— Не кажiть, що я тут, — просив старий. — Нехай не переживає. Випишуть — сам зателефоную. Обов'язково. А Нiлочка як там?

От i приїхали. «Нiлочка». Поховала дядька сама, анi словом не обмовившись про це найближчим друзям. Тим, хто має бути поруч у такi хвилини.

Чому?!

Цi думки мучили усю дорогу, породжували безлiч непевних версiй, заводячи до глухого кута. I лише один висновок, щоправда, дуже загальний, не викликав сумнiву — навколо поховання Мироненка щось нечисто. Є якась таємниця. Надто багато дивного. I надто багато незрозумiлого стосовно цього забрала iз собою до могили Неонiла Йосипiвна.

Чи не тому вона й потрапила туди передчасно?

XXXV

Оленка виглядала напруженою i далекою. Вона притислася до Стаса, але i далi була у своїх думках, важких i невтiшних.

— Ти як?

— Погано. Боюся. Думаю, що буде далi. Так тривожно на душi, передати тобi не можу. У стiнах пусто i лячно. У головi — не хочу казати. До прокуратури викликають через день. Учепилися наче клiщi. Чого хочуть? Щоразу про тебе, причому одне й те ж. Товчуть воду у ступi…

— Чого б не хотiли — нам немає чого приховувати. Давай правдивi покази, думай над кожним словом. Дрiбниць у такому не буває. Переживемо.

— Тяжко, — поскаржилася вона.

У вiдповiдь Стас лише зiтхнув.

— Що нас чекає?

— Не знаю.

— Боюся тут. Вiд кожного шурхоту здригаюся.

Вiн пройшовся по квартирi, оглядаючи усе довкола i повернувся до неї.

— Сонечко, я справдi не знаю, як повернеться далi, але намагаюся пручатися. I прийшов iз конкретним проханням.

— Кажи, — в Оленки навiть пожвавився погляд. — Усе, що тiльки можу.

— Поцiлуй мене.

— I все?

— Нi, не все, але це насамперед.

Настрiй жiнки визначається за поцiлунком. Оленка справдi переживала страшенно.

— А тепер зроби нам кави. Добре?

— Зроблю. Але ти до чогось хилиш. Буде ще якесь прохання, значно серйознiше, я вiдчуваю.

— Звичайно, буде, — усміхався Стас, розумiючи, як бiля неї сам вiдживає та заспокоюється. — Ти ж знаєш, як менi подобаєшся. Отже, буде i серйознiше. Оленко… Послухай сюди. Ми повиннi провести тут обшук.

— Обшук?

— Так. Справжнiй. Такий, щоб нiчого не упустити. Поки що я не можу зрозумiти, що вiдбувається, але дещо намацав. Тут, у твоєї господинi може завалятися щось таке цiнне. Можливо, навiть вiд мого дядька. Щось таке, що допоможе розплутати клубок. Ти згiдна?

— Так, звичайно… — тiльки й вiдповiла вона.

Натхнення з'явилося зненацька. Вони почали з кiмнати Мурашевички, де вже побував дiльничий з представником прокуратури, проте нiхто нiчого особливо не шукав. В Оленчинiй присутностi вони лише обдивилися кiмнату i забрали документи.

Кiмната велика. Двi здоровезнi шафи з рiзним мотлохом. Речi старi, проте доглянутi. Не кваплячись, Стас методично оглядав їх, прискiпуючись до кожної. Оленка постiйно була поруч, складаючи потiм численнi спiдницi, светри, бiлизну — усе, що потрапляло пiд руки детективу-аматору.

Шахи у дорогому сувенiрному варiантi знайшлися одразу, втiм це й не викликало особливого подиву, адже вони — релiквiя дорогої людини. Де ж їм iще бути? Стас розкрив коробку i перебрав фiгури. Усi на мiсцi. На мить здалося, що якби оцi дерев'янi фiгурки могли говорити, то немало корисного розповіли б про покійного господаря. Чому нi? Умiли ж розповiдати мертвi квiти з килима на стiнi! Може й шахи змогли б, адже бували у домi, де усе й сталося. Бiльше — зупинений i забутий годинник змушував думати, що й дерев'янi фiгури могли стати свiдками чогось такого. Шахи справдi були нестандартнi, i кожна вирiзана з дерева фiгура також нагадувала людську. Проте жодних асоцiацiй у зв'язку з ними не виникало. Залишалося тiльки пошкодувати.

Великий футляр з-пiд баяна був у найбiльшому вiддiленнi шафи. У ньому знайшли старi газети та журнали.

— Вона що, на баянi грала? — запитав Стас.

— Нiколи не чула, — знизала плечима Оленка. — I футляр цей уперше бачу.

— А як часто ти тут бувала? — поцiкавився Стас.

— Часто, майже щодня. Йосипiвна не зачинялася вiд мене. Навiть до шафи я iнодi заглядала, бо не раз щось допомогти просила: поскладати або знайти. Не пам'ятаю, щоб вiн тут стояв.

— Гаразд, а де ж сам баян?

У футлярi зсередини поверх його «рiдної» вистилки з тканини було нашито на обох половинках по великому шматку поролону. Напевно, той, кому вiн належав, переживав за iнструмент. Отже, iнструмент мав бути цiнним. Або ж господар надто бережливим. Чи був бережливим Мироненко? А яким же повинен бути директор музею!

Вишпортавши з кишенi телефон, Стас набрав Юрча.

— Максиме Григоровичу, мушу поставити вам одне дивне запитання. Ви ж дозволили звертатися, якби що. Мiй дядько грав на баянi?

— Так, — здивовано вiдповiв Юрч. — Свого часу серйозно. За молодих рокiв був зiркою у самодiяльностi. I баян у нього неабиякий. А чому ви питаєте?

– Є лише футляр, — пояснив Стас. — А самого iнструмента немає.

— Ну, значить, хтось уже скористався, — скрушно промовив Юрч. — Такi тепер люди. От же ж…

Виходило, що футляр без iнструмента з'явився у Неонiли нещодавно. А сам баян? Продала? Чому тодi без футляра? Могла вирiшити, що згодиться на господарствi. Для старих газет, якi з успiхом могли б лежати й у коробцi. Хмм…

Щось не складалося. Вони покiнчили з «м'яким iнвентарем» i Стас взявся до лiкiв, а Оленка почала переглядати книжки. Книжок було надзвичайно багато — двi шафи. Лiкiв також не бракувало — переважно старi, з простроченим термiном придатностi. Проте перебирав кожну упаковку, баночку, адже саме там могло заховатися щось дуже потрiбне.

Баян увесь час тривожив уяву, заважаючи ритися у медикаментах. Якщо iнструмент продали тут, у мiстi, це можна з'ясувати. А що далi? Ну, продала й продала, що ж iз ним робити? Неонiла не викликала враження сентиментальної жiнки, щоб берегти таку пам'ять про коханого, зате жила бiдно. Втiм, якби вона таке замислила, Оленка мала б знати. Це ж не так просто — взяв i продав. Потрiбно знайти покупця, показати.

Вiрогiднiше, продав баян сам дядько. Тiльки от чому перед смертю?

А наступна знахiдка у лiках подарувала ще одну iдею про зниклий iнструмент. «На лiки не вистачало», — подумав Стас, обертаючи у руках коробку з ампулами. Церебролiзин. Скiльки вiн зараз може коштувати? Ну, пенсiонеровi явно не по кишенi. А поруч iз церебролiзином знайшлося ще кiлька коробочок таких, що схотiлося присвиснути. Iншi лiки були ще дорожчі. Ну, ось тобi й баян. Усе це лежало в окремому пакетi, не почате.

Продав. Для себе або Мурашевички. Стоп!

Стоп.

Оленка щось говорила, перетрушуючи книжки, але вiн її не чув. Оце вже виглядало дiйсно цiкаво. Церебролiзин, як i решта дорогих i судячи з дат, недавно куплених лiкiв, призначалися для лiкування серйозних неврологiчних захворювань. Задiяний по вуха у цих справах, Стас практично напам'ять знав багато разiв переглянутi медичнi картки як свого покiйного дядька, так i Неонiли Мурашевич. Жоден iз них нiколи не звертався до невропатолога зi скаргами на вiдповiднi болячки. Бiльше, пiд час останнього перебування у лiкарнi Мироненка обстежили повнiстю i запис невропатолога свiдчив, що проблем з цим не було.

— Покинь цi книжки, — попросив Стас.

Знахiдка претендувала на вiдповiдний статус.

— Та нi, начебто… — розводила руками Оленка. — Я ж усi її хвороби знала…

Стас перебирав далi, i до рук несподiвано потрапив обривок паперу, що валявся зiм'ятий у пакетi разом iз цими препаратами.

— «Нижня параплегiя з порушенням функцiї тазових органiв», — уголос прочитав Стас.

— Що це таке?

— А це, сонечко, те, для чого i призначалися дорогi лiки.

Стас пiдвiвся i нервово заходив по кiмнатi.

— I у кого з них була ця хвороба? — запитала Оленка.

— Уяви собi, нi в кого! Адже обоє самi пересувалися. А те, що тут написано, означає паралiч. Отже, є або була якась третя людина, для якої цi медикаменти призначалися. Людина настiльки дорога, щоб продавати дорогi серцю речi i купувати такi лiки.


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: