Повно мотлоху було й на стінах: листівки з краєвидами, живописні картини, приколоті над столом, нотатки для пам’яті, цитати (не підходила близько, тож не прочитала жодної), — і все це наполовину затуляло декілька великих репродукцій. Пам’ятаю, одна з репродукцій була з виставки «Матісс у Ніцці» в Національній галереї — я бачила її там, коли ми ходили до музею разом із Мазі. Усю написану Матіссом жінку у відкритій строкатій сукні Роберт заліпив своїми нотатками для пам’яті.

Ще мені запам’яталося, що з якоїсь причини (чомусь мені тоді здалося, що це не випадково) серед безладу, який панував у нього на столі, зверху лежала збірка поезій Чеслава Мілоша[100] в англійському перекладі, нещодавно видана; мене здивувало, що художник читає вірші — на той час мій поет-третьокурсник переконав мене, що це личить тільки поетам. Тоді я вперше почула про вірші Мілоша, які Роберт полюбляв, а пізніше читав мені; в мене й досі залишається той самий том, який я побачила того дня на його столі. Це один з небагатьох подарунків від Роберта, які я зберігаю. Він легко роздавав свої речі — так само, як і забирав чужі, й ця риса видається на перший погляд щедрістю, доки не усвідомлюєш, що він не пам’ятає жодного дня народження й ніколи не повертає маленькі борги.

— Заходьте, будь ласка. — Роберт звільняв один стілець у кутку: схопив усі папери, що там лежали, й запхав їх до одного з відділень картотечної шафи, потім зачинив дверцята. — Сідайте.

Я слухняно сіла між алое у високому горщику й тубільським барабаном, який ми одного разу використовували у студії для натюрморту: я напам’ять знала всі намистини й черепашки, що його прикрашали.

— Дякую, що дозволили мені завітати до вас, — я намагалася говорити невимушено. Присутність Роберта в цій забитій мотлохом маленькій кімнаті залякувала мене ще більше, ніж в аудиторії: здавалося, що він ледь не зачіпляє плечима стіни, а голова впирається в стелю й вигинає її. Безперечно, він міг потягтися й торкнутися одночасно протилежних стін — такий великий був розмах його довгих рук. Я пригадала, як у дитинстві читала давньогрецькі міфи, де боги такі самі, як люди, тільки набагато більші. Він підібрав на стегнах свої штани кольору хакі й сів за стіл, нахилившись убік, аби дивитися на мене. Обличчя в нього було доброзичливе й ділове, як годиться викладачеві, зацікавлене, але я відчула, що подумки він десь далеко. Він не збирався слухати уважно.

— Немає за що. Я задоволений, що ви прийшли. Як у вас справи з живописом, чим я можу вам зарадити?

Я посмикала зав’язки папки з малюнками, потім спробувала сидіти спокійно. Багато разів перед тим я міркувала, що він скаже мені, особливо коли побачить, як старанно я виконувала малюнки, але одразу забула все, що збиралася сама сказати йому; це дивно, якщо взяти до уваги, як дбайливо я одяглася, а перш ніж увійти до корпусу, ще раз розчесала волосся.

— Бачите, — почала я, — мені дійсно подобаються ваші заняття, я захопилась ними. Ніколи раніше я не мріяла про те, щоб зробитися художником, але ж зараз працюю. Я хочу сказати, що почала по-іншому бачити речі. Все навкруги, куди не поглянь. — Це було не зовсім те, що я збиралася сказати, але він не зводив з мене примружених очей, і я відчула, що відкриваю в ньому щось нове, й воно мене спантеличувало. У нього чудові очі, особливо якщо дивитися на них зблизька: не дуже великі, поки він не розкриє їх широко, але красиві, зеленаво-брунатні, кольору зелених оливок, вони примушували забути про нечесане волосся й шкіру, яка тоді видавалася мені надто старою. Можливо, мене просто вражав контраст між його чудовими очима й пом’ятою зовнішністю? Ніколи цього так і не зрозуміла, навіть пізніше, коли мала змогу роздивлятися пильно й відчувати його кожною клітиною свого тіла. — Я хочу сказати, що починаю вдивлятися в речі, а не просто бачити їх. Уранці я залишаю гуртожиток і перш за все помічаю гілки дерев. Запам’ятовую, а пізніше повертаюсь і замальовую їх.

Тепер він слухав уважно. Погляд був напруженим, він не прислухався до того голосу всередині себе, який чув, здається, іноді на заняттях. Він більше не був чарівно недбалим, не був байдужим. Великі руки лежали на колінах, а дивився він лише на мене. Він не намагався бути люб’язним, не звертав уваги на себе, навіть на мене й моє старанно зачесане волосся. Його зацікавили мої слова, немов я потай потисла йому руку або сказала щось тією мовою, яку він знав у дитинстві, але потім багато років не чув. Густі чорні брови піднялися від подиву.

— Це ваші роботи? — Він указав на картонну папку.

— Так. — Я подала папку йому, смикаючи зав’язки. Серце калаталося щосили. Він розкрив папку на колінах і роздивився перший малюнок — вазу мого дядька, яка стояла поряд з вазою фруктів, поцупленою з їдальні. Я бачила її догори дригом: жахливий малюнок, якась пародія. Роберт інколи на заняттях перегортав малюнок догори ногами, щоб ми побачили, як потрібно розташовувати речі, міркували перш за все про композицію, а не про лампу або ляльку; у такий спосіб він показував нам чисту форму, щоб наші помилки зробилися наочнішими. Я не розуміла, навіщо показала той малюнок комусь взагалі, не кажучи вже про Роберта Олівера. Потрібно було це заховати від нього, заховати всі мої роботи до останньої.

— Я усвідомлюю, що мушу працювати ще принаймні років десять.

Він нічого не відповів, присунув малюнок трохи ближче до очей, потім повільно відклав убік. Я збагнула, що десять років — то, напевно, дуже оптимістичний прогноз. Нарешті він заговорив.

— Розумієте, це не дуже вдала робота.

Мені здалося, що стілець захитався, мов човен серед розбурханих хвиль. Не мала часу обміркувати, що сказати.

— Однак, — продовжував він, — малюнок живий, а цього не можна навчити. Це талант. — Роберт Олівер переглянув ще кілька моїх малюнків. Я знала, що зараз він має роздивлятися ті гілки дерев, а потім поета-третьокурсника з оголеним торсом — добре пам’ятала порядок, в якому складала аркуші. Тепер копію яблук Сезанна, а за нею — руку моєї сусідки, що вона на моє прохання тримала нерухомо на столі. Я спробувала всього потроху, й на кожний аркуш, який я поклала до папки, приходилося десять безжалісно відкинутих геть. Принаймні на це мені вистачило здорового глузду. Роберт Олівер знову підвів очі, але не дивився на мене — вдивлявся в мою сутність.

— У школі у вас були уроки мистецтва? Давно ви малюєте?

— І так, і ні, — сказала я, відчуваючи, що на такі запитання можу відповідати щиро. — У кожному класі були такі уроки, але не надто серйозні. Ми не вчилися малювати по-справжньому. Якщо не рахувати цього, я відвідувала тільки ці заняття, тобто ваші, й малювати за власним бажанням почала всього кілька тижнів тому, бо в студії у мене не виходить написати речі фарбами правильно, як ви й зауважили. Ви ж казали, що ми не зможемо займатися живописом як слід, якщо не навчимося малювати.

— Вірно, — пробурмотів він. Знову повільно перегорнув мої малюнки. — Тож ви щойно почали? — У нього була звичка зненацька пильно дивитися на тебе, немов він тільки зараз тебе помітив. То вельми нервувало, а втім, і захоплювало. — Ви дійсно дуже талановита. — Знову перегорнув аркуш, неначе розгублено, потім закрив папку. — Вам подобається цим займатися? — запитав цілком серйозно.

— Подобається більше, ніж будь-що раніше, — вихопилося в мене, й уже потім я збагнула, що не просто даю «правильну» відповідь, а кажу чисту правду.

— Тоді малюйте все підряд. Робіть сотню малюнків на день, — сказав він гаряче. — І не забувайте, що в художників не життя, а справжнє пекло.

Наді мною розкривалися небеса — як це може бути пеклом? До того ж я не люблю, коли мені наказують що робити, а що ні, у мене від цього стискається щось усередині, але ж він зробив мене щасливою!

— Дякую вам!

— Потім ви мені не дякуватимете, — відповів він — не похмуро, просто сумно. «Що ж він, зовсім забув про радість? — майнула в мене думка. — Як то, напевно, жахливо — старіти». Мені стало шкода його, а за себе я раділа, раділа з того, що я молода, весела, раділа, бо на мене чекало таке чудове життя! Він похитав головою, посміхнувся — звичайною, втомленою посмішкою. — Просто працюйте, все більше й більше. Чому б вам не записатися на додаткові заняття з живопису влітку? Я міг би замовити слівце за вас.