— Я можу йти сам, — сказав тоді Каспер.

Максиміліан обережно поклав його в ліжко. Стояло літо.

У вагончику чувся ніжний звук, що нагадував звук розтріскуваного на морозі скла, — це потріскував лак на дерев’яних поверхнях. Батько підіткнув йому ковдру і сів на ліжко.

— Коли я був маленький, — сказав він, — ми їздили фургонами, і робота у нас була важка. Мені, мабуть, було років сім або вісім, як тобі зараз, і я пам’ятаю, як мене будили ночами, коли ми під’їжджали додому. Знаєш казки про людей, які щось обіцяють феям, аби тільки у них народилося дитя. Так от, я тоді собі дещо пообіцяв. Я пообіцяв, що, коли в мене буде дитина і вона засинатиме, поки ми ще не дісталися до місця, я завжди відноситиму її в ліжко на руках.

Максиміліан підвівся. Каспер бачив його так, неначе він стояв поруч з ним, і це було не тридцять п’ять років тому — це було зараз. Це Бах і хотів сказати своїм «Actus Tragicus», про це й музика, і текст: «Час Всевишньої — найкращий час», не існує минулого, тільки сучасне.

Він прислухався. Здавалося, всесвіт нерішуче вагається. Нічого не вдієш, не можна вимагати у Всевишньої спасіння.

— Стіне, — поцікавився Фібер, — звідки ти її знаєш?

Він міг би відмахнутися, міг би все заперечувати, міг би взагалі нічого не відповісти. Але він з подивом почув самого себе, який говорить правду. Один з можливих варіантів правди.

— Вона вийшла з моря, — сказав він.

Якось він сидів на приступці вагончика, була третя година дня. Вересень того року був теплий. Він намагався побороти напад якогось кроманьйонського похмілля за допомогою симфоній Гайдна. Вони набагато ефективніші, ніж симфонії Моцарта, виводили з організму шкідливі речовини, можливо, через хірургічну дію ріжків, можливо, через несподівані ефекти, а може, через здатність Гайдна створювати інтерференції, що змушують інструменти звучати як щось невідоме, послане Богом — з іншого, кращого і менш алкоголізованого світу.

У морі показався тюлень.

Тюлень став на ноги — виявилося, що це аквалангіст. Він почалапав до берега, рухаючись спиною вперед, на мілководді він зняв ласти, повернувся і вибрався на берег. Скинувши балони, він розстебнув гідрокостюм — це була жінка. Вона роззиралася навсібіч, намагаючись зрозуміти, куди потрапила.

Каспер підвівся і пішов їй назустріч. У Екхарта десь написано, що хай навіть нас піднесли на сьоме небо, але якщо нам трапиться заблукалий подорожній, ми повинні негайно прийти йому на допомогу.

— Понад берегом, — пояснила вона, — дуже сильна течія. Судно супроводу стоїть навпроти Рунґстед Хаун.

— Ви опинилися на кілька кілометрів південніше, — сказав він. — Ваш жених на судні супроводу, мабуть, проливає сльози. Але машиною я довезу вас туди за лічені хвилини.

Вона глянула на нього. Неначе хотіла визначити його молекулярну масу.

— Доберусь автобусом, — відповіла вона.

Він підняв кисневі балони й ремені, вона не стала перечити, і вони пішли до шосе.

— Сьогодні неділя, — зауважив він, — автобус ходить раз на дві години. І він саме щойно пішов.

Вона мовчала, він був певен, що вона здасться. Не народилася ще та жінка, яка захоче їхати шість зупинок уздовж Странваєн у гумових шкарпетках, у костюмі з неопрену, з двома двадцятилітровими балонами, маскою і трубкою.

Автобус підійшов за п’ять хвилин.

— У мене немає грошей на квиток, — сказала вона.

Він дав їй п’ятсот крон. І свою візитівку.

— Це може підірвати мій бюджет, — зауважив він. — Я змушений попросити вас повернути мені ці гроші. І сподіваюся, ви напишете на конверті з грошима зворотну адресу.

Двері зачинилися, він побіг назад до машини.

Уже через три хвилини після того, як автобус пропав з очей, він його наздогнав. Він їхав, намагаючись триматися за великим фургоном з причепом. Біля Торбек Хаун ніхто з автобуса не вийшов. Він раптом відчув страх. На кінцевій зупинці в Клампенборзі він зайшов до передніх дверей автобуса і пройшов аж у кінець. Вона зникла. Він знайшов сидіння, на якому вона, мабуть, сиділа, воно було ще мокре, на підлозі теж була вода. Він зібрав пальцем крапельку води і спробував на смак солону воду, яка, напевно, торкалася її шкіри. Водій здивовано поглядав на нього.

Він зателефонував до Рунґстед Хаун — довідкова порту в неділю не працювала. Він подзвонив начальнику порту по домашньому телефону, той сказав, що, за їхніми відомостями, ніяких занурювань в акваторії порту того дня не планувалося.

Вночі він не міг заснути. У понеділок вранці він зробив спробу довідатися щось у Данському товаристві аквалангістів. Там не було ніякої інформації про які-небудь занурювання в районі порту за останні два тижні.

Він викликав у пам яті її образ, її звуки. Її головна тема була в мі-мажорі. За ним він почув глибше звучання інстинктів — інстинкти людей, ще не перетворені на якусь тональність, як правило, менш нюансовані. У неї все було не так. Він чув лямажор — небезпечний звук. Вона не була спортсменом-дайвером. Вона була на роботі. І при цьому в неділю.

Він зателефонував до Управління судноплавства. Відповіла йому професійна русалка. Люб’язна, але слизька й холодна.

— Ми реєструємо всі робочі занурення, — повідомила вона. — Але нікому не повідомляємо цю інформацію. За винятком тих, що мають стосунок до справи інстанцій.

— Я збираюся побудувати мол, — сказав він. — Для мого «Свана». Навпроти своєї вілли на узбережжі. Мені б хотілося найняти саме цю фірму. Я бачив, як вони працюють. Це було чудово. Тож чи не можна дізнатися назву компанії?

— Це була не компанія, — відповіла вона. — Це були аквалангісти з однієї установи. І як вам удалося спостерігати за їх роботою? У територіальних водах Данії через мул видимість не перевищує трьох метрів.

— Того дня на мене зійшло прозріння, — пояснив він.

Вона повісила трубку.

Він дійшов до шосе і забрав з поштової скриньки пошту. Там виявився лист без зворотної адреси, у конверт було вкладено п’ятсот крон. Більше там нічого не було. Він пішов до Соні.

Соня приготувала йому чай, повільно й старанно, потім вона підійшла до нього і стала помішувати чай, поки розчинився весь мед. Він занурився в її турботу. У нього не було сумнівів у тому, що за це доведеться розплачуватись. Ще трохи — і почнуться повчання.

— Ти бачив її лише раз, — сказала вона. — Щонайбільше п’ять хвилин. Ми при своєму розумі?

— Її звучання, — пояснив він.

Вона погладила його по голові, якась частина його хоч би трохи заспокоїлася.

— Ти ж і на моє звучання реагував, — зауважила вона. — Раніше. І тут тобі неймовірно пощастило. Але не можна заперечувати, що у твоєму житті бували й інші випадки, коли ти помилявся.

Він зробив ковток, це був чай першого збору, приготовлений у японському чавунному горнятку, яке стояло перед нею на столі, на жаровні. Навіть незважаючи на молоко і мед, він не йшов ні в яке порівняння з тим, що виходило у нього вдома з пакетиків.

Вона покрутила в руках конверт, у якому лежала купюра.

— Тут є штамп, — повідомила вона.

Він не розумів, до чого вона це говорить. Вона простягнула йому навушники, щоб він міг слухати її телефонну розмову.

— Франкувальні машини, — пояснила вона, — завжди мають якийсь ідентифікаційний номер.

Вона подзвонила на пошту. Її переадресували до відділу франкувальних машин у місті Фредериція.

— Вас турбують з адвокатської фірми «Кроне і Кроне», — сказала вона. — Ми отримали від вас франкувальну машинку. І Іам здається, що ви помилилися і надіслали нам чужу. Можна назвати номер?

Вона назвала номер.

— Тут якась помилка, — сказала жінка на тому кінці дроту. — Це одна з чотирьох машин в Управлінні геодезії і картографії. Звідки, ви сказали, ви телефонуєте?

— Я помилилася, — сказала Соня. — Я телефоную з Управління.

І повісила слухавку.

Вона спустилася разом з ним сходами. На хіднику взяла його під руку. У неї збереглася постава танцівниці. Вона завела його до квіткової крамниці навпроти пожежної частини, де вибрала ще не розпуклі півонії — великі, круглі мов куля, бездоганні квіти.