоди домовитися з професором Олівером про зустріч.

Він підготував нам до того часу нові завдання: на цьому тижні ми мали написати портрет ляльки, а наступного — писати з живої моделі. Ляльку було потрібно закінчити поза студією, у вільний час, а потім принести на заняття для критичного розбору. Спершу мені не дуже була до вподоби сама ідея малювати ляльку, та коли він витяг її і влаштував на дерев’яному ляльковому стільці, мені почало подобатися. Лялька була старовинна, тендітна, негнучка, зроблена явно з розфарбованого дерева; вона мала кострубате волосся кольору червоного золота й широко розплющені блакитні очі. Однак на її обличчі був розумний, спостережливий вираз, і це робило її приємною. Роберт поклав дерев’яні руки їй на коліна, й лялька дивилась на нас — сторожко, немов жива. Вона була одягнена в синє платтячко, комір якого прикрашала квітка з кошлатої червоної стрічки. Професор Олівер звернувся до студентів:

— Вона належала моїй бабусі, — сповістив він, — а звуть її Ірен.

Потім підійшов до дошки з аркушем паперу для замальовок і мовчки показав, як нам слід передати форму моделі, що складалася з пов’язаних між собою анатомічних частин: овальна голова, суглобисті руки й ноги, закриті платтям, розпрямлений торс. Потрібно уважно придивитися до того, як скорочуються коліна, додав він, тому що ми бачимо її фронтально. Спідниця приховує коліна, але ж вони є, і ми мусимо знайти спосіб показати, що під платтям вони знаходяться. Це стосується питання про способи зображення драпіровок, сказав він, а цього ми не вивчатимемо в нинішньому семестрі, бо питання занадто складне. Але, виконуючи завдання, ми відчуємо, що під тканиною є суглоби, відчуємо під одягом тверде тіло. Художнику, запевнив нас Роберт, тут є над чим поміркувати.

Він узявся за демонстраційну роботу, а я спостерігала за ним. Бачила вицвілий рукав, засуканий на правиці, якою він малював, його зелено-брунатні очі, що перебігали з ляльки на дошку, тоді як все тіло застигло. Кучері на потилиці були розплющені, наче він забув розчесати їх, коли прокинувся, а один спереду стирчав вгору, мов рослина. Я бачила, що він не звертає уваги ані на нас, ані на своє волосся, не звертає уваги взагалі на будь-що, крім ляльки, під тоненьким платтям якої круглилися коліна. Раптом мені схотілося так само забувати про все, крім малювання. Я завжди відчувала, що діється навкруги. Завжди спостерігала за іншими й гадала, чи не спостерігають і вони за мною. Тож як мені зробитися художником на зразок професора Олівера, якщо я не здатна забути про цілий натовп людей поряд зі мною, забути про все, крім питання, що необхідно вирішити: шурхіт олівця на папері й потік ліній, народжених ним? На мене накотив відчай. Я так пильно вдивлялася у профіль Роберта з довгим носом, що почала бачити німб світла навколо його голови. Не було можливим поставити йому моє запитання, яке не було запитанням, або змусити його переглянути моє так зване портфоліо. Матиму куди більше сорому, якщо він побачить решту моїх робіт, ніж якщо він ніколи їх не побачить. Я ж навіть не відвідувала жодного заняття з малювання для фахівців, була типовим невігласом, дилетанткою, яка вміла вишивати на оббивці маленьких стільців та грати на фортепіано сонатини Бетховена. Це для таких, як я, він демонстрував труднощі справжнього живопису: існує анатомія, є драпіровки, світло й тіні, кольори й фарби. Принаймні, ви всі зрозумієте, як це насправді складно.

Я обернулася до свого полотна й приготувалася робити вигляд, нібито замальовую ляльку, а потім трохи розфарбовую. Всі заходилися працювати, навіть зазвичай легковажні студенти робилися тут серйозними через те, що тут був спокій, на цих заняттях вони не мусили про щось розповідати; в такий спосіб вони могли перепочити від розмов, від базікання в гуртожитку. Я теж працювала, але майже нічого не бачила, просто водила олівцем, а потім вичавлювала фарби на дбайливо вичищену палітру — не бажала, щоб хтось дивився, як я завмерла й нічого не роблю. Всередині я таки завмерла. Відчувала, як на очі навертаються сльози.

У той день я могла назавжди залишити живопис, так і не почавши дійсно ним займатися, аж тут Роберт, який переходив від мольберта до мольберта, зупинився за моєю спиною. Сподівалася, що не почну тремтіти. Хотіла попросити його, щоб він — будь ласка! — не дивився на те, що я робила, а він нахилився до мене і вказав своїм завеликим пальцем на голову, яку я намалювала.

— Дуже гарно, — промовив він. — Ви робите великі успіхи.

Мені відібрало язика. Я обернулася до нього, щоб пересвідчитися в його словах, але перед очима була сама його жовта вовняна сорочка, надто близько до мене. Рука, якою він указував на мій малюнок, була загорілою. Він увесь був навдивовижу реальним, потворним, живим, упевненим у собі. Мені здавалося, що я сама й усе, серед чого зростала, були якимись мізерними, незначущими, нудними, але присутність Роберта на хвилину позбавила мене того відчуття неповноцінності.

— Дякую, — хоробро відповіла я. — Я насправді багато працювала. Навіть міркувала, чи не прийти до вас у приймальні години й запитати про дещо, показати вам інші роботи, які я виконала, щоб підготуватися до занять з малюнка восени.

Говорячи все це, я нарешті обернулась і подивилась йому в очі. Його вугласте обличчя було не таким різким, яким бачилось мені раніше, ніс і підборіддя дещо м’ясисті, шкіра тільки-но починала провисати — таке обличчя швидко постарішає, тому що його володар просто ним не цікавиться. Я відчула, яке молоде моє власне гладеньке обличчя з плавними обводами підборіддя й шиї, як блищить моє волосся, дбайливо зачесане щіткою, а на лобі — рівний блискучий чубок. Роберт лякав мене, але він був старий і пом’ятий. А я була новенька й готувалася вступити в світ. Можливо, перевага на моєму боці. Він посміхнувся такою доброзичливою посмішкою — втім, не особисто мені, але посмішка була тепла й свідчила, що він взагалі непогано ставиться до людей, нехай і забував про них, поки малював ляльку.

— Будь ласка, — відповів він. — Можете завітати, коли схочете. Я приймаю по понеділках і середах з десятої до дванадцятої. Ви знаєте, де розташований мій кабінет?

— Знаю, — збрехала я. Нічого, розшукаю.

Майже за тиждень після того, як Роберт Олівер запросив мене завітати до його кабінету, я набралася сміливості понести до нього своє портфоліо. Коли я підійшла до кабінету, притискаючи до себе велику картонну папку, двері були відчинені навстіж, і я бачила, як пересувається в тісному приміщенні велика постать. Боязко просунулася повз дошку оголошень на дверях (там були листівки, карикатури й чомусь одна рукавичка, прибита цвяхом) і ввійшла не постукавши. Схаменулася — потрібно ж постукати — й повернула назад, але тут же передумала, тому що Роберт мене вже побачив.

— А, вітаю вас, — почула я.

Він вкладав якісь папери в картотечну шафу, і я помітила, що він просто засуває їх туди жмутком, а вертикальних полиць немає, неначе він просто бажав заховати ті папери або прибрати їх зі свого столу, не дбаючи про те, щоб пізніше папери можна було відшукати. У кабінеті панував безлад: розкидані зошити, блокноти, малюнки, приладдя для живопису, залишки моделей для натюрмортів (деякі я впізнала, бо ми малювали їх на заняттях), скриньки з вуглем та пастелями, електричний дріт, порожні пляшки з-під води, папір для пакування, начерки, чашки для кави, плани й звіти викладача, — всюди папери й папери.