Але насправді складати її надвоє Тубілай не збирався. Це диво має не пожмакатися, поки доїде до Істамбула. Інакше він не зможе виконати дивне бажання повелителя. Вона доїде. І тоді султан пробачить йому не те що втрату сотні кращих яничар — взагалі усе. І озолотить його.

Тубілай, взявши руки дівчини, завів їх за спину, збираючись зв’язати. І цієї миті вона, розуміючи, для чого це робиться, вигнулася, немов куна, і увіп’ялася зубами у його обличчя, намагаючись видерти руки. Біль був дикий, і його пальці мимоволі схопили шию полонянки. Лише якесь диво зупинило їхній останній рух, не давши зламати гортанку дівчини. Напевно, розуміння, що цього султан не пробачить. А вона, так і не зумівши видерти рук з лещат його вільної долоні, намертво зімкнула зуби, дихаючи у саму щоку викрадача. Тубілай міцно стискав однією рукою обидва її тонкі і вже безсилі зап’ястки, намагаючись іншою так притиснути обличчя дівчини до свого, щоб не дати їй дихати. І тоді вона розтисне зуби.

Тупіт коней ставав усе відчутнішим. І якби це тільки було можливо, він видер би зуби полонянки зі свого обличчя разом зі шкірою. От тільки, чи витримають вони? Адже такі ж тендітні, як і уся дівчина. А повелитель цього не пробачить. Тому і божеволів від болю, чекаючи її «милості» і ризикуючи втратити взагалі усе. А мить тяглася, наче густа кров по шиї. І вона продовжувала дихати — переривчасто, зі звуком, стогнучи з останніх зусиль і розмазуючи його кров. Тільки б не захлинулася нею…

І раптом біль минув. Натомість у ньому з’явилося щось нове. Відчуття, що ця, притиснута до його тіла жінка, була частиною того, що його чомусь хвилювало — цього степу, сонця, вітру — не таких, як у Туреччині, чимось незрозумілих і наче знайомих. І разом з тим зараз вона, увіп’явшись намертво, була наче як його частиною. Уявлялося, як його кров, що завжди належала всемогутньому Аллаху, змішується з кров’ю та слиною цієї невірної — такої казково прекрасної. Усе це загрожувало відібрати розум. Тубілай відчув, що якби міг вирішувати сам для себе, то хотів би, щоб її зуби не розтискалися ще довго, а дихання було ще ближчим… Він ще сильніше притис голову дівчини до свого обличчя. Якщо це божевільне дихання не зупиниться, він-таки втратить розум і тоді однаково не виконає своєї місії.

Воно зупинилося — її дихання. Якраз у ту останню мить, коли яничар-ага ще міг володіти собою.

Я отримав доволі дивне завдання, з яким упорався просто блискуче. Була глибока ніч, коли інструмент, яким мене озброїли, почав тихо підлазити під дерев’яну раму вікна на першому поверсі міської поліклініки. Ця стіна стояла до огорожі, за якою ішов ряд кущів, і мене ніхто не міг бачити. Звісно, руки були наче не своїми, коли виконували таку незвичну роботу. Одного разу скрипнуло досить гучно. Зрештою рама піддалася і я вліз у темний коридор, де навіть від обережних кроків ішло відлуння. Я бував тут останні два дні цілком легально, тому легко знайшов вихід на сходи і піднявся на третій поверх. До коридорних вікон тут потрапляло світло з сусідніх будівель і я навіть прочитав табличку на дверях з номером 34. Другий інструмент підсунув під планку дверей там, де був замок. От тепер скреготнуло добряче. Серце моє бухало, хоч злам цей відбувався не у банку, а закладі, де навіть немає сторожа. Далі пішло легше. Двері з номером 12 на другому поверсі відчинилися без проблем. Нічого не взявши, але перекинувши папери у ящиках столів і шафах, я виліз через те саме вікно і втулив раму на місце.

Три дні мене не чіпали, а потім був новий наказ. У камері схову, номер якої мені повідомили, я взяв гроші у сумі сто тисяч гривен і цього ж дня в автосалоні купив «Ниву-Шевроле». Папери оформив на себе офіційно, на що пішло ще два дні, а потім вирушив у Тернопільську область шукати хутір Діброва. Це виявилася глухомань дай Боже. Район містечка Бережани, але у таких лісах… По карті це практично межувало з Івано-Франківською областю. Боротьба зі звичкою оглядатися давалася важко, але мене попереджали, що позбутися її треба обов’язково. І я намагався робити це непомітно. Останні двадцять кілометрів горбатої та безлюдної дороги я міг заручитися, що за мною ніхто не стежив. Жодної машини не було поруч і лише іноді якась розвалюха траплялася назустріч. Мою ж люди, що пасли корів, завжди проводили очима. Напевно, сюди рідко заїжджав хтось незнайомий.

Колії у тій Діброві були настільки глибокими, що я ледве продерся навіть таким всюдиходом. Потім мені вдалося знайти напіврозвалену будівлю на краю хутора. Я сподівався, що це вона, оскільки інших поблизу не було. Частина її була з цегли, частина з каменю. Цеглу селяни поступово розібрали, камінь так і лишився. Я провів там кілька годин, обшукуючи закутки. За стіною, ззовні будівлі знайшлася яма близько метра завглибки, яка заросла кропивою, стінки її обсипалися. Можливо, це і була схованка, яку мені наказали шукати. Я не розумів — навіщо? Який сенс у цьому? Тим паче, зважаючи на своє минуле, я очікував дещо інших завдань.

Потім я їздив навколишніми хуторами і розпитував про якихось Андрусевичів — батька та сина. Ніхто нічого не знав. Люди замислювалися, знизували плечима і я їхав далі. Лише у Слов’ятині кілька селян сказали, що донедавна тут жили батько та син, з приїжджих, які начебто пробували займатися фермерством, але кілька років їх вже тут немає. От тільки не були вони Андрусевичами.

З цими результатами я й повернувся до Чернівців, у свій готельний номер. Ніхто не забаг у мене звіту про поїздку, а ще за два дні мені наказали виїхати на тій самій машині до Славути Рівненської області. Там я залишив її на стоянці і пересів у чорного «Опеля», який проїхався кілька кілометрів глухими дорогами до зустрічі з червоною «сімкою». На ній мене і завезли у якийсь склад. Приміщення, куди заїхала «Лада», було здоровезне. У середині залишки цементу в мішках, решта виметено. Не те слово — вилизано. У куті з цегли вимурувано приміщення з віконцем. Там кілька кімнат. Одразу мені показали моє ліжко, дали їсти і увечері усе розпочалося. Мені ще раз нагадали про заборону зайвих запитань, дали спортивний костюм і я почав мотати кола по складу. Потім кілька фізичних вправ до втоми. Потім я змушений був сидіти за столом навпроти свого теперішнього, скажімо так, безпосереднього боса. А як ще назвати цю людину?

Мені читали дивні лекції сам-на-сам. А швидше це було репетиторство. Про конспірацію, стеження, способи проникнення у приміщення, замітання слідів, користування різними пристроями типу відмичок, засобами зв’язку. Другого ж дня я почав засвоювати основи рукопашного бою та володіння різною зброєю. У склад час від часу заїжджали нові, інакші машини, і я вчився їздити на них. Навіть трактори потрапили сюди за кілька тижнів. Окрім цього я тільки їв і спав — і те й інше у необхідній кількості.

Відтепер у мене не було нічого свого, особистого. Відібрали, звісно, й документи. Білизна, одяг — усе мені давали. Мотузку, на якій трималося моє найближче минуле, також перетяли. Під суворим наглядом я зателефонував Оксані і повідомив, що вже у Штатах і, напевно, тепер напостійно, а також, щоб чекала на папери, завірені нотаріусом. Ці самі папери я підписав увечері і тепер не сумнівався — їх завірять і передадуть Оксані, яка невдовзі стане власницею кафе «Артист». А потім мене там просто забудуть. Назавжди. І ніхто завдяки такому розв’язанню проблеми не шукатиме. Отже, моє повернення не передбачалося.

Той, хто мав зі мною справу, звався Ілля. Він же щовечора давав мені уроки англійської та німецької мови. Усе робилося поступово, але навчання йшло на повну силу. Ставити якісь запитання тут дійсно було неможливо, окрім тих, що стосувалися суто підготовки. Вчитель мій не любив зустрічатися зі мною поглядом і робив це лише у крайніх випадках, при необхідності пояснити якісь непрості речі.

А щовечора, падаючи у ліжко після годинного блоку новин по відео, я намагався думати про те, що усе це могло б означати. Виглядало так, наче з мене готують такого собі диверсанта або агента якоїсь секретної служби. А кому ще може знадобитися увесь цей комплекс навичок? От тільки одна думка заводила мене в глухий кут. Чому саме я?