Каспер злетів проти власної волі. Сам би він не рушив з місця. Підняла його жовтогаряча знеособлена лють, яку викликає справедлива критика.

До столу було менше одного метра. На коротких дистанціях він був швидкий, як китаєць, що грає в настільний теніс.

У нього нічого не вийшло. Правиця Даффі розчинилася. Миттєво дематеріалізувалась. Тепер у руці був конічний ціпок, обтягнутий шкірою, завдовжки як третина більярдного кия. Оброблений як хлист. З блискучою кулею на кінці.

Це була палиця приборкувача. Каспер пам’ятав такі палиці з початку 60-х, відтоді, як ще не були заборонені звіринці з хижими тваринами. Людина з гарним форхендом[14], що знає, куди ударити, могла розтрощити череп левові.

Він різко спинився. Виявляється, він не розчув у Даффі найтонші тони. Як у молодого Бетховена. Світ тільки зараз почав відкривати його. Ледь помітні скарби надовго померкли у світлі пізніших досягнень.

Руки сторожа зникли з поля зору. З’явилися знову. З лабораторним штативом, келихом з необробленими алмазами, коробкою сірників, двома келихами, пляшкою сливовиці. Він затис алмаз у штативі, наповнив келих алкоголем, зігрів його в руці, запалив сірник. Підніс його до поверхні рідини. Блакитний ненажерливий, неспокійний вогник поповз вінцями келиха. Він посунув келих так, що той опинився під алмазом. Вогник піймав мінерал, він почав танути і крапати в келих — алмаз виявився тростинним цукром.

Каспер услухувався в захід сонця. Він притягнув телефон до себе, зібрався на силі й набрав номер, написаний на картці.

— Слухаю?

Це була жінка трохи за сорок.

— Я близький друг Аске, — мовив він. — Мені наснився сон, про який я хотів би йому розповісти.

Вона відійшла, поклавши слухавку, і її не було п’ятнадцять секунд. Він міг би роз’єднатися, він уже дізнався все, що хотів дізнатися. Але безпорадність й абсурдна надія десь на задньому плані почути голос Клари-Марії примушували його чекати.

Жінка повернулася.

— Він поїхав.

— Не далі чоловічої вбиральні, — зауважив він. — Думаю, вам слід привести його звідти. Це дуже значущий сон. Він дуже засмутиться, коли не дізнається, про що він.

Він, мабуть, стояв поруч, бо тепер узяв слухавку.

— Ви отримали гроші. Звідки у вас номер телефону?

— Дівчинка. Я хочу поговорити з нею.

Він почув свій власний голос збоку. То був голос людини, яка починає втрачати самовладання.

— Її били, — продовжував він. — Досить для того, щоб висунути обвинувачення в насильстві, я порадився з юристом.

Слухавку повісили.

Розжарений цукор з шипінням капав у сливовицю. Даффі підсунув йому склянку.

— Кочовим життям можна жити до сорока, — зазначив сторож. — Потім треба завести собі постійну адресу, щоб припинити падіння. Надто коли падаєш так швидко, як ти.

Каспер випив. Заплющив очі. То було фізичне піднесення, яке, напевно, почувають великі хижі птахи, коли злітають. Концентрований фруктовий смак, алкоголь, цукор і тропічна спека наповнили його тіло — до найдальших капілярів. Проганяючи голод, холод і втому. Омиваючи страждання золотистим світлом.

— І значить, ця глибокодумна філософія, — відповів він, — допомогла тобі досягти запаморочливої кар’єри і стати сторожем у Ґлострупі.

Даффі посміхнувся. Каспер уперше бачив його посмішку. За ті шість місяців, що був знайомий з цією людиною.

— Мені допомогло рішення суду. Мені дали чотири роки умовно. За умови, що я зміню працю.

Каспер зібрав свої речі. Узяв ще гарячу склянку. Поклав чек на стіл.

— Внесок у рахунок боргу, — сказав він.

Даффі обійшов стіл. Відчинив перед ним двері.

— Чому навзаході сонця? Чому найкраще висловлювати думки навзаході?

Каспер подивився на руки сторожа. Даффі міг би стати знаменитим, таким, як Бах став тільки після смерті. Заможним, яким ніколи не став Ріхтер. А тепер от він стоїть і притримує перед ним двері.

Він показав на забарвлене надвечір’ям небо над містом.

— Прислухайся, — сказав він.

Не те щоб звук був гучний чи виразний. Ні, то була приглушена багатоголоса звукова завіса — грали дзвони, сповіщаючи про захід сонця.

— Той тон, на який вони налаштовані, стає основним тоном у мажорному або мінорному тризвуччі. Обертон, який вищий на октаву плюс мала або велика терція, коливається разом з основним тоном. Місто — це звукова карта. Церква Ґрундтвіґа настроєна на ре. А над цим — могутній фа-діез. У цій церкві тільки один великий дзвін. Дзвони церкви Спасителя ні з чим не сплутаєш. Отож усі дзвони індивідуальні. І якщо говорити телефоном навзаході сонця й прислухатися до того, що звучить на задньому плані, й скорегувати площину звукової сцени, то можна уявити собі, де на звуковій карті та людина, з якою ти розмовляєш.

Він сидів на ліжку. Поволі пив. У цій темній янтарній рідині було все. Вона заспокоювала і насичувала, народжувала ясність і захват. Вона блокувала хворі нерви й збуджувала здорові. Він підняв келих, щоб у ньому заломився останній відсвіт сонця. Немає світла, що дорівнює квітневому. Воно сповнене якоїсь чарівливої, оптимістичної ненадійності, як гравець у покер, що блефує. Він дає обіцянку весни, не будучи певним, що зможе її виконати.

Каспер витягнув шухляду — великий плаский квадрат, схожий ла ті, в яких зберігають свої креслення архітектори, то була шухляда Стіне. Колись він замовив її для неї в компанії «Руд. Расмусен».

До появи цієї шухляди вона нічого в нього не залишала. Вранці вона все збирала, методично, найчастіше поки він ще спав. Коли він прокидався, нічого не лишалося, ніяких фізичних слідів — тільки звучання.

Він шукав її — після того, як вона йшла. У ванній — він сподівався, що вона залишить крем, зубну щітку, але там було порожньо. Одного вечора, коли вони вечеряли, він заговорив про це.

— Я міг би вивільнити зо дві полиці в шафі.

Відклавши ніж і виделку, вона витерла уста. Рухи її були витончені, але водночас то була витонченість тварини, витонченість кішки, що вмивається, вона була така витончена, як може бути витончений ягуар.

— Знаєш, що таке вуду? — сказала вона. — Кілька років тому ми очищали ґрунтові води на Гаїті. Нас попереджали COWI[15] і керівник відділу, щоб ми ніколи ніде не лишали свої особисті речі. Якщо чаклун захоче заподіяти тобі шкоду і роздобуде щось із твоїх речей, то він забере над тобою владу.

Їжа у нього в роті перетворилася на в’язку шпаклювальну масу.

— Ми не можемо більше зустрічатися, — сказав він. — Якщо ти так ставишся до мене. Я не виношу приниження. Ми знайомі півтора місяця. Я завжди поводився з цілковитою повагою. У ставленні до тебе. У ставленні до всіх жінок. Немов маленький хлопчик, який дивиться через паркан на дівчинку, що живе в сусідньому будинку. Але ніколи сам не перестрибне до неї. Завжди чекає, коли вона сама захоче погратися з ним.

— Але який глибоко в душі, — вела вона далі, — виношує план. План захоплення всього району.

Тиждень по тому він зробив шухляду. Він не попереджав її про це; коли вона прийшла, шафку вже було прикріплено до стіни вагончика і шухляду трохи висунуто. Вона провела руками по дереву, висунула шухляду, потім засунула її, не промовивши ані слова. Розміри він зняв із шухляд у її квартирі. Вона ідеально підходила для зберігання двохсотп’ятдесятиметрового плану.

Наступного разу вона принесла з собою течку. Нічого не кажучи, вона залишила в шухляді двохсотп’ятдесятиметровий план, футляр із циркулем, копіювальний папір. Так вони там і лишилися.

Вони, як і раніше, лежали на місці. Він дістав циркуль, карти — одна з них була картою Копенгагенського порту масштабу 1:25 000. Викликав у пам’яті звукову картину телефонної розмови.

На передньому плані звучали дзвони Мармурової церкви, електрично підсилені, але одночасно трохи приглушені, щоб не розбудити Амалієнборґ. У відкритому просторі звуковий тиск слабшає на шість децибел, коли відстань від джерела звуку збільшується у два рази. За допомогою циркуля він відміряв приблизно чотири кілометри на шкалі в нижньому кутку карти. Узявши церкву за центр, він обкреслив коло з таким радіусом.