— Хто ти, чоловіче? Язика проковтнув, чи що? — запитав згори Самійло.

— Не говорить він, — промовив згорблений каліка без руки, який вештався поруч із незнайомцем. — Був у турецькому полоні, язика йому вирвали. Хоче з вашим лицарем силою помірятись, як дозволяєте…

— Ну нехай… — розвів руками кошовий. — Не можуть гетьманські вояки — нехай буде німий. Вилазь, брате, коли бажаєш. Але перехрестися, щоб добрі люди бачили, що ти не бусурманин! І дайте йому шаблю. А ти, Чубе, мусиш взяти того чоловіка на гетьманську службу, як переможе!

Запорожці гиготіли, заглушуючи його мову. Не сміявся тільки Підкова, який від самого початку бачив на колоді лише себе.

— І каліку його — також на гетьманську службу! За тлумача! Він же німий!

Дзвін шабель перервав несамовитий регіт. Незнайомець — кароокий широкоплечий чоловік, тримався легко і впевнено, вчасно задкуючи по круглому стовбурі і відбиваючи удари Варави. А той не на жарт замислив задати йому прочухана. Запорозька шаблюка у жилавій руці виписувала дивні лінії, загрожуючи розсікти нахабу навпіл.

— Уб’є насмерть, чортів Варава… — взявся за голову Клим, — хай мені грець…

Гул здивування прокотився у натовпі, коли незнайомець перекинув клинок у другу руку, ще й розвернув його кривизною, наче збирався битися тупою стороною зброї. Не втрачаючи рівноваги, він кілька разів ухилився, а потім зловив обернутою шаблюкою, наче місяцем, клинок запорозького лицаря. Вони вперлися шаблями лише на якусь мить і вона виявилася згубною для Варави. Німий одразу ж відсахнувся, забираючи клинок і рівновагу було втрачено. І одразу ж запорожець отримав удар плазом під коліно, а потім руків’ям шаблі просто в обличчя, після чого вкарбувався могутньою спиною у пилюку. Усе навколо замовкло, коли Варава напружився, пробуючи піднятися, а потім зм’як, не в змозі прийти до тями. Переможець застромив зброю у стовбур і голіруч скочив на землю.

Крики почали лунати одразу і це вже були гетьманські козаки. Чуб проштовхався наперед і з усієї сили поцілував незнайомця під галас своїх вояків. Старий полковник вимахував руками і навіть просльозився, задоволений, що нехай хоч не його хлопці, а цей німий провчив нахабних запорожців і врятував свято. А за кілька хвилин він уже трусив перед носом свого рятівника золотими під схвальні вигуки воїнства.

Підкова мовчки підняв шапку, плюнув спересердя і, проштовхуючись крізь натовп, рушив геть.

— Куди? — гиготів позаду Клим. — Зараз Чубова донька-красуня чарку підноситиме! Ти ж хотів цілувати її! То хоч подивися, бовдуре…

Незнайомець, спокійний та незворушний, лише притулив руку до грудей і вклонився полковникові, роблячи руками якісь незрозумілі для усіх знаки.

— Каліка! Де каліка? — загукали люди.

І ось зрештою поруч з’явився той, кого через слабкість давно вже відштовхали від переможця.

— Що він говорить? — запитав Чуб. — Кажи, нещасний.

— Дякує, пане, що ви з ним говорите. Він бився за гетьмана і побував у турецькому полоні на галерах, звідки втік. Він каже, що золото йому не потрібне, нехай пан полковник віддасть його своїм воякам, які хоробро рубалися. А горілку, усю діжку, нехай поставить отут, і козаки разом із запорожцями п’ють, як брати. А йому, якщо ваша воля, нехай налиють оту одну чарчину, яку шановний пан обіцяли…

Вигуки залунали над майданом з новою силою, а старий Чуб наказав негайно привести доньку. Вона була поруч увесь час, за церквою у колі дівчат. Натовп затамував подих, коли її тремтяча рука взяла налиту до країв чарку і піднесла незнайомцю. Його волосся розкидалося по лобі, здавалося, він нічого не бачив, коли зігнувся у поклоні перед дівчиною та старим полковником, беручи з її рук чарку. Та це лише здалося усім, хто стояв навколо. Очі його, спокійні та впевнені, блиснули з-під кучерів лише раз і вона здригнулася, почервонівши, а потім уся спалахнула і сховалася за батька та братів. Натовп гудів.

Звуки гуляння залишилися далеко позаду. З полковникових льохів таки викотили ще діжку, наче збиралися упитися до смерті. Назустріч трапився ще один віз, останній і двоє — німий переможець і каліка звернули з гостинця. Він ледве кульгав, насилу встигаючи за своїм мовчазним супутником, шапка якого знову була вдягнута, а розстібнута свитка розкидалася, збиваючи китички з високої неторканої трави. Біля обрію темнів гай. Вони ішли мовчки, огинаючи Чортову Гору. Та й хто мав говорити? Хіба каліка сам до себе.

А з гілок крайнього дерева прудкий чоловік, вдягнутий у темне, скочив донизу, повідомляючи інших про наближення двох. Їх було багато. Кожен тримав за збрую коня, рот якого зв’язував шкіряний ремінь. Кожен був озброєний кривою шаблею та кинджалом і готовий будь-якої миті до нападу. Той, хто щойно вартував на дереві, підійшов до високого у чалмі і промовив стиха кілька слів, які почуло тільки листя. Пальці ватажка обхопили руків’я шаблі.

Обоє так і увійшли під крони дерев. Він — широким кроком, дивлячись тільки собі під ноги. Каліка — дрібною кульгаючою ходою. Мить — і кілька людей у темному виступили вперед, обступивши подорожників. Німий скинув шапку і свитку. Ватажок схилився у низькому поклоні, простягаючи йому чалму і ятаган, заточений з протилежного боку.

— Виступаємо перед світанком, — промовив той, хто відтепер тут був повелителем.

— Ну що, вимикаємо? — запитав я.

Інга була наче не тут, але мені здалося, що і не у моєму незнятому кіно. Проте явища «повернення» не відбулося. Напевно, вона все-таки була у «кінозалі».

— І хто ж ця людина? — запитала вона.

— Начальник корпусу яничарів султана Сулеймана II. По-їхньому — яничар-ага.

— Це десь так шістнадцяте століття? — запитала Інга.

— Сімнадцяте, — уточнив я.

— Можливо. Я не настільки сильна в історії, — вона прибрала свої ноги з моїх і запхала їх у пінетки. — Дякую. Відпочили. Не можна розслаблятись. І що ж він робив у наших краях? Склалося враження, що прийшов не як завойовник. Більше схожий на злодія.

— Усе вірно. Потрапив у немилість до султана на вершині свого сходження. Не попередив один заколот серед яничарів і Сулейман-паша наказав стратити його за це. Та в останню мить владика вирішив, що так буде не надто розумно. Він, знаєш, виношував одну ідею-фікс. Його візир, ведучи свого часу переговори з нашим гетьманом, побачив доньку одного полковника з оточення гетьмана. Ну от і випадково сказав своєму повелителю про те, що такої краси немає не те що у султанському гаремі, а й на усьому Сході. Сулейман його, звісно, стратив за такі необережні вислови, але сам захворів на цю невдалу ідею. А історична ситуація тоді якраз була такою, що не з руки було розпочинати війну навіть задля подібних речей. От і спровадив султан у «відрядження» свого нині опального кращого воїна з сотнею яничарів, пообіцявши у разі успіху пробачити. Ось такі справи.

— Нормально, — похитала головою Інга. — Ну, далі уявляю собі: він її, звичайно, викрав, а отой… ну, був там такий начебто епізодичний персонаж… Підкова, так? Сотник. Я помітила. Ото він за ними поженеться, ну і на фінал їх лишиться якраз двоє — сотник і цей турок. Ну і… «побєда будєт за намі». Так, Вовчику? Ну, звісно, ще там мусить бути і по ліричній частині хепіенд. Бачиш, з моїм досвідом шанувальниці кіно усе відомо наперед. А ту дівчинку, ну, що полковника донька, її Марією звати? Я вгадала?

— Так… — знизав я плечима. — Це ти вгадала.

Наголос на «це» не був прихований, тому Інга здивовано запитала:

— А все решта що — ні?!

— А все решта… — я розвів руками. — Все решта можна ліпити як душа забажає — це ж кіно. Ось видеремося звідси і знімемо так, як тобі подобається. Ти ж знаєш, як має бути.

— Володю… — здивувалася вона, — ти що, образився? Ну пробач…

— Нічого, — промовив я, заплющуючи очі. — Давай краще вимкнемо. Треба відпочити. Я не образився. Нехай тут у нас усе скінчиться щасливо. А щасливий кінець на екрані ми вже якось забезпечимо.

Думка про завтра була ще більш неприємною, ніж образа за свою мрію. Навіщо я це останнє сказав? Наче нагадав їй, що життя це не кіно, щоб закінчуватися щасливо. Вона боїться, хоч і тримається. Не треба було. Але цих десять хвилин «перед екраном», я відчув, якось зняли напругу, дали перепочинок натягнутим нервам і подарували надію.