Я ніс її речі і йшов попереду, піднявся сходами з зовнішнього підвалу, а вона почекала внизу, доки я відімкну двері і покличу підійматися, прислухавшись, чи немає нікого довкола.

Звичайно, було дуже темно, але ясно, світили зірки. Я міцно тримав її за руку і дав постояти кілька хвилин. Я чув, як вона глибоко дихала. Це було дуже романтично, її голова доходила якраз мені до плеча.

— Тобі, певно, чути, що тут далеко до будь-чого, — нагадав я.

Коли час закінчився (я був змушений тягти її), ми пройшли всередину через кухню і їдальню, а тоді сходами до ванної.

— На дверях немає замка, — попередив я, — ти не зможеш їх навіть зачинити повністю, я прибив там шматок дошки, але я поважатиму твої особисті справи, якщо ти дотримуватимеш слова. Я буду тут.

Я поставив собі стілець на сходовому майданчику нижче.

— Тепер я розв’яжу тобі руки, якщо ти даси мені слово не знімати кляп. Кивни головою.

Ну то вона погодилася, я розв’язав їй руки. Вона трохи їх потерла, напевне, назло мені, а тоді пішла до ванної.

Усе минуло без пригод, я чув, що вона миється, як хлюпає вода і таке інше, цілком природно, але був шокований, коли вона вийшла. По-перше, на ній не було кляпа. А по-друге, вона так змінилась у новому одязі і з помитим волоссям, воно, мокре, вільно лежало на плечах. Здається, воно зробило її ніжнішою, навіть молодшою; я не хочу, щоправда, сказати, що вона без того була груба чи некрасива. Напевне, я виглядав, як дурень: сердився через кляп, а тоді відчув себе нездатним гніватися, бо вона була така гарна.

Вона говорила дуже швидко:

— Послухай, він почав страшенно муляти. Я дала тобі слово. І дам тобі його знову. Можеш знову причепити це мені, коли хочеш — тут. Але коли б я збиралася кричати, я давно б це зробила.

Вона віддала мені кляп назад; у її погляді будо щось таке, що не дозволило мені начепити його знову. Я мовив:

— Рук достатньо.

На ній був її зелений сарафан, але з однією з моїх сорочок під ним і, гадаю, нова білизна.

Я зв’язав їй руки за спиною.

— Вибач за підозріливість. Просто ти для мене — все, заради чого варто жити.

Я розумію, що невчасно їй це сказав, але бачив, як вона отак стоїть переді мною, і не витримав.

Я додав:

— Якби ти пішла, я б, мабуть, покінчив із собою.

— Тобі треба лікуватися.

Я тільки пирхнув.

— Я б хотіла тобі допомогти.

— Ти думаєш, що я божевільний, бо я це зробив. Я не божевільний. Просто, ну, в мене більше нікого немає. Ніколи більше на світі мені не траплялася людина, яку я хотів би знати.

— Це найтяжча хвороба, — констатувала вона. Тоді розвернулася; це все відбувалося, поки я її зв’язував. Вона опустила очі:

— Мені тебе шкода.

Після того вона змінила тему:

— А як із пранням? Я дещо попрала. Можна розвісити це надворі? Чи тут є пральня?

Я пообіцяв:

— Я все висушу на кухні. До пральні нічого надсилати не можна.

— Що тепер?

Вона роззирнулась. Інколи в ній було щось таке бешкетливе, по ній було видно, що вона хоче якоїсь витівки, по-хорошому. Ніби дражниться.

— А будинок свій мені не хочеш показати?

Вона по-справжньому всміхалась, я вперше побачив її усмішку; мені нічого не залишалося, крім усміхнутись у відповідь.

— Зараз пізня година, — нагадав я.

— Скільки йому років? — вона немовби мене не чула.

— Над дверима на камені написано — 1621 рік.

— Такий колір килима нікуди не годиться. Сюди б краще тростинну мату чи щось таке. А картини — кошмарні!

Вона пройшлася сходами, щоб роздивитися. Така допитлива.

— Вони коштували достатньо, — зауважив я.

— Не на гроші ми дивимося.

Не можу описати, як це було химерно, коли ми там стояли. Вона відпускала критичні зауваження, як типова жінка.

— Можна кімнати подивитися?

Я був сам не свій, не міг опиратися такій спокусі, тож я відчиняв двері, ставив її на поріг і показував: кімнату, підготовану для тітки Енні, для Мейбл, якщо вони колись приїдуть, свою власну. Кожну з них Міранда уважно роздивлялася. Звичайно, вікна були зашторені, а я стояв поруч із нею і стежив, чи вона нічого не надумає.

— Я фірмі замовляв це все, — сказав я, коли ми підійшли до моїх дверей.

— Ти дуже акуратний.

Вона побачила старовинні картини з метеликами, які я купив в антикварній крамничці.

— Я їх вибрав, — пояснив я.

— Оце і є єдині пристойні речі тут.

Ну ось вона й робить компліменти, і, треба зазначити, мені приємно.

Тоді вона промовила:

— Як тут тихо. Я прислухалася до машин. Мабуть, це Північний Ессекс, — я знав, що це перевірка, вона за мною стежила.

— Ти вгадала! — я вдав здивування.

Несподівано вона вимовила:

— Дивно, я мала б тремтіти від страху. Але з тобою я почуваюся безпечно.

— Я тебе ніколи не ображу. Якщо ти сама мене не змусиш.

Раптово, як я завжди сподівався, ми стали по-справжньому знайомитися одне з одним, вона почала бачити мене таким, як є.

Вона сказала:

— Повітря просто чудове. Ти собі не уявляєш. Навіть оце повітря. Воно вільне. Зовсім не як я.

Вона йшла повільно, так що я мав іти сходами за нею. Унизу, в коридорі, вона спитала:

— Можна зазирнути сюди?

Та вже нехай, подумав я — у кожному разі, віконниці зачинено, а вікна зашторено. Вона зайшла до зали й оглянула її, пройшлася по ній, уважно придивляючись до всього зі зв’язаними за спиною руками. Це справді було кумедно.

— Така гарна кімната. Просто підлість — напхати її такою вульгарщиною. Таким лайном! — вона аж копнула стілець ногою. Мабуть, я виглядав ображеним, бо вона продовжила: — Але ж тобі треба зрозуміти, що так не можна! Оці дикі бра з фінтіфлюшками і… — вона раптом звернула на них увагу, — тільки не порцелянові качки!

Вона по-справжньому гнівно подивилася на мене, а тоді знову на качок.

— У мене руки затерпли. Ти не міг би зв’язати їх тепер попереду?

Я не хотів, як кажуть, псувати настрій, нічого поганого я в тому не бачив, то я розв’язав їй руки (при цьому готовий до всього), вона розвернулась і простягла їх, щоб я зв’язав їх попереду, що я і зробив. А тоді вона мене шокувала. Вона підійшла до каміна, де були причеплені ті три качки, кожна коштувала тридцять шилінгів, — миттю зняла їх зі стіни й розгатила об камін. На друзки.

— Красно дякую, — дуже саркастично відреагував я.

— Такий давній будинок має власну душу. І не можна отак чинити з такими гарними речами, як ця стара-престара кімната, де так багато людей жило. Ти хіба не відчуваєш?

— У мене немає досвіду оздоблення приміщень, — пояснив я.

Вона лише якось дивно на мене подивилась і пройшла повз мене в кімнату навпроти, яку я називав їдальнею, хоча майстри, яких я найняв, називали її двофункціональною кімнатою: половина її була обладнана для моєї роботи. Там стояли три мої шафи з колекцією, і вона їх одразу помітила.

— Ти мені моїх братів по нещастю не будеш показувати?

Звичайно, нічого кращого я й побажати не міг. Я витяг одну чи дві найкрасивіші шухляди, де був представлений один рід — нічого серйозного, просто показати.

— Ти їх купив?

— Ні, звичайно, — відповів я. — Я їх сам спіймав або виростив. Усіх.

— Гарно оформлені.

Я показав їй шухляду з синявцями коріоном і адонісом, у мене був прекрасний різновид ceroneus адонісу і кілька різновидів tithonus коріону, і я звернув на них її увагу. Ceroneus у мене кращий, ніж будь-який у Музеї природничої історії. Я пишався, що можу їй дещо розповісти. Про аберації вона ніколи не чула.

— Вони прекрасні. Але сумні.

— Усе на світі сумне, коли його таким робити, — сказав я.

— Але ж їх сумними зробив ти! — вона дивилася просто на мене з другого боку шухляди. — Скількох метеликів ти вбив?

— Сама бачиш.

— Ні, я не бачу. Я думаю про всіх тих метеликів, яких би породили оці, коли б ти дав їм жити. Я думаю про всю ту живу красу, якій ти поклав кінець.

— Ти не можеш сказати напевне.