Кондуктор допомагає їй спуститися на нічний перон, від якого йдуть запахи вугілля й вологих ланів. Велетенський потяг, що залишився за спиною, все ще важко зітхає, його біла пара чітко вимальовується на тлі темного ряду будинків, наполовину приховуючи постаті машиністів і пасажирів. У фіакрі Олів’є дбайливо влаштовує її на сидінні поруч із собою, коні рушають з місця, а Беатриса вже вкотре запитує себе, навіщо погодилася на цю подорож. Через наполегливість Іва або ж через те, що Олів’є бажав, аби вона їхала з ним разом? А може, вона сама того прагла, була надто зацікавлена, тож їй не вистачило сил відмовити Іва від цього наміру?

Етрета зустрічає їх тьмяним світлом газових ліхтарів й гуркотом коліс по вуличній бруківці. Олів’є простягає їй руку, допомагаючи зійти, а вона щільніше запинає свій плащ, обережно випростується — вона й сама здерев’яніла від тривалої подорожі. Вітер приніс запах солоної води: десь зовсім неподалік — Ла-Манш, що невпинно шумить на самоті. В Етреті панує сумна атмосфера курортного містечка під час «мертвого» сезону. Беатрисі знайомий звук моря, вона не вперше у цьому містечку, але сьогодні воно видається їй якимось новим, незнаним, немов вона опинилася на краю світу. Олів’є тим часом дає розпорядження щодо їхніх речей. Беатриса нарешті дозволяє собі поглянути на його профіль і бачить, який він задумливий та сумний. Які події давнього минулого змусили його приїхати сюди? Можливо, колись він був тут разом зі своєю дружиною? Чи можна його про це запитати? У світлі вуличних ліхтарів його обличчя вимальовується чітко, губи тонкі, чуттєві, на щоках зморшки. У вікні одного високого будинку, увінчаного трубою, на протилежному від зупинки фіакрів боці вулиці, хтось запалив свічку. Беатриса бачить постать жінки, яка рухається всередині — можливо, вона наводить лад у кімнаті, перш ніж лягати спати. Цікаво, на що схоже життя в такому будиночку? Чому вона, Беатриса, мешкає у зовсім іншому будинку, в Парижі? А доля легко могла ж поміняти їх місцями!

Олів’є робить все на подив вправно — людина, яка давно звикла вирішувати все сама, спокійно робити все, і робити у своєму власному стилі. Беатриса спостерігає за ним, і раптом щось стискається їй у грудях; вона збагнула: якщо одразу не визначиться з відмовою, то обов’язково дуже швидко опиниться в ліжку, в його обіймах, у цьому самому місті. Ця думка приголомшує її, але прогнати думку тепер уже не можна. Вона мусить знайти в собі сили й вимовити слово «nоn».[122] Такого слова між ними не існує, тільки дивна відкритість почуттів. Він куди ближче до смерті, ніж вона, у нього часу немає очікувати відповіді на запитання, а вона надто зворушена його бажанням. У Беатриси перехоплює подих, коли вона відчуває неминучість розвитку подій.

— Ти, напевно, дуже стомилася, моя люба, — звертається він до неї. — Давай, одразу підемо до готелю? Впевнений, що вечерею вони нас нагодують.

— А кімнати у нас гарні? — це вихопилось у неї якось надто відверто, вона не те хотіла сказати, не те мала на увазі.

— Обидва номери дуже гарні, — відповідає Олів’є, дещо здивовано, але ласкаво й не без гумору. — Здається, у тебе буде навіть власна вітальня. — Беатриса тоне у хвилі сорому. Авжеж! Ів відправив їх сюди разом. Добре хоч, Олів’є вистачає доброзичливості, щоб не сміятися з неї. — Я гадаю, ти захочеш поспати допізна, тож ми можемо зустрітися ближче до опівдня й зайнятися живописом, якщо не заперечуєш. Ще подивимось, якою буде погода. З того, яке повітря, я роблю висновок, що має бути сухо.

Служник вже пішов далі по вулиці з візком: їхні валізи й скриньки, її велика скриня, перев’язана міцними шкіряними ременями. Вона залишилася з дядьком свого чоловіка на самоті, на кордоні незнаного світу, оточеного лише темними солоними водами, у місці, де вона не знає нікого, крім Олів’є. Зненацька їй хочеться сміятися.

Натомість вона ставить на землю сумку зі своїм дорогоцінним приладдям і піднімає вуаль. Робить крок до нього, її руки самі торкаються його плечей. У світлі газового ліхтаря можна побачити, яким напруженим зробився його погляд. Якщо його й здивували її обернуте до нього обличчя, її необережність, він одразу приховав той подив. Вона, в свою чергу, дивує себе саму, тому що приймає його цілунок беззастережно, відчуває його сорокарічний досвід, бачить перед очима край його вилиці. Губи в нього теплі й рухливі. Вона — тільки одна з його численних коханих, але ж єдина наразі, й вона буде останньою. Незабутньою, такою, що він пронесе до самого кінця.

На третій день сталася несподіванка. Нізащо не змогла б розповісти про кожен з тих приблизно п’ятисот днів, які ми провели (так чи інакше) разом з Робертом Олівером, але перші дні кохання запам’ятовуються яскраво, тому що в них відбиваються всі інші. Вони навіть пояснюють, чому не вдалося те чи інше кохання.

На третій день семінару я снідала за одним столом з двома жінками-викладачками, які вдавали, нібито взагалі не помічають мене — добре, що я прихопила із собою книжку. Одну з них, жінку приблизно шістдесяти років, я неясно впізнала: вона викладала тут мистецтво гравюри. Іншій було на вигляд років сорок п’ять, волосся в неї було коротко стрижене і фарбоване під білявку. Вона викладала техніку живопису. Почала вона з декларації, що цьогорічні слухачі семінару не дотягують до рівня минулого року. «Що ж, мем, тоді я читатиму свою книжку», — подумки сказала я. Яйця мені подали рідкі, не такі, як я люблю.

— Не розумію, чому так сталося. — Вона зробила чималий ковток кави, а інша жінка ствердно кивнула. — Залишається тільки сподіватися, що великий Роберт Олівер не дуже розчарований.

— Упевнена, що він із цим упорається. Він же зараз викладає у маленькому коледжі, так?

— Гадаю, що так — здається, у Ґрінхілі, в Північній Кароліні. Якщо казати відверто, зовсім непоганий коледж, але не такий, на який він заслуговує. Зрозуміло, в сенсі програми з мистецтва.

— Здається, слухачам він подобається, — лагідно зауважила граверка. Ясно, вона й гадки не мала, що дівчина, яка порпається в яйці й читає книжку, належить до групи Роберта. Я не підводила голови. Справа не в тому, що чиясь дурість здатна позбавити мене рішучості — просто мені хотілося піти геть.

— Ще б пак! — Фарбована викладачка відставила свою каву. — Він потрапив на обкладинку «АРТньюс», його роботи виставляються в усій країні, а йому байдуже, що він викладає в якомусь глухому закутку. До того ж, у нього зріст метр дев’яносто, а вигляд, мов у Юпітера.

«Скоріше, Посейдона, — подумки виправила я, нарізаючи шинку. — Або Нептуна. Просто ти про такі речі не знаєш».

— Я не сумніваюся, що слухачки бігають за ним весь час, — докинула граверка.

— Авжеж! — Здається, цей висновок був приємний її співрозмовниці. — І багато чого розповідають, тільки чи можна вірити? Він має вигляд людини забудькуватої, це так незвично. А можливо й те, що він просто належить до тих чоловіків, які взагалі нікого, крім себе, не помічають. Наскільки я знаю, у нього молода дружина й малі діти. Не знаю точно. Що далі йдуть роки, то більше я переконуюсь, що чоловіки за сорок — то суцільна загадка, й зазвичай не дуже приємна.

Цікаво, а якого ж віку чоловіки подобаються їй більше? Наприклад, я могла б познайомити її з винахідливим Френком.

Граверка зітхнула.

— Як я вас розумію! Я була одружена двадцять один рік — була, — й досі не збагну, що за людина мій колишній чоловік.

— Хочете взяти ще кави із собою? — запитала її дратівлива колега, й вони пішли, так і не поглянувши в мій бік. Коли вони відходили, я не могла не помітити, яка витончена молодша з них — можна сказати, дуже мила, струнка в своїй чорній сукні, перехопленій червоним ремінцем; у свої сорок п’ять вона була привабливішою, ніж більшість жінок у двадцять. Можливо, вона сама візьметься вирішувати загадку Роберта Олівера, тоді вони зможуть порівняти свої обкладинки «АРТньюс». Ні, подумалося мені, Роберта ніколи не зацікавить таке змагання: він пошкрябає в голові, схрестить руки, а думками полине кудись далеко-далеко. Не впевнена, що така картина цнотливого Роберта була вірною. Можливо, він дійсно забудькуватий, як сказала та жінка? Він помітив мене дві ночі тому, але з того часу між нами так нічого й не відбулося. Я поквапом допила свій чай і пішла до стайні за приладдям. Якщо він не забудькуватий, тоді я, напевно, не з тих, хто запам’ятовується.