Біля Редгілла я звернув з основного шляху, як планував, на безлюдну бічну дорогу, а тоді знову подивився, як там вона. Я поклав ліхтарик так, щоб він давав трохи світла і було видно. Вона не спала. Її очі здавалися дуже великими, не переляканими, а якимись майже гордими, наче вона вирішила нізащо не лякатися за жодних обставин.

Я промовив:

— Не бійся, я не заподію тобі шкоди.

Вона й далі так само дивилася на мене.

Було незручно. Я не знав, що сказати. Я запитав:

— З тобою все гаразд, тобі нічого не треба? — але це прозвучало як дурниця. Справді я хотів поцікавитися, чи не треба їй вийти з машини.

Вона почала хитати головою. Я зрозумів, вона має на увазі, що їй заважає кляп.

Я сказав:

— Ми далеко за містом, немає сенсу кричати. Якщо кричатимеш, я знову напну кляп, розумієш?

Вона кивнула, і я розв’язав шарф. Перш ніж я зміг будь-що зробити, вона, наскільки змогла, підвелася, перехилилася набік, і її знудило. Це було жахливо, я чув запах хлороформу й нудоти. Вона нічого не сказала. Тільки стогнала. Я геть розгубився і не знав, що робити. Я раптом відчув, що маю привезти її додому якомога швидше, і знову причепив їй кляп. Вона опиралася, я чув, як вона з-під тканини каже: «Ні, ні, не треба», — це було жахливо, але я змусив себе це зробити, бо знав, що це, врешті, робиться заради того, щоб було краще. Тоді я заліз на водійське сидіння, і ми поїхали далі.

Ми були вдома після половини на одинадцяту. Я заїхав у гараж, зайшов і подивився, чи нічого не сталося в домі за моєї відсутності. Не те що я чекав чогось особливого, але обережність ніколи не завадить. Я сходив до її кімнати, усе було гаразд, було не душно, бо я залишав двері відчиненими. Попередньої ночі я спав там, щоб перевірити, чи досить там повітря, і все було гаразд. Було там усе, щоб робити чай і таке інше. Кімната виглядала дуже затишно.

Ну ось нарешті й настала велика мить. Я пішов до гаража і відчинив задні двері фургона. Ця частина операції також була продумана. Я став її відв’язувати, посадив її, причому руки й ноги ще не розв’язував. Вона трохи побрикалась, і я був змушений попередити, що коли вона не припинить, то доведеться знову застосувати хлороформ і тетрахлорметан (які їй показав), але якщо вона поводитиметься спокійно, то не завдам їй шкоди. Це допомогло. Я підняв її, вона виявилася не такою важкою, як мені здавалося; я легко зніс її вниз; у дверях до її кімнати ми трохи поборолись, але вона не дуже багато змогла зробити. Я поклав її на ліжко. Справу було зроблено.

Вона була бліда, трохи нудоти потрапило на її синій джемпер, виглядало недобре; але в її очах не було страху. Це було дивно. Вона просто вичікувально дивилася на мене.

Я пояснив:

— Це твоя кімната. Якщо ти робитимеш те, що я скажу, я не завдам тобі шкоди. Кричати немає сенсу. Назовні звідси звук не проходить, та й немає в цих місцях кому слухати. Зараз я тебе залишу, тут є печиво і сендвічі — я купив на Гемпстеді, — і можеш собі запарити чай або какао. Завтра вранці я прийду.

Я розумів, вона хоче, щоб я зняв з неї кляп, але я цього не зробив. Натомість розв’язав їй руки і швидко вийшов; вона стала стягувати з себе кляп, а я зачинив двері й засунув засуви. Я чув, як вона кричить: «Повернись!» Потім знову, але не гучно. Тоді вона стала смикати двері, але не надто сильно. Била по них чимось твердим. Здається, то була її щітка для волосся. Звуку було небагато, проте я поставив на місце фальшиві полиці і розумів, що знадвору нічого все одно не чути. Про всяк випадок я ще годину провів у зовнішньому підвалі. Необхідності в цьому не було, в її кімнаті не залишилося нічого такого, чим можна було б виламати двері, навіть маючи силу; чашки і блюдця я закупив пластикові, а чайник і прибори — алюмінієві і таке інше.

Врешті-решт я пішов нагору і ліг у ліжко. Вона була моєю гостею — і більше я ні про що не думав. Я довго лежав без сну, міркуючи про різні речі. Я був дещо непевний, чи не вистежив хтось мій фургон, але таких фургонів сотні, і хвилювався я тільки щодо отих двох літніх жінок, які проходили повз.

Ну ось, я лежав, думаючи про те, як там вона внизу, їй, напевне, теж не спиться. Переді мною проходили добрі фантазії, в яких я спускався вниз і втішав її; я був схвильований: можливо, я занадто далеко зайшов, давши волю власній мрії, але я насправді не тривожився, я знав, що моя любов її варта. Тоді я заснув.

Потім вона мені казала, яку погану річ я вчинив і що мені необхідно постаратися це зрозуміти. Можу зауважити, що того вечора я був щасливий і почувався як людина, яка зробила щось дуже сміливе, на кшталт піднятися на Еверест чи вдіяти щось на ворожій території. Я почувався таким щасливим, бо мої наміри були якнайкращими. Цього вона так і не збагнула.

Одне слово, той вечір був найкращою подією в моєму житті (крім хіба що виграшу на тоталізаторі). Це було все одно як знову спіймати синявця лісового чи перламутрівку блискучу. Я хочу сказати, що такого можна спромогтися хіба що раз у житті, та й то не завжди; про таке людина мріє більше, ніж, власне, очікує, що мрія колись здійсниться.

Будильник мені не знадобився, я встав навіть раніше, ніж він задзвонив. Я спустився, замкнув за собою зовнішній підвал. Я все спланував. Постукав у двері і крикнув: «Вставай, будь ласка!», почекав десять хвилин, тоді відімкнув засуви й увійшов. Я приніс із собою її сумочку, яку, звичайно, обшукав. Там не було нічого такого, чим вона могла б скористатися для втечі, крім пилочки для нігтів і стругачки з лезом, їх я звідти вийняв.

Світло було ввімкнене, вона стояла біля крісла. Повністю вдягнена. І вона знову стала мене роздивлятися, без тіні страху, навіть зухвало. Дивно, вона була не зовсім така, якою я завжди її пам’ятав. Щоправда, так близько я її ще ніколи не бачив.

Я сказав:

— Сподіваюся, ти добре спала.

— Де я, хто ви, навіщо мене сюди привезли? — вона промовила це холодно, зовсім не різко.

— Не можу тобі відповісти.

Вона заявила:

— Я вимагаю, щоб мене зараз же відпустили. Це жахливе неподобство.

Ми стояли й дивились одне на одного.

— Відійди з дороги, я йду звідси.

Вона пішла просто на мене до дверей. Але я не зрушив із місця. Якоїсь миті я думав, що вона кинеться на мене, але, напевне, вона розуміла, що це було б дурницею. Я був налаштований рішуче, вона б не змогла мене перемогти. Вона зупинилася зовсім близько від мене і повторила:

— Відійди з дороги.

Я озвався:

— Поки що тобі цього не можна. Будь ласка, не змушуй мене знову застосувати силу.

Вона люто й холодно поглянула на мене, тоді відвернулася.

— Я не знаю, — промовила вона, — за кого ви мене вважаєте. Якщо думаєте, що я дочка багатих батьків і за мене дадуть великий викуп, то будете розчаровані.

— Я знаю, хто ти, — заперечив я. — Річ не в грошах.

Я не знав, що говорити. Я був такий схвильований — нарешті я побачив її тут живу і справжню. Я так нервувався. Я хотів подивитися на її обличчя, на її чарівне волосся, на неї всю, таку милу й невеличку, але не міг — вона дивилася просто на мене. Запала дивна мовчанка.

Раптом вона, немовби звинувачуючи, запитала:

— А може, я знаю, хто ти?

Я зашарівся, нічого не міг із собою вдіяти, таке в мої плани не входило, я ніколи не думав, що вона знає, хто я.

— Ратуша Еннекса, — повільно вимовила вона.

Я відказав:

— Не розумію, що ти маєш на увазі.

— Ти мав вуса, — сказала вона.

Досі не розумію, звідки вона це знала. Вона кілька разів бачила мене в місті. Можливо, інколи бачила мене зі свого вікна. Я такого не продумав, і в голові все змішалося.

Вона продовжила:

— Твою фотографію друкували в газеті.

Не знаю чому, але мені завжди страшенно не подобалося, коли мене вираховували. Я завжди намагався якось це собі пояснити, тобто вигадати якесь пояснення. Раптом я побачив вихід.

Я відповів:

— Я просто виконую наказ.

— Наказ… Чий наказ?

— Не можу тобі цього сказати.