Він був один і так само заглиблений в думки, як я щойно; крокував повільно, дивлячись собі під ноги, інколи кидаючи погляд на дерева або вперед, на затягнутий туманом океан. Ішов босоніж, у вельветових штанах і футболці, на якій щось було написано — з мого місця літери не складалися в слова, — а зверху футболки накинута м’ята жовта сорочка. Що ж, тепер доведеться відрекомендовуватись, хочу того чи ні. Я ледь не підвелася, щоб привітати його, але прогавила слушну мить — почавши підводитися, збагнула, що він мене не побачить, бо була тепер збоку від нього. Остаточно зніяковіла й розгублена, я знов присіла за валунами. Якщо мені пощастить, він на хвилину занурить ноги у хвилі, пересвідчиться, що вода холодна, та й піде назад, до маєтку. Тоді я зачекаю хвилин двадцять, поки обличчя припинить палати, й тихесенько повернуся до себе. Я щільніше притислася до холодних каменів. Не могла відірвати погляду від Роберта: між іншим, якщо він побачить мене, цікаво, чи впізнає. Напевно, ні.

А потім він зробив те, чого я найбільше побоювалася й водночас підсвідомо прагла: роздягнувся. Не став обертатися для цього до океану або ховатися на узліссі, а просто потягся рукою й розстебнув брюки, стягнув їх (трусів він не носив), далі зняв сорочку, кидаючи всі речі на купу трохи далі лінії прибою, й увійшов у воду. Я сиділа, нездатна поворухнутися. Він стояв за кілька кроків від мене, з оголеною м’язистою спиною й довгими ногами, потирав голову, немов розгладжував непокірне волосся або намагався врешті прокинутися, потім розслаблено поклав руки на стегна. Чимось нагадував натурщика в студії, що розминає затерплі ноги, поки у студентів перерва. Роберт стояв, вдивлявся в море, відпочиваючи цілковито на самоті (як йому здавалося). Трохи обернув голову в протилежному від мене напрямку. Обернув туди-сюди торс, зігріваючись, тож я мимоволі побачила на мить чорне волосся й спокійно звисаючий член. А потім Роберт стрімко кинувся у воду — поки я сиділа, тремтіла й гадала, що робити, — й пірнув, виринув далеко, далі, ніж останні валуни, й проплив іще трошки вперед. Я вже знала, яка холодна вода, але він не повернув назад, поки не проплив метрів з двадцять.

Аж ось він різко розвернувся у воді, ще швидше поплив до берега й вийшов, трохи затинаючись, однак рішуче. Вода стікала з нього, він важко дихав. На волоссі, яким поросло тіло, й густих мокрих кучерях блищали краплі. На березі Роберт нарешті помітив мене. У таку хвилину неможливо відвести погляд, навіть якщо захочеш, і зробити вигляд, начебто нічого не бачиш: як можна не помітити Посейдона, який виходить з океанських хвиль на берег? Як зробити вигляд, нібито займаєшся манікюром або зішкрібаєш слимаків з каміння? Я так і залишилася сидіти, втративши дар мови, прикута до місця, нещасна. Але майнула думка: яка шкода, що не можу зараз намалювати цю сцену — типова думка; тепер, коли набула певного досвіду, мені такі думки приходять у голову нечасто. Він зупинився, якусь мить уважно роздивлявся мене, дещо здивований, але не зробив жодної спроби прикритися.

— Привіт, — сказав насторожено, підозріло, можливо, й не без втіхи.

— Привіт, — відгукнулась я, наскільки могла спокійно. — Прошу пробачення.

— Дурниці, немає за що вибачатися. — Він потягнувся за своїми речами, розкиданими на гальці пляжу й витерся насухо футболкою — зберігаючи певну пристойність, але без поспіху, потім натяг штани й взув жовті оксфордські черевики. Наблизився.

— Вибачте, якщо це я вас налякав. — Стояв, мене роздивляючись, і я побачила в його очах той вираз, якого саме боялася — впізнання наполовину. З душевною мукою бачила, що він не може пов’язати мене з певною особою.

— Ще гірше те, що ми колись були знайомі, — це прозвучало гостріше, брутальніше, ніж я того бажала.

Він схилив голову набік, начебто земля могла підказати йому, як мене звуть і що він повинен про мене пам’ятати.

— Прошу пробачення, — сказав він нарешті. — Мені дуже соромно, але, будь ласка, нагадайте мені.

— О, це неважко. — Я карала його в будь-якому разі, тому що дивилася на нього згори вниз. — Я ж розумію, що у вас мільйон студентів. Колись давно я була однією з ваших студенток у коледжі Барнетт, усього один семестр. «Візуальне розуміння». Але ви дійсно підштовхнули мене до мистецтва, тому я завжди бажала подякувати вам.

Тепер Роберт дивився на мене дуже пильно, не приховуючи того, що намагається уявити, як я виглядала замолоду — чемніша людина спробувала б не показувати цього відверто.

— Стривайте! — Я стояла й чекала. — Ми ж з вами якось поснідали разом, правда? Щось пригадую. Але волосся…

— Цілком вірно. Воно було іншого кольору, білявого. Я пофарбувала його, бо набридло, що люди звертають увагу лише на волосся, й ні на що більше.

— Так, перепрошую. Тепер я згадав. Вас звуть…

— Мері Бертисон, — сказала я й простягла руку, тому що зараз він був одягнений.

— Приємно бачити вас знову. Роберт Олівер.

Я більше не була його студенткою — принаймні, не буду ще до десятої години цього ранку.

— Я знаю, як вас звати, — відказала я з іронією. Він засміявся.

— А що ви робите тут?

— Беру уроки пейзажного живопису, — відповіла я. — Тільки не знала, що ці уроки вестимете саме ви.

— Так, то була несподіванка і для мене. — Тепер він тер голову обома руками, немов шкодуючи, що не взяв рушника. — Але яка приємна випадковість! Тепер маю нагоду побачити, як ви просуваєтесь уперед.

— Якщо не брати до уваги, що ви не пригадаєте моїх колишніх робіт, щоб порівнювати, — зауважила я, і він знову засміявся. Ось і розрядка ситуації, яка втратила напруженість, не викликала ніяковості — Роберт сміявся, як дитина. Я пригадала тепер, як він жестикулює рукою, як вигинаються його губи, бачила зблизька немовби виліплене рукою скульптора обличчя, його принадність, яка приваблювала тим більше, що була цілком природною — неначе він позичив то тіло, й воно виявилося гарним, хоча він поводився з ним, як з будь-якою позиченою річчю, не дуже дбайливо. Ми повільно поверталися до маєтку разом, а коли стежка надто звужувалася, він крокував попереду (зовсім не джентльмен), що мене заспокоювало: не довелось відчувати спиною його погляд і вгадувати, з яким виразом він на мене поглядає. Ми дісталися краю галявини перед особняком, на траві виблискувала роса, люди поспішали на сніданок, і я збагнула, що потрібно до них приєднатися.

— Крім вас, я тут нікого не знаю, — несподівано вихопилося в мене, і ми обоє зупинилися на краю лісу.

— І я теж, — сказав він, щиро посміхаючись мені. — Крім керівника, але він неймовірно нудний.

Мені потрібно було зникнути, побути кілька хвилин на самоті, аби не з’являтися на сніданок разом із чоловіком, якого я щойно бачила голим, коли той виходив з океану. Він, здавалося, вже забув про цю пригоду, наче вона трапилась так само давно, як і заняття з візуального розуміння. Я сказала йому:

— Мушу піти до себе й прихопити деякі речі.

— До зустрічі на занятті.

Він немовби хотів погладити мене по плечу або поляскати по спині, як чоловіка, але передумав і відпустив мене. Я повільно пішла до стайні й на кілька хвилин зачинилася у побіленому стійлі. Посиділа спокійно, насолоджуючись тим, що двері замкнуті. Згадала, як три роки тому, заощаджуючи кожну копійку, спромоглася вперше — й доти єдиний раз — помандрувати до Італії. У Флоренції відвідала монастир Сан-Франческо й побачила у колишніх келіях ченців, тепер порожніх, настінні фрески Фра Анджеліко.[119] Всюди було багато туристів, там і тут стояли на варті сучасні ченці, але я зачекала, поки ніхто не дивитиметься у мій бік, сковзнула до однієї біленької келії й, порушуючи правила, зачинила двері. Так я нарешті опинилася на самоті, сповнена рішучості, незважаючи на відчуття провини. Маленька кімнатка була зовсім голою, лише на одній стіні променився золотим, рожевим і зеленим янгол пензля Фра Анджеліко. Крила янгола складені за спиною, а крізь забране ґратами віконце ллється сонячне світло. У ту хвилину я зрозуміла, що чернець, який мешкав колись у цій келії, схожій в усьому іншому на тюремну камеру, вже не бажав нічого іншого, крім залишатися в ній, і навіть Бог ставав йому непотрібним.

вернуться

119

Фра Беато Анджеліко (справжнє ім’я — Гвідо ді П’єтро, чернецьке ім’я — Джованні да Ф’єзоле; 1400–1455) — видатний художник Раннього Ренесансу, домініканський чернець (звідси «фра», тобто брат). Анджеліко, тобто «янгольським», його назвав відомий історик мистецтва Дж. Базарі в XVI ст. У 1984 р. Ватикан офіційно проголосив його блаженним («беато»).


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: