— Але не настiльки, щоб заповiсти пiсля своєї смертi будинок або квартиру, — задумливо промовила дiвчина.

— Сiчеш, — згодився Стас. — Будинок i квартиру наша «солодка парочка» вирiшила подарувати практично чужим людям, нам з тобою, тобто. Бачиш як цiкаво?

— Хто б це мiг бути? — замислилася Оленка. — Не уявляю собi. Йосипiвна сама залишилася. Зовсiм сама! Я точно знаю.

— I дядько Тарас також сам, — погодився Стас. — А ну, давай ще раз оту листiвочку…

Вона принесла знайдену пiвгодини тому листiвку, де Мироненко власноруч написав вiрша з нагоди ювiлею своєї подруги. Графологiчна експертиза тут була б зайвою.

— Отже, лiки купував дядько, — промовив Стас, порiвнюючи почерки. — Дiагноз цей, вочевидь, пiд диктовку лiкаря записав на листочку, щоб не забути…

З одного боку, усе заплутувалося ще бiльше. З iншого — з'являлися шляхи для пошукiв. Конкретнi шляхи.

Директор музичної школи Петро Васильович Балабас був огрядним чоловiком зi шляхетною сивиною та приємними манерами. Вислухавши Стасове привiтання, вiн показав рукою на крiсло i запитав:

— Так, розумiю, лiкар бажає дитину влаштувати посеред навчального року. Вгадав?

— Та нi, — посмiхнувся Стас. — Дiтей ще не маю. Справа iншого гатунку. Минулого мiсяця помер мiй дядько. Незадовго до смертi вiн продав свiй баян. Хотiлося б розшукати покупця. Ви вже пробачте, що з таким. Але куди ж iще? Може порадите хоча б, до кого звернутися. Ви ж з усiма мiсцевими музикантами знайомi, може й знаєте, хто мiг купити.

— Знаю, — лаконiчно згодився директор. — А навiщо вам?

— Деякi речi лишилися й валяються, — розмито пояснив Стас. — I хто ж це?

— Я, — розвiв руками Балабас. — От тiльки не розумiю, якi це речi могли лишитися у Мироненка. Може, вiд чого iншого?

— Думаю, таки вiд нього, — зрадiв Стас. — Це валіза. Футляр тобто.

— Футляр?! — здивувався директор. — А вiн казав, нiби загубив. Їздив у вiдрядження до Коломиї, якщо не помиляюся, щось мав таке везти, взяв футляр вiд баяна, бо дуже зручний. Там десь i лишився — вкрали чи що…

За п'ять хвилин футляр уже лежав на столi директора i той вкладав у нього iнструмент.

— Вiд нього! Сто вiдсоткiв! — радiв знахiдцi Балабас. — Вiн, рiдний…

Футляр зачинятися не схотiв.

— Ви не думайте, у нас з ним усе законно було, — переконував Балабас, хоч Стас i не висував жодних претензiй. — Навiть розписку вiд вашого дядечка маю, що iнструмент продано законно i за нього сплачено. А чого ж це воно…

— Ось, — пояснив Стас, — ось цей поролон заважає. Не знаю, для чого тут вiн, але явно пришитий вже потiм. I схоже, не для баяна…

Директор знайшов у канцелярських приладдях лезо для голiння, i вони охайно вiдпороли зайве. Замки заклацнулися. Футляр належав саме цьому iнструменту.

— I що? — запитливо подивився директор. — Я… компенсую. Доплачу вам, адже ви, я так розумiю…

— Не треба, зайве, — вiдмахнувся Стас. — Забирайте. Саме так його треба було продати.

— Та нi, я дещо збив цiну, оскiльки баян дорогий, а був без футляра, тож…

— Нi, — стояв на своєму Стас. — Але я б хотiв вашого сприяння у деяких речах. Мене багато що цiкавить i ви можете це знати. Скажiть насамперед, чому мiй дядько продав iнструмент? Кажуть, вiн непогано грав i дуже цiнував його.

— Шановний е-е… Станiславе! — на обличчi у Балабаса з'явилася злегка iронiчна посмiшка. — На мою думку, покiйний Тарас непогано грав е-е… у шахи. Щодо гри на баянi… Я все-таки фахiвець, розумiєте… м-м… так, щоб не образити… Та що казати, якщо такий iнструмент у такому станi тримати! Я пiвдня з нього пилюку видував звiдки можна i звiдки не можна. Це ж на звучання впливає!

— Зрозумiв, — Стас вирiшив полегшити йому завдання. — Проте сам дядько вважав очевидно, що грає непогано. А iнструментом усе-таки дорожив. Ви ж не заперечуєте? Чому ж продав?

— Не знаю, — вiдверто зiзнався директор. — От повiрте, не цiкавився. Миттєво грошi позичив i забрав, боявся, щоб родич ваш не передумав. Ну це ж iнструмент! Я давно на нього оком накинув. Що казати!

— А самi як думаєте? — не вгавав Стас.

— А що тут думати? Не знав аж так дуже вашого дядька, не був у курсi його справ. Навiть приблизно не уявляю. Може грошi були потрiбнi…

— Скажiть тодi ще одне, — Стас пильно подивився на спiврозмовника. — А навiщо ви розписку давали?

— Розписку вiн писав, не я, — пояснив Балабас. — Звiсно, баян — не машина. Але… Ну, знову, щоб не образити… Словом, хитра людина був ваш дядько. Ну, краще, коли усе офiцiйно. От i змусив я його написати розписку, що грошi у такiй-то сумi вiн за продаж iнструмента отримав i подальших претензiй не матиме.

— Гаразд, — пiдвiв риску Стас. — Дякую вам, Петре Васильовичу.

— Що ви, це я дякую! — розплився у посмiшцi той. — Заходьте, якщо що… Я до вас — бажання не маю, i це хе-хе, нормально! А ви заходьте!

Дверцята машини заклацнулися, мотор вже працював, а Стас розглядав два чималi шматки грубого поролону, вiдпоротi з обивки футляра. Лише тепер, коли їх стало можливо оглянути з обох бокiв, ця особливiсть кинулася в очi. Поверхня губки, що прилягала до стiнки чемодана, була iдеально рiвною. Друга, та що дивилася у порожнину, мала доволi глибокi нерiвностi вiд чогось. Вочевидь щось потрiбне, а разом з тим крихке або ламке, довгий час зберiгалося у футлярi для баяна, тому i відбилося на поролон. Сам же iнструмент увесь цей час валявся будь-де, тому й запилючився.

Ставало дедалi цiкавiше. Щоб купити дорогi лiки невiдомо для кого, дядько Тарас продав улюблений i потрiбний баян. Щоб зберегти щось ще дорожче, цей iнструмент ще ранiше викинули з футляра i заникали у порохах.

Заглибини на поролонi були рiзними. На першому шматку розрiзнялася одна — бiльш-менш глибока, з рiвним дном i вiдлогими краями. На iншому, який крiпився до протилежної кришки футляра, слiд був якийсь довгастий, дно нерiвне i заглибин було декілька різного розміру і глибини.

I де тепер вміст цього футляра?

Машина рушила з мiсця, але не доїхавши до перехрестя, Стас уже гальмував. Надто радикальнi думки лiзли до голови. Те, що зберiгалося у футлярi, кудись подiлося. Адже його мiсце зайняли старi газети. Що, як саме через цю рiч Мироненковi, а можливо, i Нiлi довелося заплатити життям?

Чорти…

Тiла померлого нiхто не оглядав. Нiхто не встановлював причин смертi. Як i годиться у подiбних випадках — виписали довiдку i все, адже покiйник за життя мав проблеми iз серцем. Пiд цим могло пройти усе що завгодно. Що ж виходило: давня i вiрна подруга вiдправила на той свiт дядька Тараса, аби заволодiти саме цiєю рiччю? I через неї ж вона сама розпрощалася з життям, а рiч забрали… Чи могло так статися? А чому нi?! Тим паче, вилазить на свiт Божий ще одна закономiрнiсть: той, хто володiє цим, одразу складає заповiт на власне житло з доволi дивними умовами. А невдовзi помирає. Весело.

Стоячи пiд магазином, Стас розглядав вiтрину.

Мурашевичка померла насильницькою смертю. А дядько Тарас? От би довiдатись… Нiхто не бачив. Хоча, чому ж нiхто? А старий Ратушняк? Забальзамувати покiйника навiть за спрощеною схемою — це потрiбно зазирнути багато куди. Отже, мiг щось уздрiти i навiть зрозумiти. Не з вулицi людина — лiкар, тим паче хiрург, нехай навiть уже у початковому маразмi.

Необхiднiсть якось ще раз «наїхати» на Ратушняка ставала очевидною.

Курилиха зрадiла, побачивши лiкаря на два днi ранiше, нiж обiцяв.

— Що ж тут — по сусiдству, близько, — пояснив Стас.

У вiдповiдь та довго проповiдувала принципи добросусiдства, аж поки вiн не скiнчив огляд доньки. Мазi було замiнено на розчин i жiнка запросила скуштувати пампухiв. Це повнiстю вiдповiдало його планам — Курилиха знала абсолютно усе i про усiх, що вже казати про найближчого сусiду, Мироненка.

— Так шкода менi дотепер, так шкода… — нiяк не могла заспокоїтися жiнка. — Iде завжди на роботу огрядний такий, культурний. I завжди привiтається — серйозно так…