— Чому ми рахуємо ваших дітей? — запитав Свистун, непомітно з'явившись між зубцями надбрамної башти.

Як і завжди, він був вбраний у пишні шати. Проти нього навіть Миршавець видавався хатнім слугою. Полискуючи, мов павич, Свистун стояв між зубцями, поряд із ним — чотири арбалетники. Можливо, він уже давно стояв там, спостерігаючи, як свояк його пана під'їздить до жінок. Його напружений голос далеко розлягався в тиші, що раптом залягла над Омброю.

— Ми рахуємо все, що нам належить! — крикнув він. — Овець, корів, курей, жінок, дітей, чоловіків, навіть якщо їх не так уже й багато. Ми рахуємо ниви, клуні, стайні, хати, кожне дерево у вашому лісі. Зрештою Змієголов прагне знати, над чим він панує.

Срібноносий завжди носив на обличчі щось схоже на дзьоб. Ходили чутки, ніби Змієголов виготовив своєму герольдові ще й срібне серце, але Феноліо був певен, що в грудях Свистуна б'ється людське серце. Немає нічого жорстокішого за серце з крові та плоті, бо воно знає, що саме завдає страждань.

— А хіба ви не хочете забрати їх у копальні? — Жінка, що тепер говорила, не підійшла до Мінерви, а ховалася в жіночій юрбі.

Свистун відповів не зразу. Він розглядав свої нігті. Він дуже пишався своїми рожевими нігтями. Вони були доглянуті, як у жінки, саме такими описав їх Феноліо. Ох, усе-таки як приємно, що вони поводяться точнісінько так, як він задумав.

«Ти, паскудо, купаєшся щовечора в трояндовій воді, — думав Феноліо, тимчасом як Деспіна дивилася на Свистуна, мов пташка на кота, що хоче її з'їсти. — І чепуришся, мов жінки, що складають товариство Миршавцеві».

— На копальні? Приваблива ідея!

Запанувала така тиша, що Срібноносий вже не мав потреби підвищувати голос. Сонце, заходячи, кинуло на жінок довгі чорні тінь «Дуже ефектно, — думав Феноліо. — І яким недоумком видається Миршавець. Свистун примусив намісника чекати перед брамою його власного замку, мов слугу. Що за сцена. Але не він створив її…»

— Розумію! Ви думаєте, ніби саме для цього мене послав Змієголов! — Свистун уперся руками в мур і дивився від зубців башти, мов хижий звір, що запитує себе, хто йому краще смакуватиме: Миршавець або котрась жінка. — Та ні. Я тут, щоб зловити одного птаха, і всі ви знаєте, яке барвисте в нього пір'я. Навіть якщо він, як я чув, під час свого останнього зухвальства був чорний, як ворона. Тільки-но я піймаю цього птаха, я поїду назад, на інший край хащі. Правда, наміснику?

Миршавець поглянув на нього й підняв угору закривавленого меча.

— Як скажете! — гукнув він, насилу опанувавши свій голос, і так роздратовано подививсь на жінок перед брамою, наче ще ніколи не бачив таких юрмиськ.

— Що ж, я й кажу, — зверхньо посміхнувся Свистун, поглядаючи на Миршавця. — Та якщо, — він знову подивився на жінок, і пауза, яку він зробив, здавалося, не матиме кінця, — та якщо цей птах не дасть себе зловити, — він знову зробив паузу, таку довгу, наче хотів докладно роздивитися кожну жінку, що чекала внизу, — якщо дехто з тут присутніх раптом надасть йому дах і притулок, попереджатиме його про наші патрулі й співатиме пісень про те, як він дурить нас… — Свистун зітхнув, і те зітхання було незмірно глибоким. — Що ж, у такому випадку замість птаха я буду змушений забрати ваших дітей, бо, зрештою, не можу ж я повернутися до Сутінкового замку з порожніми руками, еге ж?

Ох, клятий срібноносий байстрюк!

«Феноліо, чому ти не зробив його дурнішим? Бо тупі злочинці до смерті нудні», — відповів він сам собі й засоромився, побачивши відчай на обличчях жінок.

— Бачу, це приголомшило вас! — У напруженому голосі завжди вчувалися й нотки масної солодкавості, яка колись так подобалася Каприкорнові. — Допоможіть мені зловити птаха, спів якого Змієголов із радістю слухав би у своєму замку, і я міг би пощадити ваших дітей. В іншому разі, — він знудьговано подав знак вартовим, і Миршавець із кам’яним від гніву обличчям заїхав у відчинену браму, — в іншому разі я, на жаль, буду змушений нагадати, що в наших срібних копальнях і справді існує постійна потреба в малих руках.

Жінки дивилися на нього з такими пустими обличчями, немов ще більший розпач уже не міг відбитися на них.

— Чого ви ще стоїте? — гримнув Свистун, тимчасом як слуги внизу заносили крізь браму мисливські трофеї Миршавця. — Зникніть! Або я накажу ошпарити вас окропом. А це, до речі, непогана ідея, ви всі напевне потребуєте купелі!

Жінки відсахнулися, мов прибиті, поглядаючи вгору на зубці, чи не гріють там казанів із водою.

Востаннє серце Феноліо калатало так несамовито тоді, коли до Бальбулюсової майстерні зайшли солдати й забрали з собою Мортимера. Старий поглянув на обличчя жінок і жебраків, що посідали навпочіпки коло ганебного стовпа перед мурами замку, на переляканих дітей і відчув, як і його самого опанував страх. За всі винагороди, призначені за голову Мортимера, Срібний князь не міг купити собі в Омбрі жодного зрадника. А що станеться тепер? Яка мати не викаже Сойку задля своєї дитини?

Один жебрак пропхався між жінок, і, коли він кульгав повз Феноліо, той упізнав у ньому одного зі шпигунів Чорного Принца. «Добре, — подумав Феноліо. — Мортимер скоро знатиме, яку угоду запропонував Свистун омбрійським жінкам. І що тоді?»

Мисливський гурт Миршавця й далі тягнувся крізь відчинену замкову браму, а жінки, повертаючись додому, понурили голови, наче вже тепер соромилися зради, до якої закликав їх Свистун.

— Феноліо! — гукнула йому одна з жінок, зупинившись коло нього. Він упізнав її тільки тоді, коли вона підняла хустку, якою прикрила, мов селянка, зібрані вгорі коси.

— Резо? Що ти тут робиш? — Феноліо несамохіть занепокоєно озирнувся, але Мортимерова дружина вочевидь прийшла без чоловіка.

— Я шукала тебе всюди!

Деспіна обняла Феноліо за шию і з цікавістю подивилась на незнайомку.

— Ця жінка схожа на Меґі, — прошепотіла вона йому на вухо.

— Авжеж, бо це її мати. — Феноліо зсадив Деспіну, помітивши, що до них підходить Мінерва. Вона йшла так повільно, немов їй паморочилось у голові, й Іво, прагнучи захистити і втішити, підбіг до матері та обняв її.

— Феноліо! — взяла старого за руку Реза. — Мені треба поговорити з тобою!

Про що? Навряд чи про щось добре.

— Мінерво, підходь! — мовив він. — Побачиш, усе буде добре, — додав він, але Мінерва дивилася на нього, мов на свою дитину. Потім взяла доньку за руку й пішла за сином, що побіг уперед, пішла таким невпевненим кроком, наче Свистунові слова були скалками скла під її ногами.

— Скажи мені, що твій чоловік заховався глибоко, глибоко в лісі й не планує ніяких інших дурниць на кшталт візиту до Бальбулюса! — прошепотів Феноліо Резі, завернувши разом із нею на Пекарську вулицю. Там завжди пахло свіжим хлібом і тістечками, і цей запах був тортурами для більшості жителів Омбри, що давно вже не мали змоги насолоджуватись такими ласощами.

Реза знову накрила хусткою коси й озирнулася, мов боялася, що Свистун може зійти з муру і йти за нею, але повз них пробіг тільки худезний кіт. Раніше на вуличках блукало й багато свиней, але їх давно вже з’їли, і то переважно в замку.

— Я потребую твоєї допомоги! — Господи, скільки відчаю в її голосі! — Ти повинен приписати нас назад! Ти наш боржник! Мо опинився в небезпеці тільки через твої пісні, і ситуація щодня стає гіршою! Ти ж чув, що казав Свистун?

— Мовчи! Мовчи! Мовчи! — Дарма що Феноліо сам собі часто робив закиди, він не любив слухати їх від інших. А цей закид був справді несправедливий. — Орфей привів сюди Мортимера, а не я! Я й справді не міг передбачити, що мій прототип Сойки раптом постане тут у плоті та крові!

— Але ж це сталося!

Вулицею назустріч їм ішов один з нічних вартових, що запалював ліхтарі. В Омбрі швидко темніло, невдовзі в замку знову почнеться святкування і Воронів вогонь знову смердітиме аж до небес.

— Коли ти не зробиш цього задля мене, — Реза доклала зусиль, щоб її голос видавався спокійним, але Феноліо бачив сльози в її очах, — тоді зроби для Меґі і… для її брата або сестри, що невдовзі народиться.