Я міркувала, чи не слід підійти ближче до багаття, в освітлений круг, щоб впасти Робертові в око, потім відкинула цю думку. Вже небагато часу залишається до завтрашньої ніяковості. «Так, так, я вас (не) пам’ятаю». Цікаво побачити, правда то чи ні. Френк простяг мені пляшку пива («Якщо не бажаєте чогось міцнішого»). Не бажала. Він тепер притискався до мого плеча, мого старого светра, й після того, як випила трошки пива, відчуття сильної руки, що тримає мою, вже не було неприємним. У світлі зірок бачила голову Роберта Олівера, його яскраві очі на мить зупинилися на язиках полум’я навпроти нас, жорстке волосся диявольськи настовбурчилося, а обличчя спокійне, задумливе. На обличчі було більше зморшок, ніж я пам’ятала, але ж йому має бути вже не менше сорока років. У кутках рота залягли глибокі складки, що зникали, коли він посміхався.

Я обернулася до Френка, який притискався все щільніше до мого светра.

— Мабуть, піду зараз відпочивати, — сказала я, сподіваючись, що це прозвучить байдужо.

— На добраніч. Завтра важливий день.

Останнє мене засмутило. Для Великого Художника Френка завтрашній день не такий важливий, як для мене, але йому немає потреби про це знати.

Френк дивився на мене, не опускаючи своєї пляшки пива, засмучений і надто молодий, щоб приховувати свої почуття.

— Усього, бувайте. Добрих сновидінь.

У довгій будівлі — колишній стайні, переробленій тепер на жіночий гуртожиток (стійла правили за крихітні кімнатки), — ще ніхто не лягав спати. Там, зрозуміло, неможливо було усамітнитися, незважаючи на товсті перегородки між окремими закутками. У приміщенні все ще зберігався ледь чутний запах коней, який згадався мені з раптовою ностальгією: Мазі примусила нас із Мартою три роки наполегливо навчатися верховій їзді. Після кожного уроку вона з великим задоволенням хвалила мене: «Як ти гарно сидиш на коні», — немовби це виправдовувало витрати чималого часу й чималих грошей. Я пішла до холодного туалету в кінці коридора (скоріше, проходу між стійлами), а потім закрилася у своєму боксі й почала розпаковуватися. У кімнатці стояв стіл — досить великий, щоб на ньому можна було малювати, — простенький стілець, невеличкий комод, над яким висіло дзеркало в рамі, вузьке ліжко, накрите вузькими простирадлами, дошка оголошень, на якій не було нічого, крім слідів від кнопок, і віконце з коричневими занавісками.

Постоявши трохи й поміркувавши, що й як робити, я запнула занавіски й витягла свій спальний мішок, розстелила його на ліжку, аби тепліше було спати. Свої злиденні речі розклала по шухлядах комода, а альбоми для малювання й зошит для конспектів поклала на письмовий стіл. Светр повісила на гачку, що був на дверях. Витягла з мішка піжаму й книжку. Крізь зачинене віконце лунали звуки святкування, чиїсь голоси, віддалений сміх. «Чому я позбавляю себе цього?» — запитала сама у себе і з деяким сумом, і в той же час із задоволенням. На стоянці біля маєтку стояв мій пікап, а я після тривалої подорожі була вкрай стомлена й майже засинала. Стоячи перед дзеркалом, виконала свій ритуал роздягання, стягла через голову футболку. Під нею був недешевий вишуканий ліфчик. Я стала струнко, роздивляючись себе у дзеркалі. Такий автопортрет кожної ночі. Потім зняла ліфчик, відклала його вбік і знову подивилась у дзеркало: тільки я й тільки для себе. Автопортрет з оголеної моделі. Роздивившись себе як слід, вдягла сірувату піжаму й пірнула в ліжко, на холодні простирадла. Книжка, яку я збиралася почитати — біографія Ісака Ньютона. Рука сама намацала вимикач настільної лампи, а голова опустилася на подушку.

Наступного ранку я прокинулася рано — одразу, повністю усвідомлюючи, де я і що роблю — немов хтось прошепотів мені на вухо: «Час прокидатися». І перша думка — про океан. Усього за кілька хвилин я вдягла светр й штани захисного кольору, почистила зуби в холодній ванній кімнаті гуртожитку, де на стелі сиділи павуки, розчесала волосся. Потім вилізла з колишньої стайні, замочивши в росі кросівки — розуміла, що пізніше про це шкодуватиму, тому що іншої пари із собою не взяла. Ранок був сірим від туманної імли, в розривах якої прозирало над головою прозоре небо; на хвойних деревах, густо обвитих павутинням, сиділи хмари ворон; на березах вже з’являлися перші пожовклі листочки.

Доріжка вела з нашого табору саме повз засипане попелом коло вчорашнього багаття, як я й гадала. Йшла у потрібному напрямку, до океану, й за декілька хвилин, протягом яких мої кросівки ляскали по доріжці, а вуха вловлювали звичайні лісові звуки, я опинилася на пляжі з гальки. Хлюпали хвилі, колихалися на них водорості, пінився прибій, накочуючись на сушу, яка довгими сірими пальцями заходила в океанські води. Понад самою водою висів туман, який ніяк не міг розсіятися, тож я бачила блакить неба над головою, а хвилі — тільки тоді, коли вони вже були зовсім близько від берега. Морського краєвиду як такого не було, лише той туман і обриси континенту, підкреслені стрункими темними смереками, лінію яких переривали кілька котеджів. Я скинула кросівки й закотила штани до колін. Вода була прохолодною, потім холодною, потім мало не крижаною — від неї ноги швидко промерзли до кісток, а ззовні вкрилися гусячою шкірою. Водорості обвивали мені щиколотки.

Раптом я злякалася — сама серед лісу, серед запаху хвої, серед хвиль невидимого Атлантичного океану. Навкруги панувала тиша, якщо не зважати на гуркіт хвиль. Не могла примусити себе зайти у воду далі, ніж до щиколоток — у мене прокинувся дитячий страх перед акулами й підступними водоростями, відчуття, нібито мене може затягти в глибінь, що я загублюся в морі. Роздивлятися не було чого: туман загороджував видимість, тож я почувалася, наче сліпа. Стало цікаво — а як написати туман; стала пригадувати, чи бачила будь-коли картину, яка зображувала б переважно туман. Можливо, щось у Тернера[118] або на японських гравюрах. Сніг — це було, а ще дощ і хмари, які укривають верхівки гір, але не могла пригадати жодної картини такого туману, як цей. Нарешті вибралася зі смуги прибою й розшукала великий камінь, досить високий, досить сухий, досить гладкий, щоб не турбуватися про цілість брюк, а над ним — інший камінь, на який можна було спертися. В цьому було теж якесь дитяче задоволення, немов знайшла собі трон; і я поринула у мрії. Так і сиділа, коли з лісу вийшов Роберт Олівер.