Листа я не відіслав. Поліція в деяких речах страшенно здогадлива. У мого знайомого з ратуші брат працює в Скотланд-Ярді. Їм досить дрібки пилу, щоб зрозуміти, звідки ти прийшов тощо.
Звичайно, коли вона мене спитала, я почервонів; я пояснив, що це тому, що вона мені не довіряє і таке інше. Здається, вона повірила. Може, щодо її батьків це було й негарно, але з того, що вона мені розповіла, то були такі собі батьки. Та й узагалі, про всіх не подбаєш. Як то кажуть, найголовніше передусім.
Так само я вчинив, коли вона попросила мене передати гроші у фонд руху проти атомної бомби. Я виписав чек і показав їй, а відсилати не став. Вона хотіла доказу (касового чека), але я запевнив її, що переказав гроші анонімно. Я це зробив, щоб їй було приємно (виписав чек), але не розумію, навіщо витрачати гроші на те, у що не віриш. Я знаю, багаті люди дають великі суми, але, на мою думку, вони просто хочуть прославитися чи обхитрувати податкову.
Щоразу, коли я водив її у ванну, я прикручував ті дошки на раму. Мені не подобалося весь час їх там лишати. Усе йшло добре. Одного разу була дуже пізня година (одинадцята), то я зняв з неї кляп, коли вона пішла туди. Ніч була дуже вітряна, зі справжньою бурею. Коли ми спустилися посидіти у вітальні (мені добряче дісталося за те, що я називав її залою), звичайно, у неї були зв’язані руки, тож, здається, нічого поганого не мало статися, і я ввімкнув верхнє світло (вона сказала, що імітація вогню в каміні — це взагалі кінець і треба в ньому палити справжні дрова, як я згодом і зробив). Ми там трохи посиділи, вона розташувалася на килимі, сушачи волосся, а я просто дивився на неї. На ній були широкі штани з того, що купив їй я, виглядала вона дуже привабливо: вся в чорному з маленькою червоною хусточкою на шиї. Весь день перед купанням вона ходила з двома косами — одне з найбільших задоволень було бачити щодня її волосся. Біля каміна ж воно було розпущене й розкинуте по плечах — так мені подобалося найдужче.
За якийсь час вона встала і пройшлася кімнатою, не знаходячи собі місця. Вона весь час повторювала: «Нудно». Знов і знов. Це звучало дивно, особливо з огляду на завивання вітру за вікном.
Раптом вона зупинилася переді мною.
— Розваж мене. Зроби що-небудь.
— Ну а що? — спитав я. — Фотографії?
Ні, фотографій вона не хотіла.
— Не знаю. Ну заспівай, потанцюй чи що.
— Я не вмію співати. Чи танцювати.
— Ну то щось смішне розкажи.
— Я нічого такого не знаю.
То була правда. Я жодного анекдота не міг пригадати.
— Ну ти маєш знати. Я думала, кожен чоловік знає сороміцькі анекдоти.
— Я б тобі не розповів, навіть якби знав.
— Чому?
— Вони для чоловіків.
— А про що, на твою думку, жінки розмовляють? Закладаюся, що знаю більше непристойних анекдотів, ніж ти.
— Не здивуюся, — відповів я.
— Ну ти як ртуть просто. Тебе ні за що не спіймаєш.
Вона відійшла, аж тут раптом схопила зі стільця подушку, розвернулася й буцнула її ногою просто в мене. Звичайно, я здивувався; я встав, а вона тим часом зробила те саме з іншою подушкою, тоді з іншою, яка пролетіла повз мене і збила зі столика мідний чайник.
— Не треба так, — попросив я.
— Вилізь, черепахо! — закричала вона (мабуть, це була якась літературна цитата[7]). Вона схопила з камінної полички глек і кинула в мене, здається, крикнувши при цьому: «Лови!», але в мене не вийшло, і він розбився об стіну.
— Обережніше, — попередив я.
Але за ним полетів і другий глек. Весь цей час вона сміялась, у цьому не було нічого власне злого, вона, здається, розійшлася, як дитина. Біля вікна висів красивий зелений таріль із об’ємним будиночком, вона його теж зняла зі стіни й розбила. Чомусь мені завжди подобався цей таріль і не сподобалося, що вона його розбила, і я закричав, справді різко:
— Припини!
А вона тільки показала мені «носа» і язика висунула. Точнісінько як вуличний хлопчисько.
Я промовив:
— Краще б ти такого не робила.
— «Краще б ти такого не робила», — передражнила вона мене. Тоді сказала: — Будь ласка, перейди сюди, там за тобою ще гарненькі тарілочки! — біля дверей висіли ще два тарелі. — Чи, може, ти хотів би сам їх розбити?
— Припини негайно, — повторив я. — Годі!
Але раптом вона рушила до тарелів з-поза дивана. Я став між нею і дверима, вона спробувала проскочити в мене під рукою, проте я її руку спіймав.
Тут вона раптом змінилася.
— Відпусти, — тихо попросила вона. Звичайно, я цього не зробив, бо подумав, що вона продовжить свої жарти.
Аж ось вона сказала «Відпусти!» таким неприємним голосом, що я одразу це зробив. Тоді вона пішла й сіла біля вогню.
Через якусь хвилину вона звернулася до мене:
— Принеси віник, я приберу.
— Я зроблю це завтра.
— Але я хочу прибрати, — просто міледі та й годі.
— Це зроблю я.
— Ти сам винен.
— Авжеж.
— Ти найвиразніший зразок дрібнобуржуазного міщанства, який мені доводилося бачити.
— Правда?
— Так. Ти зневажаєш справжню буржуазію за снобізм, снобську манеру говорити, поводитися. Правда ж? Але замість цього всього в тебе — жахлива дріб’язкова відмова думати негарні думки, робити негарне, бути бодай у чомусь негарним. Чи ти знаєш, що все велике в історії мистецтва і все найкрасивіше в житті — це і є те, що для тебе негарне чи викликане такими думками, які ти вважаєш за негарні? Пристрастю, любов’ю, ненавистю, правдою. Чи ти це знаєш?
— Не розумію, про що ти говориш.
— Та розумієш ти. Навіщо ти весь час кажеш: «гарний», «негарний», «пристойний», «дуже мило», «я не такий»? Чого тебе так турбує, що пристойне, а що ні? Ти мов якась стара діва, яка вважає, що і шлюб — це брудно, і взагалі все брудно, крім випити чашечку слабенького чаю в задушливій кімнаті. Чому ти не живеш повним життям? Навіщо ти вбиваєш усю красу?
— У мене ніколи не було того, що в тебе. Ось чому.
— Ти можеш змінитися, в тебе гроші є. Можеш учитися. А ти що зробив? У тебе була якась своя фантазія — над такою, мабуть, хлопчаки мастурбують, і ти носишся з тим, який ти весь із себе гарний і пристойний зі мною, так що навіть не припускаєш і думки, що взагалі те, що я тут, огидно, огидно, огидно!
Раптом вона зупинилася.
— Нема діла, — сказала вона. — Я з таким самим успіхом могла б говорити з тобою по-грецьки.
— Розумію, — погодився я. — Я неосвічений.
Вона майже закричала:
— Який ти дурний! Збоченець.
— Ти маєш гроші, — продовжила вона, — власне кажучи, ти не дурень, ти міг би стати ким захочеш. Тільки треба було розпрощатися з минулим. Ну там, не знаю, вбити тітку, спалити хату і викреслити з життя тих людей, з якими ти жив. Почати нове життя.
Вона трохи нахилилася в мій бік, немовби говорила про щось просте й легке, яке я міг би зробити, але чомусь не хочу.
— Мрії, мрії! — сказав я.
— Дивися, що можна робити. Ти міг би… ти міг би збирати колекцію картин. Я б тобі казала, що шукати, познайомила б із людьми, які розповіли б тобі, як цим займатися. Подумай, скільком бідним художникам ти б допоміг. Замість того щоб нищити метеликів, як дурний школяр.
— Метеликів і деякі дуже розумні люди збирають, — зауважив я.
— Розумні, кажеш… а яка з того користь? Чи вони люди взагалі?
— Що ти маєш на увазі? — спитав я.
— Якщо ти питаєш, то й пояснювати немає чого.
Тоді вона сказала:
— Виходить так, що я постійно маю говорити з тобою зверхньо. Ти весь час повзаєш на одну сходинку нижче, ніж я можу спуститися.
Вона інколи отак зі мною розмовляла. Звичайно, я їй пробачав, хоча тоді було прикро. Те, чого вона від мене хотіла, — це стати кимось геть інакшим, ким я ніколи не став би. Наприклад, усю ніч після того, як вона говорила, що я міг би колекціонувати картини, я про це думав; я мріяв про колекціонування картин, про великий будинок, де ці картини висітимуть на стінах, а люди приходитимуть на них подивитись. І Міранда теж, звичайно. Але весь час я розумів, що це дурниця: я б ніколи не збирав нічого, крім метеликів. Картини для мене нічого не означають. Зі своєї волі я б цього ніколи не робив, то й не було б сенсу. Вона б ніколи цього не зрозуміла.
7
Такими словами в «Бурі» (дія 1, сцена 2) Калібана гукає його господар, чарівник Просперо.