Церква Ґрундтвіґа була в глибині звукової картини, але звучала вона виразно. Великий дзвін — здавалося, в цілковитій самотності, вібруючи, грав «Дзвонять до Різдвяного свята», псалом теж звучав у тональності «ре» — композитор зобразив звук дзвонів. Значить, не виключено, що телефон високо. Вище за ті двадцять метрів, на які можна піднятися, якщо залізти на дах будинку в районах Естербро і Нерребро. Він прикинув, що відстань мала б скласти п’ять кілометрів. Він чув і дзвони церкви Спасителя. На периферії звукової картини були дзвони ратуші, він, мабуть, чув їх бій що чверть години. Вони були відлиті із заліза, а не з бронзи, звук був жорстким, а частоти не такими виразними, як у церковних дзвонів. Їхня відстань від телефону була п’ять кілометрів. Узявши церкву Ґрундтвіґа за центр, він намалював нове коло з таким радіусом. Два кола обмежували загальну ділянку, яка включала всю зовнішню частину району Естербро.
Він знову прислухався. Він визначив англіканську церкву і церкву Святого Якоба, їхня інтерференція утворювала вінець злегка намічених бемольних тонів, від ля до ре. Він намалював ще два кола.
Вони відрізали від суші дві попередні ділянки по п’ятдесят метрів. На північ від входу до Копенгагенського порту. Навпроти нього, на дванадцятиметровій глибині. Він почув неправильно.
Він надпив з келиха. Відчуття того, що він зазнав поразки, наближало до нього всі звуки. Немає звуків, що дорівнюють квітневим. На деревах немає листя. Немає рослинності, яка могла б ослабити поширення й відбиття. Він чув останні звуки праці в Ґлострупі. Далекий гуркіт четвертої кільцевої дороги. Птахів на болоті. Голоси жінок зі швейної майстерні. Жваві навзаході сонця. Наприкінці робочого дня. Одночасно вже трохи відчужені. Частина їхньої системи вже прямувала додому. У більшості були діти. У голосах жінок з’являється тяжкість, коли у них народжуються діти. Якесь остинато[16].
Першого дня, коли стало досить тепло, щоб посидіти хвилин п’ятнадцять на сонці в захищеному од вітру місці, він в обідню перерву перетнув двір. Він ще здалеку почув голоси жінок. Не окремі слова, а звучання — вони говорили про дітей. Вони покликали його, він сів з ними на лавку. Погляди їхні були голубливі і грайливі, сповнені того безпечного флірту, який походить від свідомості, що вдома є постійний чоловік. Зазвичай він занурювався у такий флірт, як у гарячу ванну. Одна з жінок спитала:
— Чому в тебе немає дітей?
Він і раніше вже звертав на неї увагу.
— Мені не вдалося знайти жінку.
Вони посміхнулися, він посміхнувся — вони не повірили, що це правда.
— Це одне пояснення, — сказав він. — Друге полягає в тому, що мине зовсім небагато часу — і нас не буде, скоро діти стануть старими, уявіть собі тільки: їм вісімдесят, їхні дружини або чоловіки померли, не лишилося жодного свідка перших тридцяти років їхнього життя, і ось уже і їх немає — це друге пояснення.
Вони відсунулися від нього. Заговорила та жінка, яка вже ставила йому питання:
— А я думала, ти клоун.
Він підвівся.
— Я музикант, — відказав він. — Я уклав угоду із Всевишнім. Про те, щоб грати всіма клавішами. І чорними теж.
Після тієї розмови еротична тональність кудись зникла. Щось схоже могло спалахнути між ними знову. Але вже не як раніше.
Він накрив склянку книжкою. Щоб менше випаровувалось. То були спогади Юнґа. Юнґ писав, що в алкоголі людина шукає свою власну духовність. Юнґ, напевно, знав, про що каже. Він, мабуть, знав, як це — сидіти на двох ящиках «Krug Magnum», будучи не в змозі спинитися після першого ящика. Алкоголь — це скрипка, відмовитися від нього неможливо. Він підняв книжку і допив решту.
Він пересів на інше місце. Тепер він сидів навпроти дивана. Навпроти того місця, де сиділа Клара-Марія. Того дня, коли він уперше її побачив.
Це було рівно рік тому.
Він повернувся додому після вистави трохи пізніше, ніж звичайно, був квітень, північ. Його вагончик стояв на ділянці під Ведбеком, ділянка була його власністю вже двадцять років, при тому, що він не клопотав про отримання дозволу на будівництво. Це було десять тисяч квадратних метрів пирію в облямуванні ялинок, що збігали до моря.
Вагончик стояв посеред трав’яного поля, він під’їхав просто до нього, вимкнув двигун і прислухався.
Природа завжди грає одну або дві теми — а може, він це придумав собі. Тієї ночі це був річеркар з «Musikalisches Opfer»[17] в оркестровці Антона Веберна з текстом Таґора:
Стіне зникла вже багато років тому. Вона не забрала з собою сенс життя, він почав пропадати сам собою — задовго до її появи. Але її присутність уповільнила цей процес.
З вагончика долинув звук, якого там не мало бути. Він нахилився й виповз із автівки. Неможливо зробити блискучу кар’єру в шоу-бізнесі і при цьому за двадцять років не стати жертвою проекцій[18].
Він дістався до дверей рачки. Спробував намацати ключ під вагончиком — на місці його не виявилося.
Людина, яка пройшла більший шлях у своєму розвитку, втекла б. Або натиснула б одну з непомітних кнопок поруч з дверима. Циркова страховка забезпечувала йому прямий зв’язок з «Фальком» і «Секурітас». Але ми не пройшли більший шлях, ніж пройшли. Відігнувши дві дужки під сходами, він дістав сімдесятип’ятисантиметрову водогінну трубу — з тих, колишніх, які ще робилися зі свинцю.
Він беззвучно увійшов до передпокою. Він чув тільки одну людину, що мала пульс у стані спокою між 80 і 90, — циркового карлика.
— Заходь.
Це була дитина, дівчинка. Він не розумів, як вона змогла почути його. Він зайшов. їй було років вісім чи дев’ять. Вона не запалила світла, але віконниці були відчинені, вона сиділа в місячному світлі на дивані, підгорнувши під себе ноги. Немов маленький Будда.
Він не став сідати і прислухався. Історія криміналістики знає приклади тісної взаємодії маленьких дітей з дорослими чоловіками, що не мають ніяких моральних засад. Нічого такого він не почув. Він сів навпроти неї.
— Як ти знайшла ключа?
— Я здогадалася.
Ключ лежав перед нею на столі.
— Як ти сюди дісталася?
— Автобусом і потягом.
Він кивнув.
— Зрозуміло, — сказав він. — З настанням ночі все місто виявляється в цілковитому розпорядженні маленької восьмилітньої дівчинки.
— Дев’ятилітньої, — поправила вона. — І все безкоштовно. І автобус, і потяг. Для тих, кому ще не виповнилося дванадцять.
Щось у її системі було негаразд. Інтенсивність не відповідала вікові.
Не те щоб у інших дітей не було енергії. Він жив пліч-о-пліч з дітьми циркових артистів протягом тридцяти п’яти років. Прокинувшись о пів на сьому ранку, діти відразу ж переходили на четверту передачу. Через чотирнадцять годин вони зі швидкістю двісті кілометрів на годину обрушувалися прямо в сон, не знижуючи кількості обертів. Якби можна було підключити до дітей електроди й качати з них енергію, можна було б заробити цілий статок.
Але їхні системи завжди були геть розфокусовані — то був якийсь блошиний цирк. Дівчинка, що сиділа перед ним, була абсолютно зібрана.
— Я бачила тебе в цирку. І відчула, що тобі було б корисно поговорити зі мною.
Він не йняв віри своїм вухам. Вона говорила як королева. Не спускаючи з неї очей, він правою рукою намацав ручку шухляди з прем’єрними подарунками, відчинив її і поклав на стіл кілограмову коробку шоколадних цукерок «Neuhaus».
— Візьми у дядечка цукерочку, — сказав він. — Чому мені це було б корисно?
— У тебе болить серце.
У неї був цілком серйозний вигляд. Вона розгорнула цукерку. Заплющила очі, поки шоколад танув у роті.