— Гаразд, бувайте, — сказала я й рвучко обернулася, примусивши себе йти геть від нього. Єдине, що здивувало мене: я не почула, як він пішов у протилежному напрямку; ще довго відчувала, що він стоїть на місці, а мені гордість не дозволяла обернутися й подивитися. Гадала, що він стоїть і роздивляється свої черевики або доріжку, заглиблений у мрію про жінку, яку мимохідь побачив у Нью-Йорку — а може, бачить подумки свою дружину й дітей вдома. Вочевидь він нетерпляче очікував на повернення до своєї сім’ї й звичного життя. Але ж він сказав мені: «Я навіть власній дружині не здатен цього пояснити». Я отримала рідкісну змогу почути від нього про видіння, яке його переслідує. Він вирізнив мене з-поміж інших. Це відчуття залишилося зі мною, як з Робертом — обличчя незнайомки.

З того часу, як ми з Робертом перестали жити вкупі, тобто вже кілька місяців тому, я почала знову робити вранці замальовки в кав’ярні, до якої часто зазираю. Мені завжди подобався цей вислів — «зазирати до кав’ярні». Треба було знайти місце подалі від студій університету, де я зараз викладаю. У студмістечку й поблизу нього небагато кав’ярень, де викладачі можуть сидіти й працювати: надто велика можливість зустріти когось із колишніх (а ще гірше — теперішніх) студентів і бути втягнутим у розмови. Тому я розшукала кав’ярню по дорозі з моєї квартири до університету, біля станції метро в престижному районі.

Справа не в тому, начебто я не люблю своїх студентів. Навпаки, я ними тепер живу, вони моє майбуття, мої діти, інших в мене ж ніколи не буде. Я люблю їх попри всі їхні примхи, пропуски занять та егоїзм. Мені дуже подобається спостерігати, як їх підносить раптове розуміння суті живопису або раптове виявлення нахилу до акварелі, або закоханість в малюнки вуглем, або захоплення лазур’ю, яке з’являється в усіх їхніх картинах так, що вони змушені пояснювати решті студентів, що з ними діється: «Просто я… воно мене підкоряє». Зазвичай вони нездатні пояснити, чому це так, кожне захоплення поглинає їх цілком. А якщо їх захоплює не живопис, то частіше за все алкоголь або кокаїн (хоча мені про це вони не розповідають), або ж молода жінка чи чоловік у групі на заняттях з історії, а буває — репетиції аматорського театру. Під очима в них великі темні кола, в аудиторії вони сидять похнюпившись, але оживають, коли я демонструю картину Гогена, яка подобалася їм іще в школі. «Оце для мене!» — вигукують вони. Наприкінці семестру вони підносять мені маленькі подарунки, зроблені з пофарбованих картонок з-під яєць. Я дійсно люблю студентів.

Але мусиш уникати студентів, якщо хочеш зайнятися власною роботою, тому я й призвичаїлася робити замальовки з натури у своїй улюбленій кав’ярні, вранці, одразу після сніданку, якщо вистачало часу до початку занять. Малювала ряди чайників на полиці, підробку під вазу китайської династії Мін, столи й стільці, напис «Вихід», знайому всім репродукцію картини Мухи[101] поряд з газетним кіоском, пляшки італійського сиропу з різними, але однотипними ярликами, нарешті, людей. Я знову не боялася малювати незнайомих людей — так само, як у свої студентські часи: трьох літніх азіаток, які швидко розмовляли, схилившись до своїх ячмінних коржиків і паперових стаканчиків, молодика із зачіскою «конячий хвіст», що куняв за столом, жінку років сорока з гаком, яка працювала з ноутбуком.

Це змушувало мене знову придивлятися до людей, а від того менше саднила в душі рана, залишена Робертом; я відчувала себе однією з багатьох, а в тих людей, одягнених у різноманітні куртки, в окулярах, з очима різного кольору й форми — у кожного з них колись був свій Роберт, були якісь життєві катастрофи, були свої задоволення й свій сум. Я намагалася вкласти те задоволення й той сум у свої замальовки. Декому подобалося, що я їх малюю, й вони посміхалися, напівобернувшись до мене. Якоюсь невеликою мірою ті ранки допомогли мені примиритися із самотністю, з небажанням дивитися на інших чоловіків — хоча останнє мусить зрештою змінитися. Приблизно років за сто.

Наступного ранку після нашого обіду з Мері Бертисон потік машин на вулицях був нескінченним — можливо, тому, що я виїхав запізно. Мені подобається встигати ще до того, як почнеться штовханина, приїжджати на роботу раніше за співробітниць реєстратури, вільно їхати дорогою, вільно паркуватися, йти ще порожніми коридорами «Ґолденґров», а потім хвилин двадцять присвятити спокійній роботі з паперами. А цього ранку я спізнився, дивлячись на сонячне світло, що заливало мій самотній стіл і сніданок, потім підсмажуючи друге яйце. Після приємного обіду я посадив Мері в таксі (вона відмовилася від моєї обережної пропозиції підвезти її додому), але вранці квартира, до якої вона не повернулася — моя квартира — здавалася сповненою її присутності. Я бачив, як вона сидить на моїй канапі, занепокоєна, ворожа, довірлива — всього по черзі, зі швидкими змінами.

Я налив собі другу чашку кави, усвідомлюючи, що пізніше про це шкодуватиму. Визирнув з вікна на вулицю, поглянув на дерева, що стояли вже зовсім зелені, вкрившись листям на літо. Згадав, як Мері змахнула довгою рукою, відмітаючи якесь моє зауваження й підкреслюючи своє власне. За обідом ми розмовляли про книжки й живопис — вона ясно дала зрозуміти, що для одного вечора їй досить розмов про Роберта Олівера. Але й уранці я не міг забути, як тремтів її голос, коли вона сказала, що краще напише, ніж розповідатиме про нього.

На півдорозі до «Ґолденґров» я вимкнув свій улюблений на той час запис, який зазвичай роблю гучнішим саме в цьому місці — декілька «Французьких сюїт» Баха у виконанні Андраша Шиффа:[102] величний потік звуків, потім немов спалах світла, й знову невпинний потік, наче стрімка ріка. Запевняв себе, що вимкнув музику, бо неможливо водночас зосередитися на складнощах дорожнього руху й насолоджуватися музикою: перед в’їздами на пандуси водії намагалися випередити один одного, натискали щосили на гудки, гальмували без попередження.

Але, з іншого боку, я не був упевнений, чи вистачить у салоні автомобіля місця одразу для Баха й для Мері. Бачив знову, як за обідом вона, забувши ненадовго про Роберта Олівера, палко розповідає про свої недавні картини, серію портретів жінок у білому. Я шанобливо запитав, чи можна мені колись на них подивитися — вона ж, урешті-решт, бачила мій краєвид маленького міста, а я навіть не вважав його своєю кращою роботою. Вона завагалася, невпевнено погодилася, тримаючи між нами дистанцію. Ні, в салоні вочевидь не було місця для «Французьких сюїт», буяння зелені обіч доріг і сторожкого, чистого обличчя Мері Бертисон. А може, то для мене не було місця? Ніколи ще моя машина не видавалася такою маленькою, ніколи не потребувала відкидного верху.

Коли я завершив ранковий обхід і пішов до Роберта, то побачив, що його в палаті немає. Я залишив його на кінець, а його немає на місці! Коридорна сестра сказала, що він прогулюється надворі під наглядом іншої сестри. Я вийшов чорним ходом, перетнув веранду, але ніде його так і не побачив. Я, здається, вище не згадував, що «Ґолденґров», так само, як і мій кабінет на Дюпон-серкл, є пам’яткою славетних днів: колись, в епоху Гетсбі[103] й МГМ,[104] у цьому особняку влаштовувалися великі бали. Я часто ставлю собі запитання: а що, хіба тих пацієнтів, які переступають з ноги на ногу в коридорах нашого будинку, не підносить (а можливо, й лікує певною мірою) та вишуканість, що їх оточує — стиль ар деко,[105] стіни сонячного кольору, псевдоєгипетські фрески? За кілька років до того, як я почав тут працювати, будинок реставрували й усередині, й назовні. Особливо мені подобалася веранда, оточена звивистою глиняною стіною й високими діжками, в яких росте здебільшого біла герань (не в останню чергу завдяки моїй наполегливості). Звідти відкривається чудовий вид на всю садибу, а вдалині бовваніють дерева вздовж Малого Шерідану, невеличкої притоки ріки Потомак. Було також відроджено деякі первісні сади, хоча ми не могли дозволити собі відродити все повністю. Спорудили клумби й великий сонячний годинник, якого спершу в садибі не було. В яру поміж садами утворили невеличке мілководне озерце (надто мілке, щоб у ньому втопитися) з альтанкою на протилежному березі (надто низькою, щоб стрибнути з даху, а крокви всередині прикрили підвісною стелею, щоб не можна було повіситися).