Я не хочу сказати, що розповів їй усе. Я розповів їй про роботу в Еннексі, про те, як бачив її, думав про неї, про те, як вона поводиться, ходить, що вона для мене означає; розповів про гроші, про те, що розумів: незважаючи на них, вона на мене й не погляне, — і про свою самотність. Коли я закінчив, вона сиділа на ліжку, дивлячись на килим. Ми мовчали, здається, цілу вічність. Було чути лише гудіння вентилятора в зовнішньому підвалі.
Мені було соромно. Я почервонів як рак.
— Ти гадаєш, що, тримаючи мене тут, ти зробиш так, щоб я тебе покохала?
— Я хочу, щоб ти дізналася, який я.
— Поки я тут, ти для мене лишатимешся викрадачем. Розумієш?
Я встав. Я більше не хотів сидіти тут із нею.
— Зажди, — вона підійшла до мене. — Я тобі пообіцяю. Я все розумію. Відпусти мене. Я нікому не розповім, нічого не станеться.
Вона вперше поглянула на мене по-доброму. Цей погляд казав «повір мені» красномовніше за слова. У її очах грала лагідна усмішка. І цілеспрямованість.
— Ти зможеш. Ми зможемо дружити. Я б тобі допомогла. — Вона дивилася на мене знизу. — Ще не пізно.
Не можу описати, що я відчув, я просто мусив вийти; мені було справді боляче від її слів. Я зачинив двері й пішов. Навіть не сказавши «на добраніч».
Ніхто мене не зрозуміє, всі, певне, подумають, що я був нею захоплений із відомих причин. Іноді, коли я дивився ті книжки до її приїзду, я думав про щось таке чи навіть не знаю як сказати. Тільки коли вона тут з’явилася, змінилося все, я вже не думав про ті книжки, про те, щоб вона мені позувала, — це було мені огидно, а ще тому, що вона так теж викликатиме огиду. У ній було щось таке гарне, що й тебе змушувало поводитися гарно, вона немовби на це очікувала. Я хочу сказати, що коли вона з’явилася тут насправді, все інше здалося огидним. Вона була не така жінка, яку не поважаєш і тому не стежиш за своїми вчинками: вона викликала повагу, і доводилося бути дуже ретельним.
Тої ночі я спав небагато, був шокований тим, що відбувається, що я їй першого ж дня стільки розповів і як вона виставила мене дурнем. Іноді я вже був майже готовий спуститися до неї й відвезти її до Лондона, як вона просила. Я міг би поїхати за кордон. А потім я думав про її обличчя і косу, яка перекинута трохи вбік і перекручена, як вона стоїть, ходить, про її дивовижні ясні очі. І розумів, що не можу цього зробити.
Після сніданку — цього ранку вона з’їла трохи каші й випила кави, за їжею ми не розмовляли — вона, коли я прийшов, уже вдяглася, але ліжко було застелене не так, як учора, отже, вона в ньому спала. У кожному разі, вона зупинила мене, коли я збирався йти:
— Я хочу з тобою поговорити.
Я зупинився.
— Сідай, — запропонувала вона.
Я сів у крісло біля сходів донизу.
— Ну дивись, це ж божевілля. Якщо ти любиш мене у хоч якомусь справжньому значенні слова, ти не можеш хотіти тримати мене тут. Ти ж бачиш, мені тут погано. Це повітря, я не можу дихати вночі, я прокинулася з головним болем. Я помру, якщо ти мене тут довго триматимеш, — вигляд у неї справді був стурбований.
— Це буде недовго. Обіцяю.
Вона встала біля комода і зміряла мене поглядом.
— Як тебе звати? — спитала вона.
— Клеґґ, — відповів я.
— А ім’я?
— Фердинанд.
Вона кинула на мене швидкий гострий погляд.
— Неправда,[4] — заперечила вона. Я згадав, що маю в кишені новий гаманець, на якому золотом написано мої ініціали, і показав їй. Вона ж не знала, що «Ф» — це Фредерик. Мені завжди подобалося ім’я Фердинанд, дивно, навіть до того, як я дізнався про неї. У ньому є щось іноземне й вишукане. Дядько Дик, бувало, називав мене жартома «лорд Фердинанд Клеґґ, маркіз комашок».
— Це просто такий збіг обставин, — сказав я.
— Люди, мабуть, називають тебе Ферді чи Ферд.
— Тільки Фердинанд.
— Слухай, Фердинанде, я не знаю, що ти в мені бачиш. Я не знаю, чому ти закоханий у мене. Можливо, я б змогла в тебе закохатися деінде. Я… — здається, вона не знала, що сказати, а це було дивно, — Мені справді подобаються уважні, добрі чоловіки. Але я ну ніяк не могла б закохатися в тебе в цій кімнатці, я тут ні в кого не могла б закохатися. Ніколи.
Я пояснив:
— Я просто хотів дізнатися, яка ти.
Весь цей час вона сиділа на комоді і дивилася на мене, чекаючи, як на мене вплинуть її слова. Тож я відчував підозру. Я знав, що це випробування.
— Але ж не можна викрадати людей, просто щоб дізнатися, які вони!
— А я дуже хочу знати, яка ти. У мене не було такого шансу в Лондоні. Я не розумний, і взагалі. Не твого класу. Ти б ніколи не звернула на мене увагу в Лондоні.
— Це нечесно. Я не сноб. Я терпіти не можу снобів. І не суджу про людину за її зовнішністю.
— Я не звинувачую тебе, — сказав я.
— Ненавиджу снобізм! — вона говорила різко. Вона мала звичку деякі слова вимовляти з особливою силою, особливо їх наголошувати. — Дехто з моїх найкращих друзів у Лондоні, що називається, з робітничого класу. За походженням. Ми просто про таке не замислюємося.
— Наприклад, Пітер Кейтсбі, — сказав я. То був той самий молодий чоловік зі спортивною машиною.
— Він! Та я його вже кілька місяців не бачила. Він просто містечковий неотеса з середнього класу.
Я бачив, як вона сідала в його блискучий MG. Я не знав, чи маю їй вірити.
— Сподіваюся, про цей випадок усі газети написали.
Я не підвів очей.
— Ти ж можеш сісти до в’язниці на багато років.
— Ти того варта. Ти варта того, щоб провести за тебе у в’язниці все життя, — відповів я.
— Обіцяю, клянуся: якщо ти мене випустиш, я нікому не розповім. Вигадаю що-небудь. Я зможу бачитися з тобою так часто, як ти захочеш, скільки зможу, коли не працюватиму. Ніхто, крім нас, цього не знатиме.
— Не можу, — заперечив я. — Зараз не можу.
Коли вона благала мене отак, я почувався лихим королем.
— Якщо ти мене відпустиш зараз, я тобою захоплюватимусь. Я думатиму: я була в його руках, але він поводився шляхетно, як справжній джентльмен.
— Не можу, — повторив я. — Не проси. Будь ласка, не проси.
— Я вважатиму, що з такою людиною варто познайомитися ближче, — вона й далі сиділа на комоді, стежачи за мною.
— Я маю йти, — сказав я. Я пішов до виходу так швидко, що перечепився через верхню сходинку. Вона злізла з комода і з дивним виразом обличчя дивилася на мене.
— Будь ласка, — попросила вона. Так мило і лагідно. Цьому важко було опиратися.
Це було все одно як без сачка спіймати омріяний екземпляр двома пальцями (мені це завжди добре вдавалося), підкравшись іззаду — і ось він, але треба хапати точно за тулуб, і метелик битиметься в руці. Це не так просто, як із морилкою. А з нею — так удвічі важче, адже я не хотів убивати її, саме цього я й не хотів.
Вона часто розводилася про те, як їй не подобається класове розрізнення, але я ніколи не був для неї своїм. Людей видно не з того, що вони говорять, а з того, як вони це роблять. Уже з її розбірливих звичок було видно, як вона вихована. Вона була без отих претензій, як багато хто, але все одно. Це було помітно з її роздратування й сарказму, коли я не міг пояснити те, що хочу, чи робив щось не так. Не думай про класовість, говорила вона. Так само багатій міг би радити жебракові не думати про гроші.
Я нічого не хочу про неї сказати поганого, — можливо, вона робила те, що мене шокувало, просто щоб показати мені, що вона не така рафінована, проте вона була саме така. А коли вона сердилася на мене, то починала заноситись і поводилася зі мною не краще, ніж будь-хто з них.
Між нами завжди був суспільний статус.
Зранку я з’їздив до Льюїса. Частково через те, що хотів подивитися газети. Купив їх багато. У всіх щось про це сповіщалося. У деяких бульварних газетках було написано багато, у двох були фотографії. Читати ці дописи було дивно. Там було таке, чого я раніше не знав.
4
У відомій п’єсі Шекспіра «Буря» Фердинандом звати прекрасного принца, що в нього закохується і виходить за нього заміж дочка чарівника Міранда.