Роберт знову зібрав нас біля автобусів, але сказав, що цього разу ми не поїдемо, а підемо пішки. На мій подив, він повів нас стежкою крізь ліс, якою я йшла до океану в перший день; свої мольберти ми розставили на каменистому узбережжі, де я вперше побачила, як він пірнає в холодну воду прибою, а потім виходить з неї. Він посміхнувся всім слухачам, не обходячи й мене, і дав вказівки щодо кута освітлення й того, як той змінюватиметься з часом. Ми зробимо одне полотно вранці, саме тут, потім повернемося на ленч до табору, а в другій половині дня писатимемо друге полотно. Для мене це було остаточним висновком: якщо ми прийшли сюди проводити заняття з живопису, тоді він насправді забудькуватий, особливо щодо мене. Я відчула сумне задоволення: я не тільки помилялася, поводилася неприпустимо, а й була зовсім дурненькою, коли гадала, що його почуття такі самі, як мої. У якусь мить могла й розплакатися, спостерігаючи, як Роберт підходить до кожного слухача, роздаючи наліво й направо поради, як краще розташувати мольберти. У той же час я відчула, як знову стаю вільною, як романтично бути наодинці з собою, відчула самотність. Я мала рацію, коли цінувала це, а ще — коли сміялася з Френка, проганяючи його з моєї кімнати.

Я зав’язала волосся вузлом на потилиці й сіла, вдивляючись у довгий мис, що виступав далеко в океан; у кінці мису ріс цілий лісок смерек, чиї корені трималися за атлантичні скелі. З самого початку я знала, що в мене вийде гарна картина й ранок буде гарний. Рука легко рухалася, роблячи начерк тих форм, які бачило око, а око наповнилося відтінками сірого, коричневого, зелені смерек, які з відстані здавалися мало не чорними. Навіть Робертова присутність, його пересування з метою розташувати власний мольберт мало не переді мною, його жовта сорочка, яка нахилялася й крутилася перед очима — ніщо не було здатним відвернути мою увагу надовго. До самої перерви я працювала щосили, потім помила пензлі, а коли підвела погляд, Роберт посміхався мені, стоячи посеред групи — посміхався, як завжди, що підтвердило мої попередні висновки. Я заговорила з ним, мовлячи щось про краєвид та його особливості, але він уже обернувся до когось іншого.

Ми малювали, поки не настав час іти на ленч, а о першій годині почали нові полотна. Вранішня картина, яку я поставила біля дерева просихати, задовольняла мене більше, ніж усі роботи останніх місяців. Я пообіцяла собі, що в слушну годину повернуся, аби її закінчити — можливо, в той ранок, коли всі почнуть роз’їжджатися з семінару, а до цього залишалося всього два дні. Мені хотілося, щоб Роберт підійшов поглянути на неї, але сьогодні він не перевіряв робіт ні в кого. У другій половині дня ми працювали, розсіявшись берегом, ставлячи мольберти, де кому заманулося. Роберт зі своїм мольбертом пішов був на узлісся, але коли світло почало згасати, повернувся, трохи поговорив з нами про краєвид і повів назад до табору. Друга картина задовольнила мене менше, але він підійшов, сказав щось добре, рівною мірою прокоментував усі інші роботи, а потім зібрав усіх для підсумкового аналізу. Сьогодні все йшло добре, подумала я, вдалий робочий день, я вже чекала на вечір, щоб випити пива з одним-двома колегами-художниками, а потім повернутися до ліжка й добре виспатися.

Пиво я випила незабаром — за обідом, а потім влаштувалася біля багаття разом з двома чоловіками, які слухали тут курс акварелі. Дискусія про відносні переваги олійних фарб і акварелі у пейзажному живописі виявилася цікавою й затримала мене значно довше, ніж я розраховувала. Нарешті я вибачилась, обтрусила свої джинси й приготувалася йти до себе, до дбайливо застеленого ліжка. Френк також розмовляв з кимось біля багаття — з юною й вродливою особою, тож я могла не хвилюватися, що знов побачу його перед дзеркалом у моїй кімнаті. Втім, я обійшла його дальньою дорогою й через це опинилася на краю подвір’я, в суцільній темряві, куди вже не сягало світло багаття.

Майже в самому лісі стояла людина, високий на зріст чоловік, який протирав очі, потирав голову, наче дуже втомився або розгубився й ішов до лісу, замість повернутися до багаття, де зібрався веселий натовп. За кілька хвилин він покрокував у ліс стежкою, яку я подумки називала нашою, і я пішла за ним, усвідомлюючи, що краще було б цього не робити. Світла ледве вистачало, щоб я могла бачити, як він крокує поперед мене й не помічає, що я йду за ним. Рази два я казала собі, що час повертатися, що потрібно залишити його у спокої. Ішов він до тієї ділянки берега, де ми сьогодні малювали. Можливо, бажав побачити ті форми, що ми їх малювали, утім, зараз їх майже не побачиш, та в будь-якому випадку — якщо він пішов з табору самотній, то напевно ж не бажав компанії.

На узліссі я зупинилася й спостерігала, як він іде до самого берега, а галька рипить під його кроками. Чутно було дихання океану. Вода поблискувала в темряві, простягаючись до зовсім уже темного обрію. Висипали зірки, але небо залишалося ще не чорним, а синім, сапфіровим, на його тлі вирізнялася світла сорочка Роберта, який тепер рухався понад самою водою. Постояв спокійно, потім нахилився, щось підібрав із землі, розмахнувся, мов хлопчик, який щойно навчився грати в бейсбол, і сильно кинув — камінець. Рух був швидкий, шалений — можливо, Роберт відчував злість або відчай, і в такий спосіб шукав розрядки. Я дивилась на нього й не рухалася, трохи налякана силою його емоцій. Потім він присів навпочіпки (знову дитячий рух, особливо дивний для людини такої міцної статури) і затулив обличчя руками.

Я було подумала спершу, що він стомився, роздратувався (як і я сама) через неможливість добре виспатися, через постійну необхідність спілкуватися з іншими людьми на семінарі, а можливо, він навіть плакав — хоча я не здатна уявити, через що може плакати така людина, як Роберт Олівер. А він сів прямо на гальку (там же мокро, подумалося мені, незручно, слизько), сидів і сидів, затуливши обличчя. Хвилі тихо накочувалися на берег, вкриті ледь видною в темряві білою піною. Отак я стояла, а він сидів, спина й плечі його трохи гойдалися вперед і назад. Урешті-решт я завжди керуюсь вказівками свого серця, хоча поважаю розум і норми поведінки. Не можу пояснити, чому так трапляється, бо й сама не знаю. Я пішла до берега, чула, як рипить галька під ногами, одного разу ледь не впала.

Роберт обернувся, лише коли я підійшла зовсім близько, але вираз його обличчя я навіть з такої відстані не розрізняла. Але він мене побачив (чи впізнав, чи ні) й підвівся — краще сказати, підхопився — на ноги. У цю мить я відчула справжній сором, усвідомила, що порушую його перебування наодинці з самим собою. Ми стояли й дивилися один на одного. Тепер я бачила його обличчя: потемніле, стурбоване, не проясніле від моєї появи.

— Що ви тут робите? — різко запитав він.

Я ворухнула губами, але мені забракло голосу. Замість говорити я взяла його руку — дуже велику, дуже теплу, — й стисла у своїй руці.

— Тобі краще повернутися, Мері, — вимовив він, і мені здалося, що голос у нього затремтів. Було приємно, що він назвав мене по імені, й назвав так природно.

— Знаю, що краще, — відказала я. — Але побачила вас і занепокоїлася.

— Не потрібно непокоїтися через мене, — сказав він і стис міцніше мою руку, немов говорив, що сам, у свою чергу, непокоїться через мене.

— З вами щось трапилось?

— Трапилось, — лагідно відповів Роберт. — Але це зовсім не важливо.

— Ще як важливо! Як може не бути важливо, якщо людині погано? — «Дурепа», — сказала я собі подумки, але він же стискав і не відпускав мою руку.

— А ви гадаєте, що художникам взагалі буває добре? — Він посміхнувся, й мені здалося, що зараз почне сміятися з мене.

— Усім повинно бути добре, — вперто провадила я, усвідомлюючи, що дійсно дурепа, така моя доля, та й не заперечувала.

Він відпустив мою руку й обернувся до океану.

— Ви ніколи не відчували, що люди, які жили колись давно, насправді все ще залишаються з нами?