Він запам’ятав основний урок, щоб не повторювати нікчемність батьків: не поводитись непристойно з жінкою.

Вони найняли приміщення в І…, у кварталі, де будинки утворювали загальний двір, а з другого боку виходили на дорогу. Дві кімнати внизу, дві на другому поверсі. Здійснилася мрія моєї матері мати «кімнату нагорі». Завдяки заощадженням мого батька вони мали все, що потрібно: їдальню, кімнату з шафою із скла. Народилася дочка, і моя мати залишалася вдома. Вона нудьгувала. Батько знайшов більш оплачувану роботу, він покинув виробництво канатів і пішов до покрівельника.

Саме у неї виникла ідея взятися за комерцію, коли одного дня мого батька принесли додому із легким струсом після падіння з опорної конструкції, яку він ремонтував. Вони знов почали на всьому заощаджувати. Між усіх можливих видів торгівлі вони мали вибрати той, що не потребував внесення великого капіталу та спеціальних знань, тільки купівля й перепродаж товару. Торгівля не дорога, та й заробляли небагато. У неділю вони їздили на велосипедах у маленькі бістро кварталу, у бакалійні крамниці селища. Вони збирали інформацію, довідувалися, чи є конкуренти поблизу, вони побоювалися прогоріти, втратити все і повернутися до життя робітників.

Л…, за тридцять кілометрів од Гавра, густі тумани протягом дня, особливо в частині міста, затиснутій між двох берегів річки, Валє. Робітниче гетто, збудоване навколо текстильного заводу, одного з найбільших до п’ятдесятих років, який належав родині Дежанете і викуплений Буссаком. Після закінчення школи дівчата вчилися ткати, відводили дітей до ясел з шостої години ранку. Там працювали три чверті чоловіків.

Посеред невеликої ущелини єдине кафе-бакалія у Валє. Стеля така низька, що можна було торкнутися піднесеною рукою. Темні кімнати, де треба було вмикати електрику посеред дня, крихітний дворик із туалетом, вміст якого виливався відразу в річку. Вони не були байдужими до краси та декору, але треба було виживати.

Вони купили землю у кредит.

Спочатку — земля обітована. Ряди їжі та напоїв, коробки з паштетами, пакети з тістечками. Здивування від того, що гроші тепер заробляються з такою легкістю, без особистої фізичної сили, замовити, розставити по полицях, зважити, підрахувати, дякую та нема за що. В перші дні вони разом квапилися до крамниці по дзвонику, множили ритуальні питання «що ще?». Вони бавились, їх називали хазяїном, хазяйкою.

Сумнів прийшов із першою жінкою, яка із сумкою, повною покупок, мовила тихим голосом: «Я зараз в скрутному становищі, чи можу я розрахуватися в суботу?» За нею прийшла друга, потім третя. Продавати у кредит чи повертатися до заводу? Продавати у кредит їм здалося менш поганим.

У кредиторів ніколи не було бажання заплатити їм. Вони не вживали аперитиву, не відвідували ресторанів, хіба що у неділю. Були в прохолодних стосунках з братами та сестрами, яких вони спочатку інколи пригощали, щоб показати, що в них на це є гроші. Але ніколи страх збанкрутувати не залишав їх.

У ті дні, особливо взимку, я поверталася захекано зі школи. В нашому будинку не горіло жодне вікно. Батьки разом були на кухні: він за столом, дивився у вікно, мати стояла біля газової плити. Стримана тиша тиснула на мене. Іноді він чи вона: «Треба все продавати». Не було потреби тоді починати мої домашні завдання. Народ пішов до Куп, до Фамілістер чи деінде. Їм здавалося, що з них глузують, коли наївний клієнт заходив до них. Вони приймали його як собаку, він платив за всіх тих, які не прийшли. Світ нас покинув.

Кафе-бакалія у Валє тепер не приносило більше, ніж була зарплатня у робітника. Мій батько був змушений найнятися на будівництво на нижню Сену. Він працював у воді, взутий у високі чоботи. Не обов’язково було вміти плавати. Моя мати сама керувала торгівлею вдень.

Наполовину комерсанти, наполовину робітники, одразу з двох боків, приречені до самотності та недовіри. Він не вступав до синдикату. Він боявся «Сгоіх-de-Feu» («Вогняний Хрест»), організації, що дефілювала у Л…, та побоювався червоних, які могли відібрати його землю. Він тримав свої думки при собі. В торгівлі вони не були потрібні.

Потроху вони створили свою власну яму, були пов’язані з убогістю, але ж були і трохи вище за неї. Кредит зв’язав їх із багатьма робітничими родинами, які найбільш потерпали від нестатків. Заробляли на нестатку інших, але ставилися з розумінням, вони рідко відмовлялися «занести на рахунок». Та у всякому разі вважали, що мають право провчити легковажних чи тих жінок, які замість себе присилали дітей в кінці тижня без грошей: «Скажи своїй матусі, щоб розрахувалася зі мною, інакше я її більше не буду обслуговувати».

Вона була хазяйкою в повному розумінні слова, в білій блузці. Він вдягав свій блакитний комбінезон, коли обслуговував клієнтів. Вона не говорила, як інші жінки, «мій чоловік буде лаятись, якщо я куплю це чи піду туди». Вона воювала з ним, аби він знову почав відвідувати месу, на яку перестав ходити під час служби в армії, вона вважала, що в такий спосіб він покине свої погані манери (тобто звички робітника чи селянина). Він залишав за нею замовлення та підрахунки. Мати була жінкою, що могла піти всюди, інакше кажучи, вона вміла руйнувати соціальні бар’єри. Він захоплювався нею, але підсміювався, коли вона говорила: «Я можу продавати повітря».

Він поступив на роботу до нафтопереробного заводу на лимані Сени. Він стояв на варті. Вдень він не мав можливості спати через клієнтів. Він прокоптився, запах нафти завжди був разом з ним, він його годував. Він мало їв. Він заробляв багато, й тепер він мав майбутнє. Робітникам обіцяли красиве місто, з будинками з ванними та туалетами, сади.

У Вайт осінні тумани не сходили днями. В зливу річка затопила будинок. Щоб знищити пацюків, він купив таксу, яка ламала їм хребет одним ударом іклів.

«Були менш щасливі родини, ніж наша».

36-й рік, спогади про мрію, здивування від влади, про яку вони і не підозрювали, і впевненість, що це не можна буде зберегти.

Кафе-бакалія ніколи не зачинялася. Під час своєї оплаченої відпустки він обслуговував клієнтів. Часто приїздили родичі, бенкетувати. Він завжди був радий продемонструвати своєму шурину, бляхарю чи службовцю на залізниці свій добробут. За спиною вони називали його багатієм — яка несправедливість.

Він не пив спиртного. Він намагався відповідати своєму рангу. Здаватися більш комерсантом, ніж робітником. На заводі його підвищили до бригадира.

Я пишу повільно. Мені потрібно виявити значні події життів разом із діями та сумнівами вибору, мені здається, що я поступово втрачаю особистість мого батька. Епюра намагається зайняти усе місце, думка йде сама. Чи навпаки, якщо дозволяю собі торкнутися спогадів, я бачу його таким, яким він був, його сміх, його ходу, як він вів мене на ярмарок за руку, як мене лякав манеж, всі інші ознаки поведінки, пов’язані з іншим, стали мені байдужими. Кожного разу я вибираюся з пастки індивідуальності.

Звісно, ніякого задоволення писати, в цьому замірі, де я чіпляюся за слова, що колись чула, іноді виводячи їх курсивом. Не для того щоб підкреслити подвійний зміст читачеві й дарувати йому задоволення простоти, від якої я відмовляюсь у всіх її формах, ностальгія, пафос чи глузування. Просто тому, що ці слова та ці фрази розкривають межі та кольори світу, де жили мої батьки, де жила я.

Одного дня дівчинка повернулася зі школи з хворим горлом. Жар не спадав, це була дифтерія. Як і іншим дітям Валє, їй не робили щеплення. Батько був на заводі, коли вона померла. Коли він повернувся додому, було чути на всю вулицю, як він ридав. Отупіння протягом тижнів, потім напади меланхолії, він не розмовляв, дивився у вікно, сидячи за столом. Він хвилювався за дрібницю. Моя мати розповідала, витираючи сльози серветкою зі своєї блузки: «Вона померла у сім років як маленьке ангелятко».