— Мій батько слабкий, хоча я й дуже його люблю. Знаєш, що він мені сказав одного разу? Він сказав: «Не знаю, як у таких поганих батьків вийшли дві такі гарні дочки». Він насправді думав про мою сестричку. Вона дуже розумна.

— Це ти дуже розумна. Ти виграла велику стипендію.

— Я хороша рисувальниця, — сказала вона. — Я можу стати дуже розумною художницею, але великою художницею мені ніколи не бути. Принаймні я так вважаю.

— Ти не знаєш, — мовив я.

— Я недостатньо егоцентрична. Я — жінка. Мені потрібно на щось спиратися, — не знаю чому, але вона раптом змінила тему і спитала: — А ти голубий?

— Звичайно, ні! — заперечив я.

Звісно, я зашарівся.

— Тут немає чого соромитися. Багато хороших чоловіків такі.

Тоді вона заявила:

— Ти хочеш на мене спиратися. Я відчуваю це. Мабуть, річ у твоїй матері. Ти шукаєш собі матір.

— Я в ці штучки не вірю.

— У нас разом нічого не вийде. Ми обоє хочемо на когось спиратися.

— Можеш спиратися на мене фінансово, — запропонував я.

— А ти на мене ще якось? Хай Бог милує.

Тоді вона веліла мені не ворушитись і знову взялася до малювання. Це було справді гарно, дуже схоже. Здається, на її малюнку я був більш сповнений гідності, красивіший, ніж насправді.

— Ти не думала, щоб це продати? — спитав я.

— Ні, але подумаю. Двісті гіней?

— Гаразд, — погодився я.

Вона знову різко на мене глянула.

— Ти б мені дав двісті гіней за оце?

— Так. Бо це зробила ти.

— Віддай назад.

Я віддав їй картину і не встиг навіть подумати, що це означає, як вона вже рвала свою роботу.

— Будь ласка, не треба, — попросив я.

Вона зупинилась, але картина вже була роздерта навпіл.

— Але ж вона погана, погана, погана! — вона раптом жбурнула її в мене. — На, поклади до своїх метеликів.

Того разу, коли я їхав до Льюїса, я купив їй іще платівок, усю музику Моцарта, яку зміг знайти, бо, як видавалося, вона його любила.

Наступного дня вона малювала таріль із фруктами. Вона намалювала їх разів із десять, тоді розвісила на ширмі і запропонувала мені вибрати найкращий малюнок. Я відзначив, що вони всі гарні, але вона наполягала, тож я рішуче вказав на один.

— Це — найгірший, — відказала вона. — Це малюнок старанного студента.

І продовжила:

— Тут є один гарний. Я знаю, що він удався. Він у сто разів кращий за всі інші, разом узяті. Якщо ти з трьох разів угадаєш, де він, можеш забирати його просто так, коли я піду. А коли ні, даси мені за нього десять гіней.

Не звертаючи уваги на її натяк, я тричі спробував угадати і не вгадав. Той гарний малюнок, щоправда, здавався незакінченим, важко було визначити, які на ньому фрукти, і все на ньому було якесь кривобоке.

— Ось тут я майже готова щось сказати про ці фрукти. Тут цього ще не сказано, але видно, що можна сказати. Ти це відчуваєш?

Я зізнався, що ні.

Вона принесла книжку з репродукціями Сезанна.

— Ось тут, — вона показала кольоровий натюрморт з мискою яблук, — він не тільки каже все, що може, про ці яблука, а й усе про всі яблука будь-якої форми й кольору.

— Повірю тобі на слово, — погодився я. — Усе, що ти малюєш, гарне.

Вона поглянула на мене.

— Фердинанде, треба було тебе назвати Калібаном.[6]

Днів за три або чотири після першої ванни вона не знаходила собі місця. Вона ходила туди-сюди зовнішнім підвалом після вечері, сідала на ліжко, вставала. Я роздивлявся те, що вона намалювала вдень. Це все були копії картин із книжок. На мою думку, дуже розумні й схожі.

Раптом вона сказала:

— Можна вийти надвір? Під чесне слово?

— Але ж там мокро. І холодно.

Була середина жовтня.

— Я в цій клітці збожеволіти можу. Хіба не можна нам просто пройтися навколо саду?

Вона підійшла дуже близько до мене — зазвичай вона цього уникала — і простягла перед собою зап’ястя. Вона тепер збирала своє довге волосся синьою стрічкою, яку мені замовила купити. Її волосся завжди було прекрасне. Я ніколи не бачив прекраснішого волосся. Часто мені дуже хотілося торкнутися його. Просто погладити, відчути, яке воно. У мене була така можливість, коли я прив’язував їй кляп.

І ось ми вийшли. Ніч була чудова, з-за хмари виглядав місяць, хмара рухалась, але внизу майже не було вітру. Вийшовши, вона якийсь час просто глибоко дихала. Тоді я люб’язно взяв її за руку і повів стежкою між стіною, яка йшла понад будинком, і газоном. Ми пройшли живопліт із вовчого лика, піднялися вгору, де були город і сад. Як я говорив, у мене не було жодного негарного бажання скористатися ситуацією, я завжди ставився до неї з винятковою повагою (доки вона не зробила те, що зробила), але, мабуть, річ була в тому, що стояла темрява, ми йшли отак, я відчував крізь рукав її руку, мені так хотілося взяти її руки у свої і поцілувати її, власне, я тремтів. Я мав щось сказати, інакше я втратив би розум.

— Ти мені не повіриш, коли я скажу, що дуже щасливий зараз, правда? — запитав я. Звісно, відповісти вона не могла.

— Ти вважаєш, що я не вмію нічого відчувати, ти не знаєш, що в мене є глибокі почуття, але я не вмію висловити їх так, як ти, — сказав я. — Якщо людина не вміє висловлювати свої почуття, це не означає, що вони неглибокі.

Весь цей час ми йшли під темним гіллям.

— Усе, про що я прошу тебе, — це зрозуміти, як сильно я тебе кохаю, як ти мені потрібна, яке глибоке моє почуття.

— Іноді, — продовжив я, — це потребує зусиль.

Я не люблю вихвалятись, але я хотів дати їй хвилинку подумати, що зробив би інший чоловік, коли б вона була в його владі.

Ми вийшли до газону з другого боку, а тоді до будинку. На дорозі почувся звук авто, воно проїхало. Я міцно тримав її.

Ми підійшли до дверей підвалу. Я запропонував:

— Хочеш іще раз пройтися?

Дивно, але вона похитала головою.

Звичайно, я повів її вниз. Коли я зняв кляп і розв’язав їй руки, вона сказала:

— Я б хотіла чаю. Будь ласка, зроби. Замкни двері. Я залишуся тут.

Я заварив чай. Коли я приніс його і налив, вона почала говорити.

— Я маю тобі дещо сказати, — звернулася вона до мене.

Я слухав.

— Ти хотів мене поцілувати там, надворі, правда?

— Вибач. — Як завжди, я почав червоніти.

— Передусім я б хотіла тобі подякувати, що ти цього не зробив, бо я не хочу, щоб ти мене цілував. Я розумію, що я у твоїх руках. Я розумію, як мені пощастило, що ти настільки порядний саме в цьому.

— Такого більше не буде, — запевнив я її.

— От що я хочу сказати. Якщо раптом станеться знову це — чи щось гірше — і якщо ти не стримаєшся… Я б хотіла, щоб ти мені дещо пообіцяв.

— Такого більше не буде!

— Пообіцяв не робити це по-підлому. Тобто оглушуючи мене, присипляючи хлороформом. Я не битимусь, я дозволю тобі робити зі мною те, що хочеш.

— Такого більше не буде, — повторив я. — Я забувся. Я не можу цього пояснити.

— Тільки якщо ти таке зробиш, якщо ти колись щось таке зробиш, я більше ніколи-ніколи тебе не поважатиму, ніколи-ніколи з тобою не розмовлятиму. Розумієш?

— Я іншого б і не чекав, — я почервонів, як буряк.

Вона простягла мені руку. Я її потис. Не пам’ятаю, як я вийшов із кімнати. Того вечора в мене через неї все в голові мішалося.

Ну от, і щодня було те саме: я спускався до підвалу між восьмою і дев’ятою ранку, приносив їй снідати, виносив відра, іноді ми трохи розмовляли, вона замовляла мені, що слід купити (іноді я залишався вдома, але частіше виїжджав по свіжі овочі й молоко, які вона любила), здебільшого вранці я прибирав у домі, повернувшись із Льюїса, тоді був обід, і ми зазвичай сиділи й розмовляли, або вона слухала музику, або я сидів і дивився, як вона малює; вона чомусь пила чай сама, ми немовби дійшли згоди в цей час бути окремо. Потім — вечеря, і за вечерею ми розмовляли трохи довше. Іноді вона охоче сприймала моє товариство, зазвичай вона хотіла трохи погуляти зовнішнім підвалом. Іноді вона вимагала, щоб я пішов одразу після вечері.