Наступного дня я приніс сніданок: каву, смачні тости, кашу, джем. Я дав цьому трохи постояти в кімнаті, щоб вона відчула запах.

Тоді я заговорив:

— Я не очікую, що ти мене зрозумієш. Я не очікую, що ти полюбиш мене так, як більшість людей когось люблять. Я тільки хочу, щоб ти зрозуміла мене, наскільки зможеш, і відчула до мене хоч крапельку теплоти, якщо можеш.

Вона не поворухнулася.

Я продовжив:

— Давай домовимося. Я скажу тобі, коли ти зможеш іти, але за певних умов.

Не знаю, навіщо я це сказав. Я знав, що насправді ніколи не зміг би її відпустити. Але це й не була вже геть нахабна брехня. Іноді я й думав, що відпущу її тоді, коли ми домовимось, обіцянка є обіцянка і так далі. А іншим разом я відчував, що не можу дати їй піти.

Тоді вона розвернулась і подивилась на мене. За останні три дні це була перша ознака життя.

Я сказав:

— Мої умови: ти їси, ти зі мною говориш, як тоді, на початку, і не намагаєшся отак утекти.

— На останнє я погодитися не зможу.

— А щодо перших двох? — спитав я. Я подумав, що навіть коли вона пообіцяє не тікати, я все одно вживатиму запобіжних заходів, тож ця умова загалом ні до чого.

— Ти не сказав коли.

— Через шість тижнів, — відповів я.

Вона знову відвернулася.

— Хай тоді буде п’ять, — за якусь хвилину додав я.

— Я лишаюся тут тиждень і не більше.

— Ну, на це я не можу погодитись, — і вона знову відвернулася. Вона плакала. Я бачив, як тремтять її плечі, я хотів до неї підійти, підступив до ліжка, аж тут вона розвернулася так різко, що я подумав, чи не чекає вона, що я на неї кинуся. Її очі були повні сліз. Сльози були на щоках. Мені було справді сумно бачити її отакою.

— Будь ласка, подумай сама. Ти бачиш, чим ти є для мене зараз. Хіба ж ти не розумієш, що я стільки всього зробив не для того, щоб ти пробула в мене ще лише тиждень — і все?

— Ненавиджу, ненавиджу тебе!

— Даю тобі слово, — пообіцяв я. — Коли час скінчиться, ти зможеш іти, коли захочеш.

Її це не влаштовувало. Дивно, вона сиділа на ліжку, плакала, дивилася на мене, її обличчя було геть червоне. Я подумав, що вона знову на мене кинеться, у неї був такий вигляд. Але потім вона витерла очі. Запалила цигарку. Тоді заявила:

— Два тижні.

Я їй:

— Ти кажеш два, я скажу п’ять. Я готовий на місяць. Це буде чотирнадцяте листопада.

Запала мовчанка, а тоді озвалася вона:

— Через чотири тижні — одинадцяте.

Я хвилювався за неї, я хотів домовитися:

— Я мав на увазі календарний місяць, але хай уже буде двадцять вісім днів. Три дні тобі подарую.

— Красно дякую, — саркастично відповіла вона.

Я дав їй чашку кави, вона її взяла.

— Але і в мене є умови, — промовила вона, перш ніж пити. — Я не можу весь час жити в підземеллі. Мені потрібне свіже повітря, сонце. Мені іноді треба прийняти ванну. Мені потрібні матеріали для малювання. Радіоприймач чи програвач. Дещо з аптеки. Мені потрібні свіжі фрукти, салат. Мені потрібно якось рухатися, розминатися.

— Якщо я тебе виведу надвір, ти втечеш, — припустив я.

Вона сіла. Напевне, після того як вона нещодавно погано поводилася, вона почала змінюватися.

— Ти знаєш, що означає «під чесне слово»?

Я відповів:

— Так.

— Ти можеш відпускати мене під чесне слово. Я пообіцяю не кричати й не тікати.

— Снідай, а я подумаю.

— Ні! Це не таке складне прохання. Коли, за твоїми словами, будинок відлюдний, то й ризику немає.

— Відлюдний, звичайно, — підтвердив я. — Але я не можу наважитися.

— Ну то знову буде голодування, — вона відвернулася. Вона справді, як то кажуть, стала тиснути на мене.

— Звичайно, матеріали я тобі дам. Тільки попроси. І грамофон. І платівки, які захочеш. Книжки. Із їжею те саме. Тільки попроси. Що завгодно.

— Свіже повітря? — вона й далі не розверталася до мене.

— Це занадто небезпечно.

І запала тиша, красномовніша за слова, і врешті я мусив здатися:

— Може, вночі, подивлюся.

— Коли? — вона розвернулася до мене.

— Мені треба подумати. Я матиму тебе зв’язати.

— А як же чесне слово?

— Справа твоя. Не хочеш — не ходи.

— А ванна?

— Щось придумаю, — пообіцяв я.

— Мені потрібна нормальна ванна в нормальній ванній. Нагорі мала б бути.

Іноді я багато думав про те, як хотів би показати їй мій будинок і те, як я його обставив. Частково це було тому, що я хотів її бачити у своєму домі, власне, я ж мріяв про те, що вона зі мною нагорі, а не внизу в підвалі. Я такий, іноді поводжуся імпульсивно, ризикую там, де інший не став би.

— Побачимо, — сказав я. — Мені треба все влаштувати.

— Я дала слово, я його не порушу.

— Не сумніваюся.

На тому й вирішили.

Здається, це, так би мовити, розрядило обстановку. Я поважав її, і вона мене після того більше поважала. Спочатку вона написала перелік потрібних їй речей. Я мав знайти в Льюїсі особливу крамничку з малярським приладдям і купити особливого паперу, усяких олівців та іншого: сепію, китайську туш, пензлі особливого волосу, розміру і форми. Був список для аптеки: дезодоранти й таке інше. Існувала певна небезпека в купівлі таких дамських речей, якими я користуватися не міг, але я пішов на такий ризик. Тоді вона написала, які харчі їй потрібні: вона бажала свіжої кави, багато фруктів, овочів і зелені — до цього вона дуже уважно ставилась. У кожному разі, вона майже щодня записувала, що треба купити, розповідала, як це готувати, — у мене тепер немовби була дружина, тільки неповносправна, така, яка не може самостійно ходити на закупи. У Льюїсі я поводився обережно, ніколи не заходив до тієї самої крамниці двічі поспіль, щоб не складалося враження, що я купую забагато як для самотнього чоловіка. Я завжди думав, що людям здається, нібито я живу один.

У той перший день я купив і грамофон. Тільки маленький, але, маю зазначити, він її дуже потішив. Я не хотів, аби вона знала, що я не розуміюся на музиці, але побачив платівку з записами Моцарта у виконанні якогось оркестру, то й купив її. Це була вдала покупка, вона їй сподобалась, а значить, трохи і я теж. Одного разу, значно пізніше, вона плакала, коли ми її слухали. Тобто в неї з’явилися сльози на очах. Потім вона мені розповіла, що він уже майже помирав, коли писав цю музику, і знав, що невдовзі помре. Як на мене, ця мелодія не відрізнялася від інших, але ж вона була така музикальна дівчина.

Ну от, наступного дня вона знову нагадала мені про ванну та свіже повітря. Я не знав, що робити; пішов до ванної, щоб усе продумати, не обіцяючи. Вікно ванної було над ґанком задніх дверей. Те, що воно виходило назад, було безпечніше. Урешті я взяв дошки і прикрутив їх гвинтами хрест-навхрест до рами, щоб вона не могла подавати сигнали світлом чи вилізти. Хоча навряд чи хтось тут міг ходити глупої ночі.

Із ванною тепер усе було гаразд.

Далі я уявив, що вона зі мною, і так пройшовся знизу, прикидаючи, де може бути небезпечно. У кімнатах унизу були внутрішні дерев’яні віконниці, то позачиняти їх і замкнути (згодом я купив навісні замки), щоб вона не привертала увагу крізь вікно і жодна нишпорка не змогла зазирнути і щось побачити. На кухні я переконався, що ножі і таке інше не лежать на видноті, від гріха подалі. Я продумав усе, що вона могла б зробити, аби втекти, і врешті відчув, що вести її у ванну безпечно.

Ну от, після вечері вона знову напосілася на мене з купанням, і я дав їй змогу знову спохмурніти, а тоді сказав: гаразд, ризикну, але якщо ти порушиш свою обіцянку, то залишишся тут.

— Я не порушую обіцянок.

— Даєш слово честі?

— Слово честі, що не буду чинити спроб до втечі.

— …чи подавати сигнали.

— Чи подавати сигнали.

— Я тебе зв’яжу.

— Але це принизливо.

— Я не буду звинувачувати тебе, якщо ти порушиш слово, — сказав я.

— Але ж я… — вона не закінчила, просто знизала плечима, відвернулася і склала руки за спиною. У мене був напоготові шарф, щоб підкласти під мотузку, я затяг її якомога міцніше, але так, щоб не було боляче. Тоді я зібрався заткнути їй рот, але спочатку вона попросила зібрати те, що їй потрібно для купання, і (на радість мені) вибрала дещо з того одягу, що я їй купив.