Він стояв переді мною, схрестивши руки, й посміхався.

— Ви ще не лягали. Працюєте для майбутньої виставки?

Я випросталася, вдивляючись у нього. Він не був для мене реальним, а світильники під стелею, що гойдалися в моїх очах, оточували Роберта чимось наче німб. Мимоволі подумала, що він схожий на архангела з середньовічних триптихів, більший розмірами за людину, з довгим кучерявим волоссям, із золотим німбом навколо, а великі крила складені, щоб не заважали. І приніс він якесь пророцтво з небес. Крила дуже пасували б до його вицвілого золотавого одягу, блискучого чорного волосся, оливкового кольору очей — а якби в Роберта були крила, вони мали бути величезними. Я відчувала, що знаходжуся десь поза межами історії й цивілізованості, на кам’янистому краю світу, який був надто людським, щоб бути реальним — або ж надто реальним, аби бути людським. У моїх відчуттях залишилися тільки я сама, мольберт з картиною (вже не бажала, щоб Роберт на неї поглянув) і цей височенний кучерявий чоловік, який стояв за три кроки від мене.

— Ти янгол? — запитала, й одразу відчула, що це прозвучало фальшиво, недоречно.

Але він почухав підборіддя, яке вже вкрилося чорною щетиною, й розсміявся.

— До янгола мені далеко. Я вас налякав?

Я похитала головою.

— Якусь мить від вас ішло світло, немовби ви одягнені в золото.

Йому вистачило люб’язності вдати, нібито засоромився — а може, то насправді так було.

— З мене поганий янгол, з якого боку не подивись.

Я примусила себе розсміятися.

— Тоді, значить, я перевтомилася.

— Можна поглянути? — Він підійшов ближче — не так до мене, як до мольберта. Я вже не могла відмовити йому, надто пізно. Роберт зайшов мені за спину, а я намагалася не обертатись і не дивитися на вираз його обличчя, але нічого не змогла із собою вдіяти. Він постояв, подивився на мій пейзаж, раптом обличчя в нього зробилося суворим. Схрещені перед тим руки впали вздовж тіла.

— Навіщо ви додали ці фігури?

— Не знаю, — відповіла я тремтячим голосом. — Мені сподобалося, як у вас.

— А ви не подумали, що вони можуть належати мені?

У його голосі, як мені здалося, промайнули погрозливі нотки — утім, я не впевнена. Його запитання було дещо чудернацьким, але я в першу чергу відчувала власну дурість, із глибини піднімалися до очей дурні сльози, хоча наразі я ще їх втримувала. Він що, дійсно збирається мені докоряти? Я опанувала себе.

— Хіба щось може належати виключно одному митцю?

Обличчя Роберта було темним від гніву, але в той же час живим, бо моє запитання його зацікавило. Я тоді ще була досить молодою і не уявляла, як люди здатні удавати, немов зацікавлені чимось, крім себе самих.

— Напевно, ні, — зрештою відповів Роберт. — Ви маєте рацію. Просто я звик до того, що ці образи належать мені, тому що я живу з ними так довго.

Умить я повернулася думками на багато років назад, до студмістечка: певною мірою, то була та сама розмова, зараз я запитаю його, хто та жінка на його полотнах, а він відповість: «Якби я тільки знав, хто вона!»

Натомість я взяла його за руку — можливо, надто сміливо з мого боку.

— Пам’ятаєте, одного разу ми вже про це розмовляли?

— Правда? — Він був похмурим.

— Правда. На лужку в коледжі Барнетт, коли я ще навчалася там, а ви виставили той портрет жінки — за спиною в неї висіло дзеркало.

— То вам цікаво, чи це не та сама жінка?

— Саме це мені й цікаво.

Світло у великому приміщенні студії різало очі, а тіло моє аж гуло від утоми, пізнього часу й близькості цього дивного чоловіка, який приваблював мене за минулі роки дедалі більше. Мені майже не вірилося, що після стількох років, стількох подій в моєму власному житті, він все ще існує й навіть повернувся знов у моє життя. А він тим часом грізно дивився на мене.

— А навіщо вам?

Я завагалася. Багато чого могла 6 відповісти, проте недоречність цього часу й місця, нереальність усього, що оточувало нас, створювали враження, нібито немає майбуття, ніщо не матиме жодних наслідків. І я сказала не те, про що міркувала, а те, що лежало в мене на серці.

— Інтуїція мені підказує, — повільно вимовила я, — якби я знала, чому стільки років ви все ще малюєте ту саму жінку, то я б зрозуміла вас самого. Збагнула б, хто ви.

Мої слова лунали в приміщенні, я відчувала всю зухвалість того, що сказала, й мала б розгубитися й засоромитися — але чого не було, того не було. Роберт Олівер закляк на місці, не зводячи з мене погляду, неначе слухав лише для того, щоб побачити мою реакцію на його заяву. Проте жодної заяви він не робив, просто стояв і мовчав. Я навіть здалася собі в ту мить вищою на зріст за нього, принаймні, досить високою, щоб торкнутися його підборіддя. Нарешті він замість відповісти погладив моє волосся. Взяв великий локон, що лежав на плечі, й розгладив самими кінчиками пальців, майже не торкаючись мене.

Щось мов штовхнуло мене зсередини: то був звичний жест Мазі. Я згадала материні руки, тепер вже такі старі — а коли я була ще підлітком, вони гладили моє волосся й мати говорила, яке воно блискуче, шовкове, ніжне, а потім лагідно відпускала мої локони. Правду кажучи, то був її найласкавіший жест, мовчазне прохання пробачити їй всі жорсткі вимоги, тиск, проти якого я повставала, й ми сперечалися, доки не втрачали голос. Я стояла не ворухнувшись, боячись, що можу затремтіти, і сподіваючись, що Роберт не буде гладити мене далі — тоді я точно затремтіла б відверто, з голови до ніг. А він підвів обидві руки й закинув моє волосся назад, пригладив його за плечима, немов готував мене для портрету. Обличчя в нього було задумливе, сумне й здивоване. Потім знову опустив руки й постояв так трохи, наче збирався щось сказати. Потім різко розвернувся й пішов геть. Зі спини виглядав великим і рішучим; двері зачинив повільно, чемно; ані слова на прощання.

Коли він зник, я помила пензлі, поставила в куток мольберт, вимкнула сяючі лампи й пішла зі студії. Ніч пахла густою росою.

У небі ще яскраво сяяли зірки — напевно, у Вашингтоні цих зірок не бачити. У темряві я перекинула наперед свої кучері й поцілувала їх — там, де торкалися його руки.

Нарешті, одного погожого весняного дня вони відвідали Салон. Пішли всі разом: вона, Олів’є, Ів, — хоча пізніше вона повернеться сюди вдвох з Олів’є, тримаючи його під руку своєю рукою в тонкій рукавичці, щоб подивитися на їхні картини, які висять у різних залах. Вони відвідували Салон і в попередні роки, але це перший раз (із двох, як виявиться), коли Беатриса дивиться на власну картину, серед сотень інших, які вкривають усі стіни. Вона знайома з ритуалом відвідин Салону, проте сьогодні все видається іншим, ніж зазвичай: кожний із сотень відвідувачів у переповнених залах міг бачити її роботу, ковзнувши по картині з байдужістю або вдивляючись у полотно з симпатією, а може, насупившись, тому що знайшов там якісь вади. Тепер натовп для неї — то не суцільна кольорова пляма з модного вбрання, а окремі люди, й кожен міг судити про її роботу.

Ось що значить, думає Беатриса, бути художником, який пише для глядачів, виставляти свої картини в Салоні. Вона радіє, що подала картину під вигаданим іменем. Повз її картину, напевно, проходили члени кабінету міністрів, можливо, мсьє Мане й колишній її вчитель, Ламель. Сьогодні на ній новенька сукня й капелюшок, усе — перлисто-сірого кольору, сукня облямована вузькою темно-червоною стрічкою, маленький капелюшок нависає над лобом, а вузькі червоні стрічки спадають на спину. Волосся під капелюшком завите тугими локонами, талію стягує тугий корсет, спідниця ззаду спускається донизу каскадом тугих хвиль, а пруг тягнеться за нею по підлозі. В очах Олів’є вона бачить щире захоплення, в них проглядає той самий юнак. Вона вдячна небесам, що Ів затримався перед якоюсь картиною, стискаючи обома руками свій циліндр.

То був день її слави, але вночі до неї повертається зловісний сон: вона на барикаді. Вона спізнилась, і дружина Олів’є спливає кров’ю в неї на руках. Олів’є вона про цей сон не напише, але Ів чув її стогони. За декілька днів він наполягає на тому, щоб Беатриса побувала в лікаря, тому що вона знервована, бліда. Лікар радить їй пити чай, через день їсти біфштекс, а за другим сніданком випивати келих червоного вина. Нічний кошмар повторюється ще кілька разів, й Ів повідомляє: він вирішив, що їй необхідно поїхати на відпочинок до Нормандії, на узбережжя, яке вони так полюбляють.