Напевно, це його дружина, позувала у вбранні дев’ятнадцятого століття, вирішила я, тому що в портреті відчувалося ставлення художника до моделі як близької людини. Мені чомусь не сподобалося знайомство з нею в такий спосіб — я вже встигла уявити її собі як особу невиразну й працьовиту, зайняту малою дитиною й роботою на півставки. Неприємний подив викликало те, що вона може бути такою жвавою, а для Роберта — й такою любою. Вона була ще молода, але не занадто молода, аби бути його дружиною, в ній відчувався тонко зображений прихований рух: іще мить — і вона посміхнеться, але не раніше, ніж упізнає вас. У картині було щось надприродне.

Інша річ, яка привертала увагу до картини — її художнє оформлення. Пані сиділа на великій чорній канапі, трохи відхилившись назад, позад неї на стіні висіло дзеркало, зображене так майстерно, що я очікувала побачити в ньому власне відображення. Натомість побачила вдалині Роберта Олівера за мольбертом, одягненого в своє сучасне дрантя — він писав себе, пишучого її, а в центрі дзеркала відбивалась її потилиця з примхливою зачіскою й ніжна шия. Він дивився на неї серйозно, задумливо — вона була не тільки дружиною, а й моделлю.

Значить, це йому за мить призначатиметься її посмішка. Тут я відчула напад справжніх ревнощів, хоча не могла б тоді сказати певно, через що: через те, що вона не мені посміхатиметься, чи через моє небажання, щоб Роберт посміхався їй у відповідь. У дзеркалі він відбивався на тлі вікна, що слугувало джерелом світла, віконна рама вправлена в кам’яну стіну. В Барнетті було декілька будинків у стилі «готичного відродження», споруджених у 1920-ті й 1930-ті роки, тож ці деталі Роберт міг намалювати в їдальні або в якійсь зі старих аудиторій. Крізь відбите у дзеркалі вікно можна було бачити щось схоже на морське узбережжя, з одного боку — скелі, а на виднокрузі синє небо зливається з водою.

Портрет й автопортрет, модель і художник, дзеркало й вікно, пейзаж й архітектура — картина була надзвичайною, від неї можна було ошаліти, вживаючи мову наших гуртожитків та студентських їдалень. Я так би й стояла перед тією картиною, намагаючись розшифрувати, що за історія пов’язана з нею. Роберт назвав її «Полотно, олія», хоча інші три його роботи мали справжні назви. Шкода, що Роберт не завітав у ті хвилини до галереї — тоді я б розпитала, що він хотів розповісти картиною, а ще й сказала б йому, яка вона до сліз прекрасна й загадкова. Коли ж мусила залишити картину й піти з галереї, відчула великий жаль: я перегорнула сторінки каталога, що тримала в руці — організатори виставки віддали перевагу іншій картині Роберта, надрукувавши репродукцію й детальний опис, а всі відомості про цю картину складалися з назви й часу написання. Відійшла від картини й злякалася, що можу більше ніколи не побачити її, не побачити жінки, яка зустрічалася зі мною поглядом і так бажала щось сказати; тому я ще двічі поверталася до неї, поки виставку не закрили.

Під кінець семестру я знову побачилася з Робертом наодинці. Цикл занять завершився невеличкою вечіркою в студії, наприкінці якої викладач чемно проводжав кожного з нас до самих дверей, нікому не надаючи жодних переваг, але даруючи кожному задоволену посмішку. Він визнав, що ми всі досягли успіхів і навчилися малювати набагато краще, ніж він сподівався на початку занять. За кілька днів потому я крокувала до бібліотеки — вже почався заліковий тиждень; я повернула на доріжці, всіяній пелюстками квітів, і мало не зіткнулася з ним.

— Уявіть, як несподівано ми зіткнулися, — вигукнув він, одразу зупинившись і простягнувши руку, наче бажав утримати мене від падіння або від справжнього зіткнення з ним. Він міцно взяв мене за плече. Слова його прозвучали так, немов ми були давніми друзями — втім, я ж ледве його не покалічила.

— У прямому розумінні, — додала я, й він віддячив мені, розсміявшись від душі, чого раніше я не бачила й не чула. Відкинув назад голову й поринув у задоволення, загубився в ньому. Сміх його був такий заразливий і щасливий, що я теж розсміялася. Ми стояли під деревами, вкритими весняним цвітом — старший і молодша, чия робота разом уже закінчилася. З тієї причини сказати один одному не було чого, однак ми стояли й посміхалися, тому що день був теплий, а довга нью-йоркська зима не змусила нас позабути свої мрії (у кожного свої), і тому, що семестр майже закінчився, й ми всі ось-ось мали зробитися вільними, чекали на перепочинок.

— Я зібралася відвідувати додатковий курс живопису влітку, — сказала я, щоб не мовчати. — Дякую вам іще раз за пораду. — І раптом я згадала. — Ой, я ж ходила до галереї на виставку! Мені дуже сподобалися ваші картини. — Не стала уточнювати, що ходила туди тричі.

— Добре, спасибі. — Більше він нічого не сказав. Я довідалася про нього ще одну річ: йому не подобалося відповідати на відгуки інших про його роботи.

— Відверто кажучи, в мене було безліч запитань до вас щодо однієї з них, — поспіхом вимовила я. — Тобто мені було цікаво дізнатися про певні речі, які її стосуються, і я шкодувала, що вас не було поруч і не можна було розпитати одразу.

Тоді на його обличчі промайнув дуже дивний вираз, майже непомітний — легенька, тоненька хмаринка на чистому весняному небі, — я так і не збагнула, чи він здогадався, про яку саме картину йшлося; а може, від моїх слів «я шкодувала, що вас не було поруч», Роберт відчув… що? Дрож застороги? Хіба не кожне кохання починається саме так, несучи в собі одразу зерна розквіту й занепаду — з першого слова, з першого подиху, з першої думки? Він насупився й уважно поглянув на мене. Цікаво, та увага призначалася мені або чомусь, що стояло за моїми словами?

— Можете запитувати, — сказав він трохи різко. Потім посміхнувся. — Хочете, присядемо на хвилинку? — Він подивився навкруги, я так само: на протилежному боці широкого двору, позад студентської кав’ярні, було багато стільців і столиків. — Підемо туди? — запропонував Роберт. — Якраз збирався зробити невелику перерву й випити лимонаду.

Замість того ми з’їли другий сніданок, сидячи на свіжому повітрі серед студентів із сумками: дехто готувався до іспитів, інші просто розмовляли й грілись на сонці, потягуючи каву. Роберт замовив величезний сандвіч з тунцем, а до нього — солоні огірки й гірку чіпсів, я замовила салат. Він наполіг на тому, що розрахується за їжу, а я — на тому, що візьму нам обом по великій картонній склянці лимонаду (з автомата, утім, все одно він був добрий). Спершу ми снідали мовчки. Вже давно я показала йому свою залікову роботу, ми розпрощалися на останньому занятті, і хоча зараз я чекала слушної миті, щоб розпитати про картину «Полотно, олія», мені здавалося, що ми тепер майже друзі, тому що стосунки викладача й студентки скінчилися. Цю думку, однак, я відкинула в ту ж хвилину, коли вона з’явилася, як надто зухвалу: він видатний майстер, а я ніхто — так собі, трошки таланту. До тієї хвилини я не помічала як сліди ані птахів, що повернулися після сніжної зими, ані дерев у яскравих барвах, ані сяючих будинків; вікна їдальні були розчинені, аби впустити всередину весну.

Роберт запалив цигарку, вибачившись заздалегідь.

— Зазвичай я не палю, — сказав, — але цього тижня купив пачку цигарок, щоб відсвяткувати закінчення навчального року. Більше купувати наразі не збираюся. Тільки раз на рік. — Він пішов усередину кав’ярні й приніс попільничку, а потім влаштувався на стільці й запропонував: — Гаразд, давайте свої запитання, тільки майте на увазі: як правило, я не розповідаю про власні картини.

Це було для мене новиною. Мала б відповісти, що взагалі нічого не знаю про нього. Роберт, однак, виглядав задоволеним, готувався розважитися, а очі ковзнули по моєму волоссю, коли я закинула його за плечі — тоді волосся в мене сягало талії й було білявим, то мій природний колір. Але він нічого більше не сказав, тож говорити доводилося мені.

— Це означає, що мені краще вас не розпитувати?