Я фотографував її, щойно вона мені це дозволяла. Вона трохи познімала мене. Я знімав її в різноманітних позах, звичайно, хороших. Мені хотілося, щоб вона певним чином одягалась, але не любив просити. «Не знаю, навіщо тобі стільки фотографій, — завжди говорила вона. — Ти ж мене бачиш щодня».

Тож нічого по-справжньому не відбувалось. Усі ці вечори ми сиділи разом, і здавалося, що це триватиме завжди. Немовби ми були єдиними людьми на світі. Ніхто не зрозуміє, які ми були щасливі — насправді тільки я, але інколи мені здавалося, що вона не проти цього попри все, що вона казала, якби вона над тим замислилася. Я міг би цілу ніч сидіти й дивитися на неї, просто бачити форму її голови, волосся, яке спадало особливим вигином, таким вишуканим, як форма косатця. Воно було як вуаль чи хмара, воно лежало шовковими пасмами, розпущене абияк, але таке гарне, на її плечах. Я б хотів мати змогу описати її такими словами, як поет, митець. Вона особливим рухом відкидала його назад, коли воно занадто сповзало вперед, таким простим природним рухом. Іноді я хотів попросити її: «Будь ласка, зроби це знову, будь ласка, хай волосся сповзе наперед, а ти його відкинеш». Тільки це, звісно, була б дурниця. Усе, що вона робила, було таке делікатне. Як вона гортає книжку. Встає, сідає, п’є, палить, все-все. Навіть коли вона робила щось таке, що вважається некрасивим, наприклад позіхала чи потягувалась, у неї це виходило граційно. Правда полягала в тому, що вона не могла робити некрасивого. Вона була занадто прекрасна.

Ще вона завжди була така чиста. Вона завжди пахла тільки свіжо й гарно, на відміну від деяких відомих мені жінок. Вона не любила бруд так само сильно, як і я, хоча зазвичай кепкувала з моєї охайності. Вона якось сказала, що бажання, щоб усе було чисте, — ознака божевілля. Коли так, то божевільні ми обоє.

Звичайно, це не був суцільно світлий і мирний час, кілька разів вона вдавалася до спроб втекти. На щастя, я постійно був насторожі.

Одного дня вона майже перехитрила мене. Вона була надзвичайно хитра. Коли я зайшов, їй було недобре, вигляд у неї був дуже поганий. Я запитав, що сталось, але вона просто лежала, наче їй дуже боліло.

— Це апендицит, — урешті заявила вона.

— Звідки ти знаєш? — поцікавився я.

— Я думала, вночі помру, — відповіла вона. Говорила вона, щоправда, не дуже слабким голосом.

Я припустив, що, можливо, це щось інше.

Але вона просто відвернулася до стіни і сказала: «О Господи!»

Ну от, коли я отямився від шоку, то вирішив, що, можливо, це просто вистава.

Потім вона зігнулася навпіл, як у спазмі, тоді сіла, подивилася на мене і сказала, що готова обіцяти що завгодно, але їй потрібен лікар. Або щоб її відвезли до лікарні.

— Для мене це кінець. Ти їм усе розкажеш.

— Я обіцяю, обіцяю, — настійливо переконувала вона. Вона, звичайно, була гарною актрисою.

— Я тобі зараз дам чаю, — промовив я. Мені був потрібен час подумати. Але вона знову зігнулася.

На підлозі була нудота. Я пам’ятаю, тітка Енні говорила, що від апендициту можна померти. Лише рік тому сусідський хлопчик на нього захворів, за її словами, сусіди запізно звернулися до лікаря — тітка Енні й раніше знала, що з ним, — він дивом вижив. Тож треба було щось робити.

Я сказав:

— Тут неподалік є будинок з телефоном. Я збігаю.

— Вези мене в лікарню, — наполягала вона. — Тобі ж так краще.

— Та яка вже різниця, — озвався я, немовби був у розпачі. — Це кінець. Це до побачення. У залі суду.

З мене теж був непоганий артист.

Потім я вибіг, наче справді дуже засмучений. Я залишив відчиненими двері й зовнішні двері і просто почекав.

І за хвилину вона з’явилась. Уже зовсім не хвора. Без образ, вона просто подивилася на мене і пішла назад. Я зробив сердитий вигляд, щоб її налякати.

Настрій у неї змінювався так швидко, що я часто за ним не встигав. Їй подобалося, коли я перечіпався, йдучи за нею (як вона одного разу сказала: «Бідолашний Калібан, шкандибає за Мірандою, спотикається»); іноді вона називала мене Калібаном, іноді — Фердинандом. Інколи вона була різка й зла. Вона шкірилась і передражнювала мене, ставила мені запитання, на які я не знав відповіді. А іншим часом вона мені по-справжньому співчувала, мені здавалося, що вона розуміє мене так, як ніхто після дядька Дика не розумів, і був готовий з усім змиритися.

Пам’ятаю багато дрібниць.

Одного дня вона сиділа й показувала мені секрети якоїсь картини — цими секретами було те, над чим треба замислитися, щоб помітити таємниці форми і пропорції, як вона пояснювала. Ми сиділи, поклавши книжку між нами, і вона говорила про картини. Сиділи ми на ліжку (вона просила мене добути диванних подушок і покривало, щоб застеляти вдень) близько, але не торкаючись одне одного. Я про це дбав після тієї ситуації в саду. Але одного вечора вона сказала:

— Не напружуйся, я тебе не вб’ю, якщо твій рукав торкнеться мого.

— Добре, — відгукнувся я, але не поворухнувся.

Тоді вона посунулась, і тепер ми торкались одне одного руками, плечима. Весь цей час вона говорила й говорила про картину, на яку ми дивились, і я думав, що вона не думає про дотик, але за кілька сторінок вона поглянула на мене:

— Ти не слухаєш.

— Ні, слухаю.

— Та ні ж бо, не слухаєш. Ти думаєш про те, що мене торкаєшся. Ти затиснутий. Розслабся.

Це не допомогло, я був весь напружений. Вона встала. На ній була вузька блакитна спідниця, яку я їй купив, і біла блузка, ці кольори справді їй личили. Вона постояла переді мною трохи, тоді вимовила:

— О Господи.

Потім відійшла і вдарила кулаком у стіну. Іноді вона так робила.

— У мене є друг, який цілує мене, щоразу зустрічаючи, і нічого не має на думці — для нього поцілунки нічого не означають. Він усіх цілує. А друга крайність — це ти. Ти нікого не торкаєшся, а він — усіх. Ви обоє однаково хворі.

Я усміхнувся, я завжди усміхався, коли вона накидалася на мене, немовби захищаючись.

— Прибери цю страшну усмішку.

— Ну що я ще можу зробити? Ти, як завжди, маєш рацію.

— Але я не хочу завжди мати рацію. Скажи мені, що я неправа!

— Та ні, — сказав я, — ти права. Ти ж сама знаєш.

— Ой, Фердинанде! — сказала вона. І ще двічі: — Фердинанде, Фердинанде…

Вона наче молилася до небес чи вдавала людину, якій дуже погано, тож я мав розсміятись, але раптом вона зовсім посерйознішала чи вдала серйозність.

— Це не дрібниця. Так жахливо, що ти не можеш сприймати мене як друга. Забудь про мою стать. Просто розслабся.

— Постараюся, — пообіцяв я. Але відтак вона вже не стала сідати близько біля мене. Вона прихилилася до стіни і стала читати іншу книжку.

Наступного дня там, унизу, вона просто закричала. Без жодної причини. Я вішав картину, яку вона намалювала, а я хотів бачити на стіні, і раптом, сидячи на ліжку, вона закричала. Від цього крику кров холонула в жилах. Я підскочив, розвернувся, впустивши рулетку, а вона тільки засміялася.

— Що сталося? — спитав я.

— Так, просто покричати захотілося, — відповіла вона.

Вона була непередбачувана.

Вона завжди критикувала мою манеру говорити. Одного дня, пам’ятаю, вона сказала:

— Знаєш, що ти робиш? Знаєш, як дощ вимиває з усього колір? Ось таке ти робиш із англійською мовою. Ти її розмиваєш, щойно відкриваєш рота.

Це тільки один приклад того, як вона до мене ставилася.

Іншого дня вона взялася за мене, говорячи про своїх батьків. Цілими днями вона розповідала мені, як їм погано від хвилювання і який я негідник, що не даю їм знати про неї. Я виправдовувався тим, що не можу ризикувати. Але одного дня після вечері вона сказала:

— Я знаю, як це зробити без ризику. Ти надягнеш рукавички. Купиш папір і конверти у «Вулворті». Надиктуєш мені лист. Поїдеш до найближчого великого міста і вкинеш його у скриньку. Тебе не можна буде відстежити. «Вулвортів» по всій країні дуже багато…

Вона все тиснула з цим на мене, і одного дня я зробив, як вона радила: купив папір і конверти. Того вечора я дав їй аркуш і дозволив писати: