— Розпитувати — будь ласка, проте я можу не відповісти, ось і все. На мою думку, в художників немає відповідей на запитання про власні картини. Про картину ніхто нічого не знає певного — хіба що сама картина. І в будь-якому разі картина повинна мати в собі якусь загадку, тільки тоді вона є витвором мистецтва.

Я допила лимонад, збираючись із духом.

— Мені дуже сподобалися всі ваші картини. Пейзажі просто чудові. — У той час я була надто молодою, щоб збагнути, як такі заяви сприймаються геніями, але мені вистачило здорового глузду нічого не сказати про автопортрет. — А запитати хочу про велику картину — ту, де на канапі сидить жінка. Я гадаю, що то ваша дружина, але вона вдягнена в неймовірну старомодну сукню. Яка історія із цим пов’язана?

Він знову поглянув на мене, цього разу був на сторожі.

— Яка історія?

— Так. Бачте, там стільки подробиць: вікно, дзеркало, — картина така складна, а жінка видається абсолютно живою. Вона позувала вам чи ви користувалися фотографією?

Він дивився крізь мене й бачив, напевно, аж кам’яну стіну за моєю спиною — стіну корпусу студентської спілки.

— Це не моя дружина, а фотографіями я не користуюся. — Голос звучав лагідно, хоча й немов здалеку; Роберт затягся цигаркою. Він придивився до своєї іншої руки, що лежала на столі, зігнув і розігнув пальці, сильно потер суглоби (вже пізніше я зрозуміла, що художники повільно, але неухильно просуваються до артриту). Коли він знову підвів погляд, очі були примружені, але дивилися на мене, а не на уявний виднокруг. — Якщо я вам скажу, хто вона, ви обіцяєте зберегти таємницю?

Щось кольнуло мене при цьому — було лячно, як у дитинстві, коли дорослий пропонує поділитися з тобою чимось призначеним для дорослих: розповісти, наприклад, що його засмучує в душі, або про нестачу грошей (ти вже й сама здогадалася, але тобі можна про це не замислюватися ще кілька років, доки не виростеш), або про щось, борони Боже, жахливе, пов’язане із сексом. Чи не збирався Роберт розповісти мені про свої таємні брудні пристрасті, про своїх коханок? У літніх людей такі речі часом трапляються, хоча для такого вони вже застарі й мали б самі це розуміти. Наскільки приємніше бути молодою й вільною та хизуватися чиєюсь любов’ю до тебе й власними помилками, й тілом! Я звикла ставитися зі співчуттям до всіх, кому більше тридцяти, й була досить жорстокою, щоб не робити винятку для Роберта Олівера з його обвітреним обличчям і єдиною цигаркою навесні.

— Авжеж, — відповіла я, хоча серце в мене калаталося. — Я вмію зберігати таємниці.

— Що ж… — Він струсив попіл у попільничку. — Якщо хочете правди, то я сам не знаю, хто вона. — Він швидко заморгав. — Боже мій, — в його голосі бринів відчай, — якби я тільки знав, хто вона була!

Це було настільки несподівано, незрозуміло, настільки дивно, що в мене по спині пробігли мурахи, і я кілька хвилин нічого не могла вимовити, мало не запевнила себе, що останньої фрази він взагалі не сказав. Я просто не могла збагнути, що до чого й як реагувати. Як це могло бути, щоб він когось малював і не знав кого? Я гадала, що коли йому потрібно, він пише з друзів, з дружини, з найманих натурниць, тобто йому позують. Що ж він, просто міг запросити якусь красуню з вулиці, як робив то Пікассо? Не було бажання питати його прямо, виказувати свою розгубленість і необізнаність. Потім я здогадалася.

— Ви хочете сказати, що уявили її собі?

На цей раз його погляд зробився грізним, а я замислилася, чи подобається він мені врешті-решт? Він насправді старий і занехаяний. Можливо, божевільний.

— A-а, ні, вона справжня жінка, у своєму роді. — І він посміхнувся, на моє велике полегшення, хоч я відчувала якусь неясну образу. Роберт витяг з пачки другу цигарку. — Ще лимонаду?

— Ні, дякую, — відмовилась я. Була зачеплена моя гордість: він запропонував жагучу таємницю й не надав глядачеві навіть ниточки, за яку вхопитися. І, здається, не бачив сенсу робити виняток навіть для мене, своєї студентки, яку запросив поснідати з ним разом, для дівчини з таким чудовим волоссям. Був у цьому і якийсь жах: мені здалося, що якби він пояснив мені ті чудернацькі заяви, я б одразу просвітилася щодо природи живопису, незбагненного дива мистецтва, але він вочевидь вирішив, що я не здатна цього зрозуміти. Якась частина моєї душі не бажала дізнатися його дивацьких таємниць, але водночас це мене зачіпало. Я відставила склянку, акуратно поклала на тарілку білу пластмасову виделку, немов сиділа на обіді для друзів Мазі.

— Пробачте, мені потрібно повертатися до бібліотеки. Іспити. — Я підвелася зі свого місця, непокірлива, у джинсах і чобітках, уперше вища за свого викладача, тому що він залишився сидіти. — Дуже дякую за сніданок. Вельми люб’язно з вашого боку. — Не дивлячись на нього, зібрала свої речі.

Він нарешті підвівся й зупинив мене, взявши за лікоть своєю великою рукою, так що я знов поставила на місце тарілку.

— Ви сердитеся, — сказав він з деяким подивом. — Чим я викликав ваше невдоволення? Тим, що не відповів на запитання?

— Я не можу дорікати за те, що ви гадаєте, начебто я не зрозумію вашої відповіді, — холодно відповіла я. — Але навіщо зі мною грати? Ви або знаєте ту жінку, або ні, вірно? — Крізь рукав блузки відчувала, яка чарівно тепла в нього рука, хотілося, щоб він ніколи її не забирав. Але за мить він саме це й зробив.

— Вибачте мені. Сказав вам чисту правду — я так і не знаю до кінця, хто насправді та жінка на моїй картині. — Знову сів, і не було потреби запрошувати мене жестом: я сіла теж поряд з ним, повільно. Він похитав головою, дивлячись на стіл, край якого, здається, був забруднений птахами. — Я навіть власній дружині не здатен цього пояснити, та вона, напевно, й чути про це не забажає. Цю жінку я зустрів багато років тому в музеї «Метрополітен», у залі, заповненому людьми. Тоді я працював у Нью-Йорку над серією живописних картин, присвячених балеринам, деякі з цих балерин були ще дітьми — довершені, мов пташенята. І я став часто відвідувати «Метрополітен», щоб побачити полотна Дега, яких там багато — як взірець, тому що він, безперечно, був одним з найбільших майстрів, які тільки малювали танець, можливо, й найбільший серед них.

Я поважно кивнула: цього разу знала, про що йдеться.

— Її я побачив в один з останніх разів, коли відвідував музей, а незабаром ми переїхали до Ґрінхіла, але я з тих пір не можу забути той образ. Ні на мить. Просто не можу забути.

— Напевно, вона прекрасна, — відважилася вставити я.

— Надзвичайно, — підтвердив він. — І не тільки прекрасна. — Здавалося, подумки він знову блукав по музею, дивлячись на жінку крізь натовп, який за мить зникне. Я відчувала романтику тієї хвилини й не могла позбавитися заздрощів до незнайомки, яка так закарбувалася в його пам’яті. Тільки пізніше я збагнула, що навіть Роберт Олівер не був здатним запам’ятати обличчя людини настільки швидко.

— І що, ви не спробували повернутися до музею, відшукати її? — Я сподівалася, що не спробував.

— А, так, зрозуміло. Я ще рази два бачив її, а більше не довелося.

Роман, якого не сталося.

— Тоді ви почали уявляти її, — підказала я.

На цей раз він мені посміхнувся, і я відчула, як тепло розливається по моєму обличчю й шиї.

— Що ж, я гадаю, перш за все, ви не помилилися. Напевно, так і сталося. — Він підвівся знову, упевнений у собі й заспокоюючий, і ми разом прогулялися до входу в будинок студентської спілки. Він трохи постояв на сонечку, потім простяг мені руку.

— Бажаю вам гарного літа, Мері. І найкращих успіхів у навчанні восени. Впевнений, що з вас вийде гарний художник, якщо наполегливо працюватимете.

— Вам теж, — жалісно відповіла я, посміхаючись. — Тобто успіхів у викладанні… взагалі у вашій роботі. А ви одразу повертаєтеся до Північної Кароліни?

— Так, так, наступного тижня. — Нахилився й поцілував мене в щоку, неначе прощався з усім студмістечком і всіма своїми тутешніми студентами, й з північчю зимовою — з усім разом у зручній формі, в моїй особі. Такий узагальнюючий цілунок забив мені подих. Губи в нього були теплі й приємно сухі.