До школи треба було йти пішки два кілометри. Щопонеділка вчитель перевіряв нігті, комір натільного трико, волосся, щоб не було вошей. Він навчав суворо, залізною лінійкою по руках, вчив поважати. Деякі його учні здобули атестати найкращих учнів у кантоні, один чи два здобули атестати у школі вчителів. Мій батько прогулював уроки, тому що був змушений збирати яблука, косити сіно, складати солому, він робив усе, що вимагало сіяти та збирати. Коли він повертався до школи зі своїм старшим братом, учитель кричав: «Ваші батьки бажають, щоб ви стали такими ж злиднями, як вони?!». Мій батько навчився читати та писати без помилок. Він полюбляв учитися. (Кажуть, учитися легко, так само як навчитися пити та їсти.) Полюбляв також малювати — голови, тварин. У дванадцять років він був у випускному класі. Мій дід забрав його зі школи для праці на фермі. Вони більше не могли собі дозволити годувати дитину за просто так. «Про це не думали, скрізь робили однаково».

Книжка, яку читав мій тато, називалася «Подорож по Франції двох дітлахів». Там були дивні фрази:

Навчитися бути щасливими та коритися нашій долі (стор. 186, видання 326).

Найкраще у світі — це милосердя бідняка (стор. 11).

Родина, яку об’єднує любов, має найцінніше з багатств (стор. 260).

Що є найщасливішого в багатстві, так це можливість полегшувати убогість інших (стор. 130).

Сублімація для сприйняття дітей бідняків дає це:

Активна людина не гає ані хвилини, наприкінці дня вона розуміє, що кожна година була плідною. Та навпаки, неуважна людина завжди перекладає справу на потім; вона завжди спить і завжди розгублена, у ліжку, чи за столом, чи при розмові; день добіг кінця, а вона нічого не зробила; минають місяці та роки, настала старість, а вона ще на тому ж місці, з якого починала.

Це єдина книжка, про яку він згадував, «нам здавалося, що це реальність».

Він почав доїти корів о п’ятій ранку, вичищати стайні, чистити коней, доїти корів увечері. Натомість, йому прали, його годували, йому було де спати, навіть заробляв трохи грошей. Він вкладався на столі, на матраці без простирадла. Тварини прокидалися і били копитами по підлозі всю ніч. Він мріяв про батьків та дім, про місто, яке було тепер заборонено. Одна із сестер, яка працювала прислугою й виконувала всю роботу по господарству, інколи з’являлася біля паркану зі своїм згортком, мовчазна. Дідусь дуже лаявся, вона не могла пояснити, чому вона втікала з цього місця черговий раз. Того ж вечора він, присоромлюючи, відвів її до хазяїв. Мій батько був веселий, файли вий, завжди напоготові розповісти цікаву історію, пожартувати. На фермі не було нікого його віку. По неділях він зі своїм братом пастухом відвідував месу. Він полюбляв ходити на «збори», танцював, зустрічав друзів зі школи. І все-таки вони були щасливі, незважаючи ні на що. Було добре.

Він залишався на фермі до армії. Години праці не враховувалися. Фермери урізали пайку. Одного дня шматок м’яса на тарілці старого пастуха почав ворушитися, всередині була купа черв’яків. Це вже було занадто. Старий підвівся, заявив, що вони більше не терпітимуть, аби з ними поводились, як із собаками. М’ясо замінили. Це не «Броненосець Потьомкін».

Корови зранку та ввечері, мряка в жовтні, оброблення яблук, які кидали у прес, збирання широкою лопатою курячого посліду, голод і спрага. Але також пиріг із сюрпризом, альманах Вермо, смажені каштани в останній день карнавалу, млинці, сидр та жаб’ячі лапи, смажені на соломі. Це було просто робити щось таке. Вічне повернення до сезону, прості радісні моменти та тиша поля. Мій батько працював на чужій землі, він не бачив краси й пишноти рідної землі.

Під час війни 14-го року на фермі залишилися тільки малі хлопці, як мій тато, та старі люди. Їх жаліли. Він стежив за ходом війни, за просуванням армії по карті, що висіла на кухні, відкривав для себе непристойні газети та ходив у кіно в І… Всі вголос читали текст під зображенням, багато хто не встигав дочитати до кінця. Він почав уживати нецензурні слова, які почув од брата. Жінки містечка щомісяця слідкували за випраною білизною тих жінок, чоловіки яких пішли на фронт, перевіряючи, щоб не зникла жодна річ.

Війна урізноманітнювала життя. У селі грали в йойо чи пили вино в кафе замість сидру. Під час балів дівчата все менше й менше віддавали перевагу хлопцям з ферми, тому що від них тхнуло.

Мій батько пізнавав світ під час військової служби. Париж, метро, місто Лорен, уніформа, що робила їх рівними з іншими, казарма, більша за палац. Він мав право обміняти свої зуби, зіпсовані сидром, на зубний протез. Він полюбляв фотографуватися.

Після повернення він не схотів братися до роботи на землі. Часто він називав таку роботу земляною, а йому було потрібне щось інше, розумніше.

Звісно, не було іншого вибору, ніж як піти на завод. Після війни в І… почалася доба індустріалізації. Мій тато пішов працювати на виробництво канатів, куди наймали хлопців та дівчат із тринадцяти років. Це була чиста робота, під дахом, вони були захищені від негоди. Були туалети та перевдягальні окремо для хлопців, окремо для дівчат, фіксований графік праці. Після гудка ввечері він був вільний і вже не відчував на собі запаху молока. Він залишив перше коло. В Руані чи в Гаврі можна було знайти більш оплачувану роботу, але для цього треба було покинути родину, мати пручалася, згадувала про всі нещастя та пройдисвітів міста. Йому забракло сміливості: вісім років спілкування з худобою та землею.

Він був серйозним як на робітника, не симулював, не пив, не був розпусником. Ходив у кіно та полюбляв чарльстон, але ж не відвідував бістро. Мав добру репутацію, не вступав до синдикату, не цікавився політикою. Він купив собі велосипед на заощаджені гроші.

Моя мати мусила оцінити всі ці якості, коли вона зустріла його на канатному заводі, після роботи на фабриці, де виготовляли маргарин. Він був високим брюнетом із блакитними очима, тримався дуже прямо, навіть трохи «зазнавався». «Мій чоловік не залишиться робітником назавжди».

Вона втратила свого батька. Моя бабуся ткала вдома, прала та прасувала, щоб виховати всіх своїх шістьох дітей. Разом із сестрами мати купувала в кондитера по неділях кошик із крихтами, що залишилися від тістечок. Вони не мали можливості часто гуляти з друзями, бабуся не хотіла, щоб у неї забрали її дочок занадто рано, вони віддавали їй щоразу три чверті свого заробітку.

Сестри мого батька, які працювали прислужницями в домі родини буржуа, дивилися на мою матір зверхньо. Дівчат із заводу звинувачували в тому, що вони не вміли застилати ліжко, що вони завжди занадто швидко ходили та бігали. У селі вона мала сумнівний вигляд. Бажаючи копіювати моду з журналів, вона серед перших відрізала волосся, вдягала сукні з короткою спідницею, підфарбовувала очі, нігті на руках. Вона голосно сміялася. Насправді вона ніколи не дозволяла до себе торкатися в туалеті, щонеділі відвідувала меси і сама вишивала свої простирадла та придане. Вона була жвавою працівницею, відповідальною. Ось один з її висловів: «Я варта цих людей».

На весільному фото можна побачити її коліна. Вона сфокусувала погляд на об’єктиві під вуаллю, яка прикриває чоло до очей. Вона схожа на Сару Бернар. Мій батько стоїть біля неї з маленькими вусами та в накрохмаленому комірці. Вони не посміхалися, ні він, ні вона.

Вона завжди соромилася виявів любові. Вони ніколи не виказували одне до одного ніжності чи пестощів. При мені він цілував її у щоку різким рухом голови, ніби то був обов’язок. Він часто говорив якісь звичайні слова, але з пильним поглядом, вона поспішала опустити очі долу та сміялася. З віком я зрозуміла, що він робив їй сексуальні натяки. Він часто наспівував «Поговоримо про кохання», вона наспівувала йому у відповідь, але під час родинних обідів, щоб його схвилювати, «Ось моє тіло, яке буде вас любити».