Якось уранці я збагнула, що не одержувала від Роберта ані листа, ані малюнка вже протягом п’яти днів, а на той час це була для нас тривала перерва. Останній начерк, який він мені надіслав, був автопортрет, де він зобразив своє сильне й мужнє обличчя в карикатурному вигляді: волосся стоїть дибки й наче ворушиться, мов у Медузи Горгони. Під цим він зробив напис: «Ой, Роберте Олівер, коли ж ти приведеш своє життя до ладу?» То був, мабуть, єдиний раз, коли він прямо сміявся із себе, мене це навіть трохи збентежило. Втім, я сприйняла це як прояв тієї «меланхолії», на яку він декілька разів мимохідь скаржився. Можливо також, то було усвідомлення подвійного життя, яке поступово засмоктувало його через наше листування. Насправді я сприйняла той малюнок як своєрідний комплімент, тому що в розпалі кохання саме так і хочеться все сприймати, ви згодні? Але потім пройшло три дні, тоді ще четвертий, п’ятий — а більше від Роберта нічого не надходило. Я порушила власне правило й написала йому поза чергою — стривожена, сповнена жаги спілкуватися з ним, — але в листі я намагалася, щоб мої слова звучали байдужо.

Упевнена, що того листа він так і не одержав. Якщо тільки поштовий відділок не закрив його абонентську скриньку й не викинув того листа геть, він може лежати там і зараз, чекати, коли його дістане звична рука — а вона так його й не дістала. Можливо й те, що Кейт вичищала скриньку після розлучення й викинула його. Якщо так, то хочу думати, що вона не стала читати. Наступного ранку після того, як я відправила листа, о пів на сьому, в мене задзвонив домофон. Я все ще була в халаті, волосся ще мокре, але вже зачесане — я збиралася йти на заняття. Так рано ніхто ніколи не турбував мене вдома, тож я перш за все подумала, чи не викликати поліцію — мушу враховувати, в якому районі мешкаю. Але потрібно було з’ясувати, що ж коїться, тож я натиснула кнопку й запитала, хто там.

— Це Роберт, — пролунала відповідь: сильний, гучний, дивний голос. У ньому вчувалась утома, деяка невпевненість, але я впізнала цей голос. Я б і у відкритому космосі його впізнала.

— Хвилиночку, — попросила я. — Зачекайте. Зачекайте одну хвилинку. — Можна було впустити його, але мені надто хотілося спуститися до нього самій. Мені ще не вірилось. Одягла перше, що потрапило під руку, схопила ключі й босоніж побігла до ліфта. На першому поверсі вже побачила його крізь скляні внутрішні двері. У Роберта на плечі висіла спортивна сумка; він мав вигляд дуже стомленої людини, сильно пом’ятої, але в той же час був наїжачений, вдивлявся щосили крізь двері, намагаючись побачити мене.

Мені здалося, що я сплю, але все одно двері я відчинила й кинулася до нього, а він кинув на землю свою сумку, підняв мене в повітря й міцно стис в обіймах, занурився обличчям в моє плече, у волосся, жадібно вдихаючи запах. Здається, я заплакала від полегшення, тому що він (як я й сподівалася) почав тертися щокою об мою щоку. Можливо, він також розчулився. Нарешті ми відірвалися один від одного: волосся стирчить в усі боки, обличчя залиті слізьми, у нього на лобі блищать краплі поту. Роберт кілька днів не голився, й у нього почала відростати борідка. Взагалі він мав вигляд неголеного бомжа з вашингтонських передмість, до чого пасував і одяг: одна старенька сорочка зверху іншої такої ж.

— Що трапилося? — запитала я, тому що на більше була неспроможна.

— Бачиш, вона вигнала мене з дому, — відверто зізнався він і підняв із землі сумку, наче то був доказ його вигнання. Напевно, в мене був приголомшений вигляд, бо він додав: — Не через тебе. Є інші причини.

Напевно, я мала вигляд розгублений і приголомшений, як ніколи, тому що Роберт поклав мені руку на плече.

— Не хвилюйся. Все владнається. Це трапилось через мої картини, я тобі потім розповім.

— Ти їхав цілу ніч, — зробила я висновок.

— Так. А можу я залишити машину там? — він показав рукою в бік вулиці, де були дорожні знаки й плутанина лічильників.

— Авжеж, — відповіла я. — Можеш, а після дев’ятої години її відтягнуть до поліційного відділку. — Й ми обоє почали сміятися, він розчесав мені волосся — той жест я пам’ятала ще з часів семінару — й цілував, цілував, цілував.

— А хіба вже дев’ята?

— Ще ні. Маємо більше двох годин, — відповіла я. Ми піднялися нагору сходами з його важкою сумкою, я зачинила двері й зателефонувала на роботу, що захворіла.

Роберт не переїхав до мене, він просто залишився в гостях зі своєю сумкою й рештою того, що захопив із собою: мольбертами, фарбами, чистими полотнами, запасними черевиками й пляшкою вина, яку привіз мені в подарунок. Розпитувати його щодо планів на майбутнє або пропонувати йому знайти власне помешкання? Цього я бажала не більше, ніж самій виїжджати з квартири. Визнаю, я відчувала себе на сьомому небі: прокидаючись, бачила його золотаву руку поперек моєї другої подушки, а вкриту чорними кучерями голову на моєму плечі. Я ходила на заняття, а потім поверталася додому, не залишаючись малювати в коледжі, як раніше, і ми з Робертом проводили решту дня в ліжку.

По суботах і неділях ми вставали близько опівдня й вирушали до одного з парків малювати або відправлялися на прогулянку до Віргінії, а якщо йшов дощ, то до Національної галереї. Я виразно пам’ятаю, що принаймні одного разу ми проходили крізь ту залу, де вивішено «Леду» й ті портрети, й дивовижний натюрморт Мане з келихами вина. Присягаюся, що Роберт більше уваги приділив картині Мане, ніж «Леді», яка його, здається, зовсім не зацікавила — як би там не було, а тоді він поводився саме так, і я це бачила на власні очі. Ми прочитали всі пояснювальні таблички, Роберт висловив свою думку щодо техніки Мане, потім повільно відійшов, хитаючи головою — так він робив завжди, якщо був у захваті, якого не висловити мовою. Вже на другий тиждень нашого спільного життя він суворо зауважив, що я надто мало малюю — на його думку, це через нього. Кожного разу, повертаючись додому, я знаходила приготоване для мене полотно, заґрунтоване сірим або бежевим. Під його керівництвом я почала працювати наполегливо, як ніколи, й підштовхувала себе до більш складних завдань.

Наприклад, я написала портрет самого Роберта: оголений до пояса, в штанах кольору хакі він сидів на стільці в моїй кухні. Він навчив мене, як краще малювати руки, сказав, що зазвичай я приділяю їм надто мало уваги. Привчав не нехтувати квітами і їх розташуванням у натюрмортах, наголошуючи на тому, що багато великих митців вважали це нелегким завданням. Одного разу він приніс мертвого кролика (й досі не уявляю, де він його взяв) і величезну форель, ми склали їх докупи з фруктами й квітами — й намалювали два натюрморти в стилі бароко, кожний на свій смак, а потім сміялися, роздивляючись результат. Потому Роберт здер з кролика шкуру й приготував і його, й форель, дуже смачно. Він розповів, що готувати навчився у своєї матері-француженки. Наскільки я знаю, цим умінням він майже ніколи не користувався. Частіше за все ми задовольнялися тим, що відкривали бляшанки супу й пляшечку вина.

Майже кожного вечора ми також читали разом, траплялося, не одну годину. Він читав мені свого улюбленого Мілоша, поезії французькою мовою, які одразу перекладав для мене. Я прочитала йому деякі зі своїх улюблених романів, класику, яку купувала мені колись Мазі — Льюїса Керрола, Конана Дойла, Роберта Луїса Стівенсона, якого він замолоду й не читав. Ми читали одне одному й одягненими, й зовсім голими, загорнені у мої блакитні простирадла, або витягшись у своїх стареньких светрах на килимі біля канапи. Він користувався моїм бібліотечним абонементом і приносив додому книги про творчість Мане, Морізо, Моне, Сіслея, Піссарро. Особливо любив Сіслея, стверджував, що той краще решти згаданих, зібраних докупи. Час від часу Роберт копіював певні деталі їх творів — на маленьких полотнах, які тримав спеціально задля цього.