— Я в безпеці, мені ніщо не загрожує…

Вона записала, прокоментувавши:

— Це кепська англійська, але нехай.

— Пиши, як я кажу, — і продовжив: — Не намагайтеся мене знайти, це неможливо.

— …Не знайти — це неможливо, — сказала вона. Зухвала, як завжди.

— Мене добре доглядає друг, — продовжив я. — Оце і все, підписуй листа.

— Може, переказати вітання від містера Клеґґа?

— Дуже смішно.

Вона дописала ще щось, а тоді передала мені папірець. Лист закінчувався словами: «До скорої зустрічі, Нанда».

— Що це таке? — спитав я.

— Мене так у дитинстві називали. Вони тоді зрозуміють, що це саме я.

— Мені дужче подобається «Міранда», — сказав я. Для мене це ім’я було найкрасивіше. Коли вона підписала конверт, я поклав у нього аркуш і, на щастя, зазирнув туди. У нижній частині конверта був папірець, не більший, ніж половина цигаркового папірця. Не знаю вже як, але вона його заготувала й непомітно просунула туди. Я розгорнув його і подивився на неї. Вигляд у неї був зухвалий. Вона просто відкинулася на стілець і дивилася просто на мене. Вона написала дуже-дуже дрібно й дуже тонким олівцем, але літери розбірливі. Це був зовсім інший лист:

«Т., М., мене викрав божевільний. Ф. Клеґґ. Клерк з Еннекса, який виграв гроші. Ув’язнена у підвалі відлюдного котеджу з дерев’яними балками зовні, дата на будинку 1621, горбиста місцевість, дві години від Лондона. Поки що в безпеці. Боюся.

М.»

Я був по-справжньому розлючений і шокований, не знав, що робити. Урешті я запитав:

— Боїшся?

Вона мовчки кивнула.

— Але що ж я зробив? — перепитав я.

— Нічого. Тому мені й страшно.

— Не розумію.

Вона опустила очі.

— Чекаю, що ти зробиш.

— Я пообіцяв і пообіцяю знову. Ти так заносишся, бо я не вірю тобі на слово, не розумію, чому зі мною це має бути інакше.

— Пробач.

— Я тобі довіряв, — сказав я. — Я думав, ти розумієш, що я поводжуся по-хорошому. Ну то я не дам себе використати. Мене твій лист не цікавить.

Я поклав його в кишеню.

Запала довга мовчанка, я знав, що вона на мене дивиться, але сам на неї не дивився. Раптом вона встала переді мною і поклала руки мені на плечі, так, щоб я мав подивитися на неї, вона змусила мене подивитися вниз, їй в очі. Не можу це пояснити, коли вона була щирою, то могла душу з мене витягти, я ставав просто глиною в її руках.

Вона сказала:

— Ти зараз поводишся, як маленький. Ти забув, що тримаєш мене тут силою. Визнаю, це цілком лагідна сила, але все одно страшно.

— Поки ти триматимеш свого слова, я буду дотримувати свого, — пообіцяв я. Звичайно, я почервонів.

— Але ж я не давала слова не пробувати втекти, правда?

— Ти зараз чекаєш лише того дня, коли побачиш мене востаннє. Я досі для тебе ніхто, так?

Вона наполовину розвернулася.

— Я хочу востаннє побачити цей будинок, а не тебе.

— Ще й «божевільний»! — сказав я. — Ти думаєш, божевільний поводився б із тобою так, як я? Сказав би я, що б із тобою зробив божевільний. Він би вже давно тебе вбив. Як отой Кристі, мабуть, ти думаєш, я кинуся на тебе з кухонним ножем чи що, — сьогодні вона мене по-справжньому зачепила. — До якого божевілля ти сама дійшла? Ну гаразд, ти вважаєш, що я ненормальний, бо тримаю тебе тут. Може, й так. Але скажу тобі, що такого було б значно більше, якби більше людей мали час і гроші на це. У кожному разі, таких більше, ніж здається. Поліція знає, — запевнив її я. — Цифри такі великі, що вони навіть бояться їх оприлюднювати.

Вона міряла мене поглядом. Було враження, що ми геть незнайомі. Мабуть, у мене був дивний вигляд, це була найдовша моя заява.

— Не дивися так, — сказала вона. — Я боюся того, що є в тобі, а ти сам про нього не знаєш.

— Чого? — спитав я. Я й далі сердився.

— Не знаю. Щось таке чаїться в будинку, в цій кімнаті, в цій ситуації й чекає свого часу. У якомусь розумінні ми проти нього на одному боці.

— Це просто розмови.

— Ми всі хочемо такого, чого не можемо мати. Бути пристойною людиною означає визнавати це.

— Ми всі беремо те, що нам брати не можна. А коли не візьмемо, то весь час компенсуємо його, поки можемо, — мовив я. — Звичайно, про таке не дізнаєшся.

Тоді вона усміхнулася до мене, як людина значно старша:

— Тобі потрібна допомога психіатра.

— Єдина допомога, яка мені потрібна, — це щоб ти ставилася до мене як до друга.

— То я так і ставлюся, правда. Хіба не бачиш?

Запала довга мовчанка, її порушила вона:

— Ти не відчуваєш, що все занадто далеко зайшло?

— Ні, — відказав я.

— Ти мене зараз не відпустиш?

— Ні.

— Можеш зв’язати мене, заткнути мені рота і відвезти назад до Лондона. Я нікому не скажу.

— Ні.

— Але ж ти чогось від мене хочеш?

— Я хочу тільки бути з тобою. Весь час.

— У ліжку?

— Я ж сказав, що ні.

— Але чого ж ти хочеш?

— Краще я про це не буду.

Тоді вона замовкла.

— Я не дозволяю собі подумати про те, що, на мою думку, погане, — сказав я. — Я не вважаю це гарним.

— Ти неймовірний.

— Дякую, — озвався я.

— Якщо ти мене відпустиш, я б хотіла тебе бачити, ти мені дуже цікавий.

— Як у зоопарк ходити? — спитав я.

— Спробувати зрозуміти тебе.

— У тебе не вийде, — варто визнати, що мені подобалося в цій розмові бути таким собі загадковим чоловіком. Я відчував, що отак можу їй показати, що вона не все знає.

— Я не думаю, що в мене вийде.

Тоді раптом вона стала переді мною навколішки, здійнявши зігнуті руки вгорі над головою, в такій східній позі. Вона тричі мені вклонилася.

— О великий таємниций володарю, ци приймесь ти вибацення своєї мізерної раби?

— Подумаю, — відповів я.

— Твоя мізерна раба дузе-дузе вибацяєця за негарний лист.

Я не втримався від сміху: актриса з неї була блискуча.

Вона так і лишалася навколішках, поклавши долоні на підлогу по боках, уже серйозна, і не зводила з мене очей.

— То ти надішлеш листа?

Я змусив її попросити знову, але врешті здався. То була чи не найбільша помилка в моєму житті.

Наступного дня я поїхав до Лондона. Я, як дурень, сказав їй, що туди їду, і вона дала мені список, що купити. Там було чимало (пізніше я зрозумів, що це мало мене затримати). Я мав купити якийсь особливий імпортний сир, поїхати кудись на Сохо по її улюблені сосиски, а ще платівки, одяг та інше. Вона хотіла картини якогось художника, саме його. Того дня я був безхмарно щасливий. Я думав собі, що вона вже й забула про ті чотири тижні, ну, може, й не забула, але спокійно сприйняла, що буде мені потрібна довше. Мрії, мрії…

Я приїхав аж тоді, коли о п’ятій настав час пити чай, і, звичайно, одразу пішов вниз до неї, але тут же відчув, що щось не так. Вона зустріла мене без усякої радості й навіть не подивилася на те, що я купив.

Невдовзі я зрозумів, у чому річ: вона витягла зі стіни чотири камені, напевне, щоб прорити підземний хід. На сходах була земля. Я швидко все розкусив. Весь цей час вона сиділа на ліжку і не дивилася на мене. Далі теж були камені, тож усе одно нічого страшного не сталось. Але я зрозумів цю гру: сосиски, особливі картини — усе це лише дешева мильна опера.

— Ти намагалася втекти, — сказав я.

— Ой, замовкни! — закричала вона.

Я став шукати, чим вона змогла це зробити. Раптом повз мене пролетіло щось і дзенькнуло об підлогу. То був великий старий цвях; хтозна, де вона його дістала.

— Більше я тебе так надовго не залишаю, — заявив я. — Я більше не можу тобі довіряти.

Вона просто мовчки відвернулася, і я страшенно боявся, що вона знову почне голодування, тож не став ні на чому наполягати. Я просто вийшов. Пізніше я приніс їй вечерю. Вона мовчала, і я дав їй спокій.

Наступного дня з нею було все гаразд, вона ані словом не згадала вчорашню спробу втечі; вона більше ніколи про це не згадувала. Але я бачив, що в неї глибока подряпина на зап’ясті, і вона скривилася, коли намагалася взяти в руку олівець.