Усі стіни довкола були завішані картинами Дега, між ними, то там, то тут — полотна інших художників. Його картини — портрети доволі пересічних жінок, які в себе вдома нюхають квіти, а також полотна із зображеннями балерин. Інші балерини заповнювали ще дві наступні зали: юні балерини, поклавши ногу на станок, на стілець, зав’язують свої туфельки, а їхні спіднички піднімаються від того, що дівчата нахиляються, й починають нагадувати пір’я лебедів, які занурюються у воду за рибою. В усьому — та чуттєвість, що змушує простежувати лінії їхніх тіл так само, як ми робимо це на справжньому балетному спектаклі. Немов спостерігаєш їх потай, бачиш, як вони тренуються поза сценою, за кулісами — звичайні, стомлені, несміливі, пригнічені, амбітні, зовсім юні, перезрілі, витончені. Я перейшов від першого полотна до другого, а перед третім зупинився й подивився навкруги.

Далі, за балеринами, знаходилися картини оголених натурниць Дега: жінок, які виходили з ванни й витиралися величезними білими рушниками. Всі жінки були в тілі, начебто балерини, які постарішали й набрали зайвої ваги або виявили зрештою свою спокусливість після суворої дисципліни затісних корсетів і збурханих спідничок. Ніщо не натякало мені на присутність Роберта чи тієї пані, яку він одного разу зустрів у цій галереї. Можливо, однак, що вона відвідувала ці зали сама як шанувальниця Дега. Роберт мав дозвіл робити замальовки в залах музею — якось вранці, наприкінці 1980-х років, він налаштував свій мольберт або відкрив альбом для малюнків у переповненій залі, побачив жінку, яка тут же загубилась у натовпі. Втім, якщо він збирався робити замальовки, навіщо робив це у натовпі? Мені невідомо, чи виглядали ці зали саме так, як тоді, а перевіряти — це вже щось на кшталт фанатизму, нехай знатиму про це тільки я. Так, дивне паломництво я здійснив. Уже був ситий штовханиною сотень відвідувачів — усіх тих, хто отримував власні враження від вражень імпресіоністів, хто бажав на власні очі побачити ті картини, що були вже відомі їм з інших джерел.

Я викинув з голови думки про Роберта й вирішив спуститися до якоїсь тихої зали, де багато китайських ваз, які цікавлять меншу кількість людей. Можливо, Роберт почувався так само: того дня він стомився, обернувся й поглянув крізь натовп — я спробував зробити те саме, й мої очі спинилися на сивій жінці у червоній сукні, що тримала за руку дівчинку, теж стомлену, яка вже не дивилася на картини, а байдуже поглядала на людей у залах. Однак Роберт у той день дивився крізь людську масу й побачив жінку, яку не зміг потім забути, жінку, вдягнену, можливо, у вбрання дев’ятнадцятого століття — на репетицію або для фотографії, а може, просто заради жарту; це мені раніше на думку не спадало. Може, він підійшов до неї, розмовляв з нею, нехай і в натовпі?

— Є тут якісь інші картини Дега? — запитав я охоронця в дверях.

— Дега? — перепитав він, насупившись. — Так, іще дві в тій залі.

Я подякував йому й пішов, куди він указав — щоб бути точним до кінця. Можливо ж, що «прозріння» (або галюцинація) з’явилося Роберту саме там. У наступному залі відвідувачів було менше — можливо, через те, що тут знаходилося менше картин Моне. Я уважно роздивився пастель, виконану в рожевому й білому: балерина, яка звісила довгі руки на довгі ноги; на іншій — три-чотири балерини стоять спинами до художника, хтось обіймає подругу за талію, хтось поправляє стрічки на волоссі.

Усе, з мене годі. Я обернувся, відшукав очима вихід на протилежному кінці анфілади залів, звідки вливалися нові натовпи відвідувачів. І тут побачив її — прямо навпроти мене, портрет олією, півметра на півметра, намальований вільно, але з абсолютною достовірністю: вже знайоме мені обличчя, невловима посмішка, капелюшок, підв’язаний стрічками під підборіддям. Очі були такими живими, що не можна було обернутися в будь-який бік і не зустрітися з їх поглядом. Мов зачарований, я перетнув залу, яка видалася мені безкінечною, здавалося, крокував до неї багато годин. Сумніву не було: саме та жінка, зображена до плечей, прикритих блакитним вбранням. Що ближче я підходив, то ясніше вона мені посміхалася; а обличчя — яке надзвичайно живе обличчя! Якщо потрібно було б здогадатися, хто написав, я б сказав — Мане, хоча портрету бракувало його генія. Однак картина мала відноситися якраз до того періоду: акуратні мазки, якими зображено плечі, мереживо навколо шиї, розкішні чорні кучері — все це не зовсім нагадувало імпресіонізм. Обличчя передано в реалістичному стилі попередньої епохи в мистецтві. Уважно прочитав табличку: «Портрет Беатриси де Клерваль. 1879. Олів’є Віньйо». Беатриса де Клерваль! А написав портрет Олів’є Віньйо! Ця жінка дійсно жила. Колись давно.

Інформатор за столом довідок на першому поверсі охоче згодився допомогти мені. Ні, інших робіт Олів’є Віньйо в них немає. Немає також робіт, у назвах яких згадується Беатриса де Клерваль. Картина, яка мене зацікавила, потрапила до колекції музею у 1966 році, її купували з приватної колекції в Парижі. У той час, коли Роберт мешкав у Нью-Йорку, картину було на один рік позичено пересувній виставці, присвяченій французькому портрету періоду розквіту імпресіонізму. Інформатор посміхнувся й закивав — більше він нічого не знає. Відповідь по суті?

Я подякував, губи в мене пересохли. Роберт бачив її один-два рази, а потім картину зняли й передали пересувній виставці. Не було жодних галюцинацій, його зворушило чарівне зображення жінки на картині. Можливо, він розпитував, що сталося з картиною? Можливо, розпитував, можливо, ні. Її зникнення пасувало до міфу, яким він оточив цю жінку. А якщо він повертався до музею в наступні роки, для нього не важило, на місці картина чи ні — на той час він розробляв своє власне бачення жінки. Якщо навіть він бачив картину всього декілька разів, він, безсумнівно, замалював її, зробив дуже добрий начерк, тому й картини, намальовані ним пізніше, так схожі на неї, навіть у деталях.

А може, він розшукав картину в якомусь альбомі? Зрозуміло, ані художник, ані його модель не належать до широко відомих, проте робота Віньйо відзначалася такою якістю, що «Метрополітен» не завагався придбати портрет. Я ще завітав до кіоску сувенірів, але там не було ні окремої репродукції картини, ні будь-якої книги, де було б вміщено таку репродукцію. Знову піднявся сходами нагору, повернувся до галереї. Жінка чекала на мене там, сяюча, усміхнена, готова заговорити. Я витяг свій блокнот і замалював її, нахил її голови — ні, в мене виходило не так гарно. Постояв трохи, вдивляючись в її очі. Важко було залишати музей, не взявши її із собою.

Після закінчення факультету мистецтв я виконувала будь-яку роботу, якщо могла взагалі її знайти, аж нарешті влаштувалася викладачем у Вашингтоні. Час від часу мені щастило виставити одну роботу, отримати невеликий грант на написання картини, а то навіть і потрапити на солідний семінар. Кілька років тому, наприкінці серпня, я потрапила на семінар, про який хочу розповісти. Проводився він у старовинному маєтку в штаті Мен, на узбережжі, яке я багато разів мріяла побачити, а можливо, й намалювати. Вирушила туди з Вашингтона у своєму пікапі, синьому «шевроле» випуску 1960-х років, він дуже мені подобався (пізніше прийшлося відправити його в утиль). У кузові були мольберти, великий дерев’яний ящик з приладдям, спальний мішок з подушкою, солдатський мішок (він належав батькові, який свого часу був на війні в Кореї), куди я запхала джинси й білі футболки, старі купальники, старі рушники, взагалі все старе.

Коли складала речі, то збагнула, як далеко пішла від Мазі та її виховання: Мазі нізащо не потерпіла б ні того, як я пакуюся, ні того, що саме я пакую, — тієї купи зношених речей, сірих кросівок та скриньок з приладдям художника. Особливо невдоволена була б вона футболкою з напіввицвілими літерами «Барнетт» на грудях і брюками захисного кольору з відірваною задньою кишенею. Однак я не була панком: доглядала своє довге блискуче волосся, зберігала шовкову шкіру, а старезні речі тримала в чистоті. На шиї носила золотий ланцюжок з гранатовим кулоном, а під зовнішнім лахміттям — мережаний ліфчик і трусики, які купила незадовго до того. Такою я собі подобалася — округлості прикриті з потаємною вишуканістю, яка не впадає в око. І та вишуканість призначена не для чоловіків (встигли набриднути в студентські роки), а для тієї хвилини вночі, коли я скидаю заплямовані фарбами білу блузку й джинси, крізь дірки яких було бачити мої коліна. Все призначалося лише для мене — я сама була власним скарбом.