Валіза зібрана і я чекав темряви, наводячи останні штрихи. Мені дали час оговтатись і відпочити. Чомусь вони упевнені, що я не втечу. Дарма, хлопці. Завтра-післязавтра я буду в аеропорті одного з наших міст або ж на залізничному вокзалі. А сьогодні цілу ніч ітиму, переконуючись, що жодна жива душа не бачить — хто я і де. І тоді Польща — так найлегше, найшвидше. А потім яка-небудь Бельгія або Німеччина. А там… Так воно і станеться. Якщо, звісно, це насправді не таємні служби, про які ніхто не має уявлення. Тоді мене перехоплять під час перевірки паспорта на митниці, хоч куди б я пхнувся. Тоді, аби перестрахуватися, кордон потрібно переходити нелегально…

Я стиснув голову руками, вона починала боліти.

Оксана з’явилася несподівано.

— А це що… — не зрозуміла вона, побачивши розгардіяш, а потім і сумку. — Ти кудись збираєшся?

— Збираюся, — сказав я. — Але про це ніхто не повинен знати. Зрозуміла?

— Куди? — вилупила вона очі.

— На Кудикину гору.

— У нас тільки Чортова… — розгублено промовили губенята, до яких мені тепер було байдуже. — А коли вернешся?

— Не знаю.

— А… тут хто буде керувати?

— Хто хоче, — відповів я. — Можеш ти керувати. Скільки влізе. Ти вмієш.

— А… Я нічого не розумію…

Їй дійсно важко було зрозуміти, що це коїться.

— Відчепись, — попросив я. — Що тобі не ясно? Приходь собі і працюй. Що заробиш, то твоє.

Вона так і залишилася посеред кімнати з розведеними руками. Мені навіть стало її шкода. Я сів, намагаючись сконцентруватися, та Оксана мені дуже заважала. Вона сперлася на одвірок і мовчки водила очима по стінах.

— Слухай, сонце… іди чимось займися. Прошу тебе. Я не можу зосередитися, — я підійшов до неї і обійняв. — Давай… Будеш приходити, працювати… Хто питатиме, скажеш, що поїхав на якийсь час, а куди не сказав. У податкову плати, гроші рахуй, витрачай. А там… буде видно.

Оксана більше нічого не промовила, тільки ще раз глянула, демонструючи образу.

— Оксано, — сказав я, — якщо ти зараз хоч комусь бовкнеш, що я кудись збираюся…

Вона застигла, так і не прочинивши дверей. Я взяв важку та криву шаблю і витяг з піхов. Клинок блиснув у світлі лампочки. Раніше я ніколи не показував їй цього. Очі Оксани стали зовсім круглими, коли блискучий клинок зі свистом затанцював навколо мого тіла, розсікаючи повітря, а на закінчення чиркнув кінцем по скатертині, що звисала з краю стола. Скатертина так і не посунулася, зате рівна довга прорізь утворилася від кута до кута.

— Жарт, — промовив я, ховаючи зброю. — Можеш узяти собі. Повісиш на стіну. На пам’ять.

Цю річ я мав залишити тут, як і всі мої химерні мрії. Час, коли мандрівні лицарі тягали із собою таке начиння, назавжди минув.

Зі своїм скомпрометованим закордонним паспортом я міг розраховувати потрапити на чужину лише обхідними шляхами. Тим паче у такій ситуації їхати до посольства і намагатись отримати візу — це виглядало повним божевіллям. Я не мав бувати там, де на мене можуть чекати. Тому Чернівці здалися мені привабливим містом. На відшибі і близько до кордону. Ніхто не знав, що я тут. Два дні минули у важких роздумах, та все ж рішення визріло: за два дні їхатиме бус і я нелегалом потраплю до Португалії. Не до Польщі. Звідти через океан до Сполучених Штатів. А от там я дійсно загублюся. Біс із ним, буду вічним нелегалом. Це краще, аніж на мушці у тих кедебістів.

Під кінець третього дня я вже заспокоївся і не смикався через найменший шурхіт. Ніхто не міг знати, де я зараз. Понад триста кілометрів відділяли мене від кафе «Артист», з якого я вийшов пізно уночі і до ранку ішов полями сам-один. Лише о десятій наступного дня, зловивши попутку, дістався до Вінниці, а звідти знову ж таки на перекладних сюди. Ніхто мене не бачив, ніхто не стежив — гарантія. Тому і зважився на це. Усі справи необхідно завершувати.

Приватний нотаріус Машковський Павло Петрович ще обідав, і двері, на яких вилискувала табличка, були зачинені. Я передивився документи. Усе було законно. Я будь-де міг оформити генеральне доручення на свої справи — кафе та машину. Нехай Оксана займається на законних підставах. Чому має пропадати? І кому ще я можу доручити? А тут мене однаково ніхто не знає. Потім залишу у якійсь камері схову і якось повідомлю їй.

Я закурив, відвернувшись убік від черги, що почала шикуватися за мною. До мене поверталося самовладання, а впевненість, що вдасться викрутитися, міцнішала. А у Штатах я наче риба у воді. Шкода от тільки, що там усе доведеться починати з нуля і на голому місці, бо повертатися до Чикаго, де я провів вісім років і залишилися знайомі, все-таки було ризиковано.

Крик, що пролунав над самим моїм вухом, був страхітливим — вона волала так, що мороз ішов по шкірі і, повертаючи голову, я вже знав, що зараз побачу. Чолов’яга, який сидів через одного, з’їжджав спиною по стіні додолу. Акурат на чолі у нього була дірка, з якої вже текло, а потилиця розмазувала по кремовому набризку будинку густе і червоне. Навпроти височіла якась споруда на шість поверхів. Вікна її відблискували від сонця. Я так і не встиг роздивитися віку цього нещасного — голова його з’їхала набік і завалилася у щілину між лавкою і стіною.

Згадався скриплячий голос мого знайомого з посвідченням підполковника: «Зараз міліція, швидка…». А коли неслухняні ноги занесли мене у хтозна-який район Чернівців на хтозна-яку вулицю, абсолютно незнайомий чоловік, який проходив поруч, промовив наче ні до кого:

— Оформляти заповіт вам ще рано.

І потім неслухняна моя голова ще довго намагалася зрозуміти правильний зміст цих слів.

Тубілай озирнувся і, наздогнавши Бастюрка, стиха промовив до нього кілька слів, а сам зупинився, різко осадивши коня. Останній погляд Бастюрка, яким той прощався зі своїм воєначальником, блиснув хижо, адже запахло новою здобиччю, незрівняно ціннішою за будь-яку жінку — власним життям. Тепер вони зможуть втекти. Четверо на чотирьох здорових конях. Та й полонянки з ними не буде. Коли вороги це побачать — одразу кинуть їх і шукатимуть її. А для яничар-аги, котрий впав у немилість султана, однаково шляху назад немає. Той, хто не виконує волі повелителя, карається смертю. І тепер він, Бастюрк, швидше за все займе його місце після повернення, адже є справжнім воїном. А це дивне бажання султана він також задовольнить. Бажання, за яке щойно загинуло тридцять відбірних яничарів — еліти воїнства всемогутнього Сулеймана-паші.

Кінь воїна, який наче вирішив здатися разом із здобиччю, йшов з відпущеним повіддям назустріч переслідувачам, які ось-ось мали б з’явитися, адже неважко тримати слід утікачів, які скачуть неторканими степовими травами. А ось і той, хто безнадійно відстав. Згадалося, як це було. Запорожці відсахнулися, боячись пронизати списами дівчину і, збивши конем першого, Тубілай рубонув наступного, тільки той якимось дивом встиг вихопити шаблю і навіть зумів її втримати після удару яничар-аги. Він-то і вдарив потім Ханіма, який наступним, услід за Бастюрком, кинувся у прорив. Щоправда, влучила козацька шабля по крупу коня…

Вони зрівнялися і Ханім осадив скровавленого скакуна, який і сам вже готовий був упасти. Що це замислив ага? Повернувся по нього? А чому ж разом із полонянкою? Ханім зрозумів усе лише тієї миті, коли просвистів ятаган. А крику дівчини він вже не почув. Розрубана голова Ханіма похилилася на груди. А Тубілай, підхопивши повіддя його пораненого скакуна, звернув зі сліду, прямуючи у низину, де кілька верб пообростали очеретом і проглядався вузький потічок.

Тіло Ханіма давно вже випало із сідла, і, озирнувшись ще раз, Тубілай залишив пораненого коня, який тепер спотикався, ледве переставляючи ноги, а сам верхи перескочив потічок і заїхав до яру. Звуки наближення переслідувачів уже долітали його вух. Кінь Ханіма важко поводив боками. Тепер вони не звернуть з основного сліду, побачивши, хто залишив оцей. Усе на грудях Тубілая змокло, адже їхав, увесь час притискаючи до себе полонянку, її гаряче тіло. А дівчина виявилася на диво тендітною, легкою, наче пір’їнка. Не така, як більшість невірних, яких продавали у Кафі, які потім потрапляли до їхніх гаремів. Ті вгодовані, грудасті і якісь драглисті. Вона — тоненька, немов лоза, хоч надвоє складай і ховай до кишені. При усіх султанових дивацтвах смак його на жінок тепер зіграв на руку.