— Н-да… — з докором похитала вона головою. — Я розумію. Цей варіант тебе б влаштував значно більше. А я мала б виношувати, потім народити, а потім віддати дитину. Звичайний чоловічий підхід. І все нашими руками. А ти дивуєшся — як так, стільки мужиків, а нормального знайти неможливо.

— Гаразд, — зітхнув я. — Давай про таке взагалі не будемо. Бо у подібних фантазіях можна зайти так далеко, що збожеволіємо швидше ніж доїдемо. А нам ще знадобиться і глузд, і витримка. Ніж отаке слухати, я б краще вже про мрії розповідав. Усе ж приємніше.

Інга заплющила очі і сиділа так довго. І за цим зовнішнім спокоєм і незворушністю, за здатністю прагматично обговорювати подібні речі я все-таки бачив натягнуті до межі можливого нерви. Є сильні жінки, але і в них своя межа. І коли вже у них рветься — наслідки незрівнянно важчі, аніж у тих, хто рюмсає з першого-ліпшого приводу. Я не хотів, щоб у неї порвалося. Просто не зміг би дивитися на це.

Вона розплющила очі і промовила:

— Гаразд. Розкажи, будь ласка. Я хочу знати.

— Ти правий, — сказала Інга. — Не варто себе зайве накручувати, але драпати звідси потрібно при першій же можливості. Навіть якщо з ризиком для себе. Тоді твої мрії колись справдяться. То про що вони?

— Нічого особливого, — я перевів подих після цієї перепалки і посміхнувся не конче весело. — Так… мрії про Марію.

— Це що, — вона здивовано скинула бровами, — кохання мається на увазі?

— Та ні. Мається на увазі кіно.

— Що означає «кіно»? — не зрозуміла Інга.

— Просто. Зняти фільм — ось моя мрія. Та, що ніколи не справдиться.

— Чому? — запитала Інга. — Чому ти так упевнений?

Мені довелося розповісти їй про те, що в нашій країні кіно як такого взагалі немає, що справа ця потребує чималих грошей, налагодженої індустрії і таке інше. Якщо ж брати до уваги, яке саме кіно крутиться у моїй голові вже не один рік, то надій на це взагалі жодних.

Інга слухала з інтересом і мовчала, а я відчув, як заспокоююся, як відходять кудись убік важкі та невтішні думки. Зняти кіно, в якому головну роль гратимеш сам… Це дійсно була мрія. Справжня. Велика. Досі про неї я нікому й ніколи не розповідав. Це було моє, внутрішнє, і якби не трагізм нашої ситуації, навряд чи я б спромігся поділитися нею з жінкою, навіть настільки блискучою, хоч якого б героя вона у мені бачила. Зараз усе було інакше. Що, як я мрію востаннє?

— Не знаю… Напевно, все-таки тобі варто позаздрити, — задумливо промовила Інга. — Навіть якщо тобі за все життя не вдасться її здійснити. Я раніше ніколи такого не розуміла. Я прагматична людина… Але… От зараз ти їдеш і думаєш про неї. І напевно, тобі легше дивитися у майбутнє, хоч яким би воно було.

— Навряд чи, — не згодився я. — Мені, навпаки, важче. Порівняно з іншою людиною у мене в плані «є що втрачати» — на одне більше. І якщо… Словом, разом із життям у мене заберуть і цю мрію. А вона… можливо, вартує більше ніж усе моє нікчемне життя. Що воно є? Ні дому, ні сім’ї, ні друзів… нічого. Лише тиняюся по світі. Якби не було ще її, можна було б вважати себе просто сміттям — так, чисто наодинці з собою.

— Ну, це, я гадаю, ти перебільшуєш, — сказала Інга. — А знаєш, я дуже люблю кіно. Гарне кіно. Звісно, не дивлюся увесь цей примітивний мотлох, який крутять щодня. Але коли випадає вільна година, стараюся знайти щось гарне. Знаєш, як правило, я дивлюся фільм перших десять хвилин і мені усе стає зрозуміло — варто чи не варто. Потім або дивлюся до кінця, або вимикаю. А з чого починається твоє кіно? Зроби так, щоб я побачила оцих перших десять хвилин. Можеш?

Такої цікавості я від неї не чекав. Тому й замислився. А потім відповів:

— Можу, звісно. Хоча… Початок — річ, яку десять разів можна змінити. Проте останнім часом я уявляю його переважно однаково.

Її очі дивилися на мене, підштовхуючи увімкнути оту «кнопку», після якої на екрані заблимає і під інтригуючу музику з’являться титри:

На якусь мить настала тиша і на екрані з’явилася панорама містечка з зеленими садами, що обгортали старовинну ратушу і базарну площу, на якій веселився люд. Грали музики, танцювали дівчата у вишитих сорочках, довкола все вирувало. Гуділа корчма, а пишна сердита жінка товкла чим попадеться чоловіка, який вже ледве тримався на ногах. Босі та веселі бігли діти з патиками замість шабель. І по усьому цьому пливли титри з іменами відомих кіноакторів.

А за церквою на площі дзвеніли справжні шаблі. Кремезний, роздягнутий до пояса козак тримав рівновагу на грубому стовбурі, кинутому з опори на опору на висоті людського зросту. Крива шабля у його руці виблискувала на сонці і виписувала кола. Супротивник його був менший, але спритний. Він намагався підсісти і, відбивши удар лицаря-красеня, скинути його вниз. А натовп кричав, розпалюючись усе більше від видовища двобою. Нарешті запорожець підскочив, пропускаючи попід чобітьми клинок меншого і від душі вгрів його згори своєю важкою зброєю. Удар вийшов плазом, але й цього вистачило, щоб невдаха розпростерся під стовбуром у пилюці. Переможець підняв обидві руки.

— Чорти б його розпротуди… — вилаявся Чуб — старий полковник. — Зараз я сам візьму шаблюку і нехай краще моя сива голова покотиться по пилюці, аніж дивитися на таке!

Його заспокоювали обидва небожі, один з яких уже встиг вивалятися під стовбуром і тепер кульгав з не вдоволеним виглядом.

— Ну що, Чубе? — кричав Самійло — кошовий запорожців, котрі стояли тепер у містечку. — Де ваші гетьманські молодці? То чиї золоті будуть? Ну? Тягни горілку, старий скнаро! І красуня твоя нехай наливає усім моїм хлопцям, як було обіцяно!

Обоє — і запорозький кошовий, і гетьманський полковник — вже були добряче напідпитку і зупинити забаву, яка загрожувала перерости у бійку, було важко. Гетьманські козаки обирали останнього, хто мав би нарешті втерти носа заривистим запорожцям.

— Шкода… — кидаючи спересердя шапкою у траву, промовив молодий запорозький сотник Андруш Підкова. — Шкода, їй-бо що не служу я гетьману. Був би там.

— А Чуб зараз чорта з дияволом на службу візьме, аби Вараву звідти скинути і у пилюці виваляти, — загиготів Клим Думка, котрий стояв поруч. — Іди, спробуй. Тільки Варава тобі дасть такої прочуханки, що потім і гетьманської служби не втягнеш, не те що на Січі!

А в центрі натовпу знову задзвеніли шаблі. Останній вояк з боку козаків насідав завзято, але запорожець тримався міцно. Його оселедець, закладений за вухо, вибився і тепер мотиляв перед очима, проте це йому зовсім не заважало.

— Ну!!! Товчи його! Рубай!!! — Чубове обличчя бралося багрянцем. Червоніло й розпалювалося усе навколо. Гетьманські козаки кричали, підбадьорюючи товариша по зброї, запорожці свистіли й гукали так, що закладало вуха.

А обранець полковника вже присів під потужними ударами Варави і той зрештою просто пхнув його чоботом під загальний сміх.

— Ну! — кричав кошовий. — Давай, старий скнаро, ще діжу горілки зверху і ще двадцять золотих. І нехай твоя красуня-доня поцілує переможця.

І став тоді ще трьох!

Ці викрики викликали загальне вдоволення. А старий полковник уже розштовхував небожів і синів, намагаючись витягти з піхов і свою шаблю. Запорожці реготали, а наближені марно переконували Чуба віддати золото й оковиту, аби уникнути гіршого. А бійка вже загрожувала здійнятися у самому гетьманському таборі, та найбільш миролюбним удалося схилити полковника до мирного вирішення конфлікту. Побачивши це, Самійло видерся на колоду поруч з Варавою і загорлав:

— Ну! Що, немає більше хлопців-молодців? Що, ніхто не хоче? То нехай дідько вам у пельки начхає! Ну, хоч хтось!

Той, хто вийшов з натовпу, взагалі не мав при собі зброї. Він мовчки підійшов під самий стовбур, вклонився кошовому і показав на колоду. Запанувала тиша.