Тепер вони сидять у її маленькому будуарі, де вона спочивала весь вечір з книжкою в руках. Еме запалила камін. Ів наполягає на її подорожі до Нормандії — який сенс у тому, щоб і далі виснажувати себе господарчими клопотами, коли вона нездужає? З того виразу занепокоєності, який написаний на обличчі Іва, з мішків під його очима Беатриса робить висновок: з відмовою він нізащо не погодиться. Він наділений рішучістю, силою волі, любов’ю до порядку, завдяки чому зробив успішну кар’єру й пережив усі потрясіння, які не раз і не двічі порушували мирне життя Парижа. Останнім часом вона припинила розшукувати в його обличчі риси того чоловіка, якого знала багато років, яким захоплювалася: рішучі сірі очі, вигляд людини, що досягла певного достатку, на подив м’який рот, густу рудувату бороду. Вже давно вона не помічала, яке в нього молоде обличчя — можливо, просто від того, що він досяг розквіту життя, як і вона (Ів старший за неї на шість років). Беатриса закриває книжку й запитує:

— А як тобі вдасться залишити свою роботу?

Ів вичищає щіткою брюки на колінах: заради бесіди він не пішов перевдягтися до обіду, й паризький пил все ще вкриває його одяг. Її крісла, оббиті блакитно-білою тканиною, для нього дещо замалі.

— Мені поїхати разом з тобою не вдасться, — промовляє він із жалем. — Я б не заперечував проти того, щоб і самому трохи перепочити, але саме зараз просити про відпустку неможливо, тому що вступають до ладу нові поштові відділення. Я попросив Олів’є, щоб він поїхав з тобою.

Вона примушує себе помовчати хвилину, але в душі здіймається буря. Невже життя приготувало їй таке випробування? Вона розмірковує, чи не сказати Іву, що її нервовий стан спричинений саме історією життя його дядька, але не може зрадити тієї довіри, яку покладає на неї Олів’є. Крім того, Ів просто не збагне, як любов однієї людини здатна викликати кошмари в іншої. Нарешті вона вимовляє:

— А хіба це не завдасть йому зайвого клопоту?

— О! Він спочатку вагався, але я натиснув на нього як слід, а йому ж відомо, яким я буду вдячним, якщо на твої щічки повернеться живий колір.

Між ними висить невимовлена думка про те, що вони ще здатні народити дитину, й про те, що Ів весь час надто заклопотаний у справах або надто стомлений, тож вони не кохалися вже кілька місяців. Можливо, гадає вона, Ів бажає почати їхнє подружнє життя спочатку, але хоче, щоб перед тим вона одужала?

— Мені шкода, люба, якщо ти розчарована, але я дійсно не можу зараз залишити справи. — Він складає руки на коліні, вигляд у нього стурбований. — Тобі поїздка піде на користь, до того ж, якщо занудьгуєш, можна обмежитися двома тижнями.

— А як же тато?

Ів хитає головою.

— Ми з ним чудово влаштуємося, а піклуватимуться про нас обох слуги.

Значить, це доля, її не уникнути. Вона знову бачить барикаду, за якою схиляється приголомшений горем Олів’є, чиє волосся ще не посивіло. Що ж, Беатриса піде їм назустріч, якщо цього вимагає життя. Раніше вона не розуміла кохання, попри всі старання ділової людини, яка сидить зараз перед нею. Беатриса посміхається до чоловіка, зібравши в кулак усю волю й приготувавшись до найгіршого. Якщо доля визначила так, Беатриса принаймні буде послідовною.

— Добре, любий. Я поїду. Але Еме залишиться тут, щоб піклуватися про тебе й татуся.

— Не вигадуй! Ми впораємося самі, а вона потрібна тобі, щоб допомагати.

— Допомогти мені може й Олів’є, — сміливо каже Беатриса. — А тато залежить від Еме не менше, ніж від мене.

— Ти дійсно так вважаєш, люба? Я не хочу, аби ти приносила жертви — тобі ж потрібно лікуватися.

— Я вважаю саме так, — твердо відказує вона. Тепер, коли подорож зробилася неминучою, нею оволоділа буйна радість, немов уже не потрібно розмірковувати, куди йти й що робити.

— Я буду насолоджуватися незалежністю — тобі ж відомо, як Еме завжди клопоче наді мною, — і водночас менше хвилюватимусь, знаючи, що за тобою й татом є кому приглянути.

Він ствердно киває. Беатриса здогадується, що лікар сказав йому виконувати все, що вона забажає, тому що їй потрібні спокій і відпочинок: здоров’я жінки легко підірвати, а особливо молодої жінки, яка здатна народжувати дітей. Поза сумнівом, до від’їзду він іще раз відправить її до лікаря, сплачуватиме непотрібні гонорари, аби тільки той його заспокоїв. Її накриває хвиля ніжності до цього врівноваженого й турботливого чоловіка. Тепер вона здогадується, що йому, можливо, не подобається її захоплення живописом і ті хвилювання, що були пов’язані з поданням картини до Салону, але ж він про це й слова не сказав. Вона підводиться, взуваючи капці, та йде через усю кімнату поцілувати його в чоло. Якщо вона повернеться до звичного життя, він виграє від того. Сповна.

На другий ранок за сніданком я сповнилася рішучості не дивитися в Робертові очі, якщо ми зустрінемося поглядами, проте, на моє полегшення, його в їдальні не було. Навіть Френк знайшов собі іншу співрозмовницю. Я ж згорбилася над кавою з грінками, отупіла від того, що багато малювала й надто мало спала, неохоче зустрічаючи новий робочий день. Волосся сьогодні я зачесала нагору, щоб не заважало, й одягла сорочку захисного кольору, з плямою фарби спереду — Мазі цю сорочку особливо не любила. Гаряча кава допомогла мені дещо заспокоїти нерви. Зрештою, це нісенітниця — хвилюватися через цього чоловіка, недосяжного, дивного, знаменитого чужака; тож і думати про нього не слід. Ранок засмучував мене: на небі ні хмаринки, чудова погода — тільки на природі й малювати. О дев’ятій годині я знову сиділа в автобусі. За кермом був Роберт, а одна з літніх жінок давала йому вказівки, вдивляючись у карту. Френк, сидячи поряд, підштовхував мене ліктем — минулої ночі нібито й не було.

Цього разу ми працювали на березі озера: на протилежному березі — напіврозвалений котедж, навкруг озера — мереживо білих беріз. Роберт жартівливо попросив нас не вставляти в пейзаж жодного лося. А також жінок у довгих сукнях, додала я подумки крізь головний біль. Свій мольберт я розташувала якомога далі від Робертового, але так, щоб не бути й поряд з Френком. Ні в якому разі не бажала, аби Роберт Олівер вирішив, нібито я його переслідую. За це мені випала нагорода: він уникав дивитися в мій бік упродовж усього дня, навіть не підійшов критично розібрати мою картину, яка в будь-якому разі вийшла надто невдалою. Значить, він усе ще стурбований нашою розмовою минулої ночі, не менше за мене. Якби не це, він обов’язково покепкував би з мене, своєї колишньої студентки. А я зовсім забула все, що знала про дерева, про тіні, про будь-що інше. Здавалося, я малюю якусь брудну калюжу, в якій тиняється моя власна постать, нахиляється, каламутить воду — тобто щось знайоме, але відразливе.

Другий сніданок ми з’їли, порозсідавшись тісно за двома столами (я — не за тим, що й Роберт), а в кінці дня зібралися докупи біля Робертового полотна — як тільки йому вдалося змусити воду виглядати зовсім справжньою? — і він розповів нам про особливості форм берегової лінії й про підбір фарб, який він зробив, щоб зобразити далекі сині пагорби. Труднощі передачі цього краєвиду полягали в його монохроматичності: сині пагорби, синє озеро, синє небо, а ще в спокусі надто підкреслити — заради контрасту — білий колір беріз. Але якщо поглянути уважно, вів далі Роберт, можна побачити, яка безкінечна різноманітність приглушених відтінків ховається тут. Френк потирав пальцем за вухом з таким виглядом, наче хотів сказати: «То все цікаво, але я здатен розповісти вам більше». У мене виникло бажання підійти й ляснути його. Чого це він вирішив, нібито знає більше за Роберта Олівера?