— У північних передмістях чується прагнення до дисципліни без жодного співчуття. Зніженість замість любові.

Ближче до центру — неповноцінність і розгубленість. Гучність збільшується із збільшенням густоти населення. Від кінотеатру «Парк Біо» і далі углиб Копенгаген звучить як ацетиленовий пальник.

Жовті очі дивилися на нього із дзеркала заднього виду.

Обличчя Каспера було кам’яним. В узагальненнях є щось нелюдське. Але без них великим клоунам важко чи, може, навіть неможливо вивільнити енергію. Спаситель теж писав широкими мазками, не шкодуючи дьогтю на палітрі.

— Я заробляю двісті п’ятдесят тисяч за місяць. На цьому місті. Це гріх?

— Це до чи після податків?

— Після.

— Гріх було б пропускати таку нагоду.

Пролунав дзвінок мобільного телефону, Франц Фібер узяв трубку, послухав, відклав її.

— Наша машина в розшуку, — повідомив він.

Каспер показав, куди їхати, «ягуар» перетнув Ню Адельсґаде і заїхав у ворота. Два Лайсемеєрові катафалки все ще стояли у дворі. Задні дверцята одного з них були відчинені.

— Я збираюся взяти на якийсь час товаришеву машину, — пояснив Каспер. — Але я щось не певен, що ключ у запаленні. Якщо його там не виявиться, ти не міг би допомогти мені? «Ягуар» зупинився, Франц дістав маленьку скриньку з інструментами звідкись із підлоги між сидіннями.

— Я дам фору будь-якому автомеханіку, — заявив він. — Будь-якому автоелектрику.

З дверей, через які, мабуть, носили продукти на кухню, вийшов молодик у формі кухаря. Він дістав з відкритої машини піднос. На підносі були канапе з листкового тіста. Голод подіяв на Каспера як удар.

— У нас, схоже, є всього кілька хвилин, — сказав він.

— За цей час я міг би зробити капітальний ремонт двигуна.

Вони вийшли з «ягуара», Каспер ішов лише на півкроку попереду Фібера, це було все одно що бачити «Учня чарівника» — милиці і протези самі собою стали на місце. Каспер хотів був сісти за кермо, але рука молодика першою виявилася на ручці дверей.

— Я твій водій.

Вони подивились один на одного. Раптом Каспер почув це. Не тільки самих людей можна визначити за їхнім звучанням. Ті почуття, які вони викликають у інших людей, теж лишають звуковий водяний знак. Каспер завжди, в усіх творах починаючи з 1710 року, чув любов Баха до Марії-Барбари. А в «Чаконі» — божевільну і разом з тим просвітлену скорботу у зв’язку з її смертю. Тепер він у людині, що стояла перед ним, чув тиху дівчинку. Він не став відчиняти йому дверцята. Франц Фібер забрався на сидіння водія. Каспер обійшов автівку і сів поруч з ним. Ключ був у запаленні. Машина вислизнула з воріт.

На приладовій дошці був прикріплений мобільний телефон. Висунувшись із вікна, Каспер прочитав на борту автомобіля номер ресторану. Набравши його, він попросив з’єднати його з Лайсемеєром.

— Це Каспер. Мені довелося позичити один з твоїх фургонів, що стояли у дворі.

Шеф-кухар важко дихав у трубку.

— Ти у багато разів гірший, — вимовив він поволі, — найпослідущого засранця-відвідувача.

— Еге ж, і у багато разів кращий за того, хто коли-небудь зможе хоч би віддалено так полюбити твої хрусткі овочі, як я. І це перша з причин, через яку ти почекаєш годинку, перш ніж заявляти про крадіжку машини.

— А друга причина?

— Коли я виплутаюся з цих тимчасових труднощів, я стану магнітом для твоїх відвідувачів. Вони товпом товпитимуться. Ти ж не можеш не розуміти, що маєш справу із законодавцем мод.

— Нічого ти не виплутаєшся, — сказав Лайсемеєр. — І ніякі це не тимчасові труднощі. Я неозброєним оком бачу, що ти безнадійний лузер.

У слухавці пролунали гудки. З’єднання урвалося.

Ніч — це не час доби, ніч — це не якась певна інтенсивність світла, ніч — це звук. Годинник на приладовій дошці показував 21:30, в атмосфері все ще висів залишок денного світла, та все ж вечір уже закінчився, настала ніч.

Каспер чув, як засинають діти, як засинають собаки, як зупиняються механізми. Він чув, як падає навантаження в електричних мережах, як зменшується споживання води. Він чув, як вмикаються телевізори, як дорослі збираються завершити довгий робочий день.

Він опустив скло. Місто звучало як єдиний організм. Місту довелося рано вставати, і тепер воно втомилося. Ось він опускається на диван, важко, немов вантажник. А за цією важкістю Каспер чув неспокій, це неминуче — адже закінчився ще один день, а що він приніс із собою? І що з нами буде далі?

Чи йому все це здається? Цікаво, чи чуємо ми коли-небудь щось інше, крім нашого жахливо величезного еґо й гігантського особистісного фільтра?

Вони зупинилися в гавані Фріхаун. За причалом, звідки відходили пороми на Осло, і за складами UNICEF було видно намиту територію. За контейнерним портом сірим контуром височів «Конон».

З усіх боків виростали новобудови. Нагромадження квартир за ціною сімдесят тисяч на місяць, сконструйованих, немов космічні станції на Марсі.

Фургон був досить високий, і вони добре бачили вікна перших поверхів. Скрізь, де горіло світло, на диванах сиділи люди й дивилися телевізор. Касперів слух, немов радар, сканував усі будівлі, в будинках були сотні квартир. Але людські звуки, звучанні тіл, їхні стикання були дуже слабкі, ледь відчутні за телепередачами.

Він чув неймовірне багатство. Багатство квартир, аукціонних компаній, офісних будинків. Це була найбільша концентрація матеріальної ліквідності на території Данського королівства. Це було звучання, яке змушувало райони Селлереда і Нерума звучати як Клондайк.

— Коли я був маленький, мій батько пішов з цирку, щоб якось змінити життя, він закінчив юридичний факультет і зробив кар’єру, відкрив власну адвокатську контору, у нас були гроші, ми жили непогано — це було на початку шістдесятих. Мати змушувала батька возити нас із нею на гастролі, у нас був «ванґард-естейт» з кузовом-платформою і «папужими» номерами[47]. Пам’ятаю, як у нас з’явився холодильник. Швидкісна магістраль тоді була завдовжки всього лише п’ятдесят кілометрів — у напрямі Хольбека. А тепер усе це звичайна річ навіть для тих, хто сидить на допомозі. І що ми робимо з усім цим багатством? Ми дивимося телевізор. Я цього ніколи не міг зрозуміти: як можна піти від телевізора в ліжко, як у тебе щось може вийти з твоєю коханою, після того як ти весь вечір просидів, утупившись в електронний ящик?

Каспер почув, як система молодика здригнулася, раптово перейнявшись довірою. Почув, як вона розширюється, потроху відтаючи.

— У мене ніколи не було телевізора, — сказав Франц. — Та я і з жінкою-то ніколи не жив. По-справжньому.

Каспер почув, як молодик червоніє, — звук крові, що поколює поверхню шкіри. Він відвернувся, не бажаючи бентежити свого супутника. Між ними виникало все більше довіри, іцо звучала у фа-мажорі.

— Ти працюєш на сестер, — сказав Каспер.

— Я їхній водій. Настільки, наскільки встигаю. Чого ми чекаємо?

— Я чую дівчинку. Іноді я чую людей інакше, ніж фізичні звуки. Я чекаю слушного моменту.

Каспер заплющив очі.

— Помолімося, — сказав він. — Кілька хвилин.

Франц Фібер поставив ікону Діви Марії перед ручкою перемикання передач, мабуть, він прихопив ікону з собою з «ягуара». Він запалив перед нею плаваючу свічку. Обидва заплющили очі.

Словами, які навернулися на думку, стали «Дай мені, будь ласка, чисте серце», це була улюблена молитва святої Катаріни Сієнської, що прожила всього тридцять три роки, як і Спаситель. Каспер уже пережив їх обох на дев’ять років — чи можна вимагати більшого?

Молитва принесла із собою спогад. Каспер пригадав, як одного разу в дитинстві він заснув у «ванґарді» між батьком і матір’ю. У ті дні, коли вони переїжджали на інший майданчик, вони ніколи не виїжджали на нове місце раніше півночі. Він прокинувся тієї миті, коли батько виносив його з машини на вулицю. Він зазирнув у Максиміліанове обличчя й побачив десятилітню втому. Втому від того, що спочатку треба було працювати повний робочий день і одночасно вчитися в гімназії, потім вчитися на юридичному, і вчитися блискуче, — а після всього цього не зуміти вмовити дружину залишити цирк і все життя розриватися між двома світами: світом буржуазії і світом циркових артистів.