Безлад, напевно, був властивий цьому помешканню. Повісивши на вішалці при вході куртку, він пройшов до кімнати. Вийняв з кобури під пахвою пістолет і, відкрутивши глушник, кинув його на диван, туди ж полетів пакет з доларами. Сам він упав у крісло, поклав пістолет на коліна і заплющив очі. За вікном проїжджали машини, іноді долинали якісь голоси. Він не спав. Не було тієї властивої сну повної розслабленості м’язів, характерного ритму дихання. До того ж у якийсь момент його рука, що тримала зброю, напружилась, ворухнулась, але потім розслабилася і застигла.

Просидівши так майже годину, він розплющив очі. Поклавши пістолет на стіл, заходив по квартирі. На полиці шафи стояла пластмасова коробочка. Думаючи про щось своє, він механічно взяв її до рук, покрутив і, не відкриваючи, поклав на місце. У того, хто кілька годин тому холоднокровно, наче запрограмований робот, натискав на спуск, забираючи людське життя, тремтіли пальці, обличчя було бліде, а на скронях проступили крапельки поту.

Він увійшов до ванної кімнати і відкрутив на повну кран з теплою водою, набираючи ванну, а сам, скинувши одяг, надовго застиг перед дзеркалом. Можливо, він і сам намагався відшукати на власному обличчі сліди бодай якогось хвилювання або невпевненості? Судячи з усього, це йому не вдалося.

Ванна набралася майже повна, і він занурився у теплу воду. Стоячи перед дзеркалом, бородань устиг змерзнути, від чого бліда шкіра його жилавого тіла вкрилася сиротами і почала тремтіти. Тепер його обличчя висловлювало задоволення, та насолодитися ефектом він собі не дав. Рішуче розплющив очі, взяв із полиці на стіні пачку лез для гоління і витяг одне. Розглядаючи, потримав міцно затиснутим у пальцях. Лезо було імпортне — блискуче та гостре, а очі цієї людини дивилися на нього так, наче за мить воно мало перетяти вени на обох зап’ястях.

Та замість цього він заклав лезо у станок, намастив обличчя милом і почав голитися.

Він дізнався про це, коли робочий день уже добігав кінця. Чотири дні тому скінчилася відпустка, яку майор Олексій Кобища чесно відгуляв. Це була дивовижа, враховуючи комісію з міністерства. Він чув про неї і побоювався, що його відкличуть, але про нього наче забули. Четвертий день підряд Кобища займався суто канцелярськими справами. Та о п’ятнадцятій тридцять його викликав начальник: півгодини тому в одній із квартир у районі Старого мосту було виявлено труп. Оперативна група з експертами вже виїхала на місце.

Майор Кобища належав до тих ментів, фах яких не кидався в очі, особливо поза службою. Це був доволі веселий та безпосередній чоловік, а спілкування з ним цілком могло переконати, що його мізки, крім тієї звивини, що від кашкета, мають ще декілька. А в тих, хто добре знав як самого Олексія, так і рід його занять, складалося враження, що жорсткі службові інструкції та регулярне спілкування з усіляким непотребом не дуже позначаються на його вдачі. Сам же начальник кримінального відділу завжди тверезо оцінював власні плюси та мінуси і був переконаний, що підлеглі люблять його за здоровий глузд, безпосереднє начальство цінує за тямущість, а вище недолюблює за наявність власної думки. Загалом це відповідало дійсності.

Труп напівлежав під стіною, зіпертий на неї плечима. Голова похилилася на праве плече. Очі розплющені. На вигляд років шістдесят. Невисокий, лисий, з черевцем. Світлий плащ та костюм під ним, черевики. Вхідний отвір кулі з плямою засохлої крові — на животі. Навколо на підлозі розкидані гроші — здебільшого п’ятдесяти- та двадцятигривневі купюри. Поруч відірваний плінтус і широка щілина у пустотілій стіні при самій підлозі. Напіввідкрита шухляда комода з білизною. Стара обшарпана шкіряна тека на підлозі. Ну, і ще запах. Запах у кімнаті, м’яко кажучи, залишав бажати кращого.

У квартирі вже кипіла робота. Працювали експерти, складалися протоколи, велася фото- і відеозйомка. На місці був і помпрокурора, з яким після відпустки бачилися вперше. Вікна помешкання були відчинені, інакше тут можна було збожеволіти.

Майор Кобища не мав звички, прибувши, одразу втручатися в роботу експертів. Він працював з цими людьми не перший рік і реально оцінював їхню кваліфікацію та досвід у таких справах, тому і вважав, що своїми вказівками може лише зашкодити. Уже за кілька годин вони почнуть «вливати свіжу кров» у організм слідства. Він мовчки оглядав місце події, аналізувати, намагаючись витягти по гарячих слідах максимум інформації. Технічний же бік справи залишався за тими, кого тут вистачало. Тому починав розслідування майор Кобища зазвичай, покладаючись лише на власний досвід та інтуїцію. Щоправда, запах, який стояв у цьому помешканні, переконував, що «гарячих» слідів тут бути не може. І все-таки…

Двері квартири були замкнені, ніяких слідів злому. Тіло знайшли лише тоді, коли сморід почав пробиватися на майданчик. Мешканці під’їзду, встановивши його джерело і згадавши, що не бачили господаря помешкання вже кілька днів, викликали дільничного.

Отже, двері відчинили ключем. Швидше за все, це зробив сам господар, оскільки і зараз був у верхньому одязі. Напевно, він щойно увійшов до квартири. Убивця або зайшов разом із ним, або чекав на нього всередині. Не виключено, що господар знав убивцю, тому впустив його до квартири. Ключів від квартири поки що не знайдено. Їх забрав убивця, оскільки сам господар з кулею в животі замкнути двері не міг. Розкидані по підлозі поруч із трупом гроші наводять на мотив убивства. У квартирі відносний порядок. Що це означає? Що господар сам виказав схованку, в якій зберігав гроші? Можливо. Або ж убивця її знав. Але чому гроші тут?

Дві тисячі триста гривень. Не густо. Або розраховувалося на більше, або ж основну частину грошей забрали. Майор ретельно оглянув схованку. Туди могло влізти більше. Щілина у пустотілій стіні з гіпсокартону була вирізана, безперечно, давно: верхній її край обшарпався, особливо посередині. Схоже, туди не раз щось запихали й витягали. З лакованого плінтуса, який валявся поруч, а свого часу закривав схованку, вже знімали відбитки пальців. Хто його віддер? Сам господар чи невідомий після скоєння вбивства?

Власником помешкання був Ромазан Володимир Павлович, шістдесятитрирічний пенсіонер, самотній, у недалекому минулому працівник соцзабезу — дрібний чиновник. Він проживав у цій квартирі понад тридцять п’ять років. Одружений не був, дітей не мав. Кобища ще раз ковзнув поглядом по трупу. Зношений старого покрою плащ, костюм ще з «кращих часів», така сама тека. Він знав цю категорію людей. Такі навіть влітку ходять у капелюсі. До речі, де він?

— Шляпа де? — запитав він капітана Можейка, що складав протокол.

— А, шляпа? Так он вона, у коридорі, на підлозі валяється. Там і знайшли.

— Валялася чи, може, хтось скинув?

— Валялася! — заприсягся той в один голос із дільничним. — Там навіть ніхто не ходив! Та ви самі загляньте!

Капелюх справді валявся на підлозі в самому кутку коридору. Кімната, в якій знайдено труп, розташована під прямим кутом до коридору. Чому капелюх валявся там?

Телефон на тумбочці в коридорі задзвонив несподівано. Дзвінок виявився настільки різким та гучним, що всі мимоволі відклали роботу. Капітан Можейко, який якраз поруч писав протокол, обернувся і зняв трубку.

— Алло! Так… Яку Свєту? Одну секунду, зараз я запитаю… — Він зволікав навмисне, знаючи, що дзвінок уже відслідковується.

Кобища оглянув ще раз усе навколо трупа, подумавши, що добре було б якомога швидше звідси забратися і не нюхати цього смороду. Такої ж думки був, либонь, і помпрокурора, оскільки вже з хвилину м’яв у пальцях витягнуту сигарету, роздаючи останні вказівки.

Під стіною, навпроти тієї, де помер громадянин Ромазан, стояло фортепіано з відкинутою кришкою. Чому інструмент відкритий? Отже, хтось нещодавно на ньому грав. Цікаво, чи часто це робив господар? За скільки часу до вбивства його відкрили? Кому закортіло на ньому зіграти — загиблому перед смертю чи вбивці перед пострілом? А може, у ньому шукали ще якоїсь схованки?