Я вирушила в дорогу рано вранці й трималася путівців у напрямку Мена, а заночувала в Род-Айленді, у напівпорожньому мотелі, побудованому ще у 1950-ті роки: невеличкі біленькі котеджі, вивіска з чудернацькими чорними літерами — все це неприємно нагадувало мотель з фільму «Психопат».[117] Однак там не було жодного вбивці, і я мирно проспала майже до восьмої, а потім поснідала яєчнею в сусідній їдальні, повній тютюнового диму. Сидячи там, зробила кілька начерків у блокноті: засиджені мухами завіси з обох боків вікна, на якому стояли ящики зі штучними квітами, людей, що пили каву.
На кордоні штату Мен стояв знак, що тут переходять дорогу лосі, обабіч дороги потяглися хвойні дерева — вони майже змикалися, немов армія велетнів; ані людського житла, ані з’їзду з дороги, тільки стрункі високі смереки на багато кілометрів уперед. А потім на узбіччі з’явилися наноси світлого піску, і я збагнула, що наближаюся до берега океану. Від цього мене охопило гостре хвилювання, як у ті дні, коли Мазі вивозила нас на літні канікули до Кейп-Мей у Нью-Джерсі. Уявила, як малюватиму на березі або сидітиму на скелях біля води під місячним сяйвом, на самоті. В той час я знаходила романтику в тому, щоби бути наодинці із самою собою. Ще не знала, як гірко бути самотньою, як це іноді може зруйнувати тобі весь день, а потім іще й ще, якщо не бути обережною.
Мені знадобився певний час, аби відшукати вірну дорогу через місто, а потім до потрібного маєтку: на запрошеннях до семінару було надруковано маленьку карту, й маршрут закінчувався біля бухточки, далеко від цивілізації. Останні дві дороги, якими я діставалася туди, були ґрунтовими просіками межи густих соснових лісів, але там було приємно, на плечі мені в лісових сутінках сипалися соснові лусочки. Проїхавши кілька кілометрів крізь ліс, я побачила будинок з медяників — принаймні, він виглядав саме таким; на дерев’яній брамі напис великими літерами: ЦЕНТР ВІДПОЧИНКУ РОКІ-БІЧ. Поблизу не було ні душі, а трохи далі я була змушена зробити поворот і опинилася на зеленому лужку. Великий дерев’яний особняк був прикрашений такими самими медяниковими піддашками, навкруги — ліс, а далі видніється океан. Будинок був величезний, пофарбований у темно-рожевий колір, а крім лужка були ще сади, ґрати для витких рослин, доріжки, рожева альтанка, старі дерева, площадка, яку хтось налаштував для гри в крокет, між деревами напнутий гамак. Поглянула на годинник — до реєстрації ще залишалося море часу.
Їдальня, де всі ввечері зібралися уперше, розмістилася в колишньому каретному сараї, тільки перегородки було зламано. Крокви були високі, необтесані, а вікна зроблені з великих квадратів вітражного скла. На грубій дерев’яній підлозі поставлено вісім чи десять довгих столів, а молоді хлопці й дівчата (студенти коледжу — для мене вони вже виглядали надто молодими) швидко рухались, розставляючи глечики з водою. В одному кутку зали стояв буфет з кількома пляшками вина, бокалами, вазою квітів, а поряд з буфетом — відкриті холодильники з пляшками пива. Я помітно хвилювалася — все це нагадувало мені перший день у новій школі (хоча в дитинстві я всі дванадцять років навчалась в одній школі) або новий курс у коледжі, коли нікого ще не знаєш, тож ніхто про тебе не потурбується, і з цим потрібно якось упоратися. Там, де була випивка, стояли купки людей, розмовляли між собою. Я рішучо пішла до буфета й холодильників (тоді я ще пишалася своєю ходою) і, не роздивляючись навкруги, витягла з гнізда одну пляшку. Випрямившись, очима розшукувала, чим її відкоркувати, й штовхнула плечем і ліктем Роберта Олівера.
То був дійсно Роберт. Він стояв, обернувшись до мене у три чверті, й з кимось розмовляв, водночас даючи мені дорогу, обминаючи перепону (тобто мене), не приділивши їй найменшої уваги. Співрозмовником його був чоловік з видовженим обличчям і негустою борідкою, яка почала сивіти. Не було жодних сумнівів, що переді мною стоїть Роберт Олівер. Його кучері зробилися дещо довшими на потилиці, ніж я пам’ятала, в них проблискувала сріблом сивина, а крізь дірку на блакитній бавовняній сорочці проглядав засмаглий лікоть. У каталозі семінару про Роберта не було жодної згадки, чом же він опинився тут? На світлих бавовняних штанах ззаду були плями чи то фарби, чи то жиру, неначе він, як малюк, витирав руки об сідниці. Незважаючи на те, що вечори у Новій Англії прохолодні — а це відчувалося, тому що двері були відчинені, — взувся він у пантофлі, хоча й на товстій підошві. В одній руці Роберт тримав пляшку пива, іншою жестикулював, переконуючи у чомусь чоловіка з вузьким обличчям. Все такий же високий, імпозантний.
Я заклякла на місці, дивлячись на його вухо, на густий кучер, що обвився коло вуха, на плече, якого ще не забула, на те, як він рубає повітря ребром важкої долоні, підкреслюючи свої слова. Трохи обернувся до мене, немов відчув на собі мій погляд, і повернувся до бесіди. Мені згадалося, як міцно він тримався на ногах і як вправно рухався, пересуваючись у студії коледжу. Потім він знову поглянув направо-наліво, насупився — то не був «дубль» попереднього погляду, як у кіно; скоріше схоже було, що він щось розшукує або пригадує, навіщо прийшов до цього приміщення. Помітив мене, але не впізнав. Я позадкувала й повернулась до нього спиною. Турбувала думка, що якби забажала, то могла підійти й постукати його по плечу, відчуваючи тіло крізь блакитну сорочку, могла рішуче перервати його бесіду. Мене лякала його розгубленість, немовби він хотів сказати: «Ой, вибачте, а де це ми зустрічалися?» або «Радий знову бачити вас, хоча й не пам’ятаю, хто ви». Напевно, за ці роки в нього були сотні, а може, й тисячі студентів. Краще вже зовсім не заговорювати до нього, ніж бути одним з багатьох облич, що тануть у натовпі.
Швидко обернулася до першого, хто потрапив під погляд — до жилавого молодика з розстебнутим коміром сорочки. Ключиці його, великі й загорілі, привертали увагу, на шиї великий ланцюжок із символом прихильників миру. Загорілі пласкі груди розходилися в обидва боки від ланцюжка, мов дві ніжки пісного курчати. Я підвела погляд, очікуючи побачити довгі локони в стилі ретро, які пасували б до кулона, але волосся в нього виявилося підстриженим коротко, йоржиком. Обличчя виглядало таким же суворим, як і ключиці, ніс загинався дзьобом; маленькі світло-карі очі невпевнено вдивлялися в мене.
— Крута вечірка, — вимовив він.
— Не те, щоб дуже крута. — Мене сповнювала несправедлива злість, яка залишилася після того, як Роберт повернув був плече, але так і не помітив мене.
— Мені теж не дуже подобається. — Молодик знизав плечима й зареготав, від чого голі груди на мить вигнулися. Він був молодшим, ніж видався спочатку, молодшим за мене. Посмішка була щирою, й від неї його очі засяяли. Через якусь збочену логіку це мені ще більше не сподобалося. Зрозуміло, він почуває себе надто крутим, щоб уподобати будь-яке зібрання людей, а якщо й уподобає, то відмовиться від своєї думки одразу, коли хтось інший заперечуватиме.
— Здоровенькі були! Мене звуть Френк. — Він простяг руку, втративши в цю мить всю романтику стилю ретро — матусин синок, джентльмен. Невимушеність руху бездоганна, обеззброююча. В ньому відчувалася повага до мого старшого — аж на шість років! — віку. І ще — іскорка в очах, яка свідчила, що я старша роками сексуально приваблива жінка. Я була в захваті від його захоплення мною. Здавалося, він усвідомлює, що мені вже близько тридцяти, підстаркувата, і все ж потиском теплої сухої руки засвідчує, що йому подобається цей вік, вельми подобається. Хотілося засміятися, але цього я не зробила.
— Мері Бертисон, — назвалась я. Краєчком ока помітила, що Роберт рухається: він крокував крізь натовп до вхідних дверей, щоб поговорити з кимось іншим. Я не поворухнулася. Волосся частково затуляло моє обличчя, захищало його від погляду Роберта.
— Що ж привело вас сюди?
— Бажання зустрітися з минулим, — відповіла я. Спасибі, хоч не запитав, чи не викладаю я живопис.
117
Фільм (1960) американського режисера Альфреда Хічкока.