Ще одна дитина? Феноліо несамохіть глянув на живіт Рези, неначе вже міг побачити нового майбутнього гравця. Невже розвиток подій тепер не матиме кінця?

— Феноліо, благаю тебе!

Що він мав відповісти їй? Чи треба розповідати про аркуш паперу, що завжди чистий лежить на його письмовому столі, чи, може, просто признатися, що йому подобається, як її чоловік грає роль, написану для нього, що Сойка — його єдина розрада цієї похмурої доби, єдина ідея, яка справді реалізується? Ні, краще такого не казати.

— Тебе послав Мортимер?

Реза відвела очі.

— Резо, він теж хоче покинути? — запитав Феноліо, а подумки додав: «Покинути мій світ. Мій казковий світ, дарма що в ньому цієї миті дещо пішло шкереберть?» Так, Феноліо знав це занадто добре: він і досі любив цей світ, попри всю його похмурість. Можливо, навіть саме тому. Ні. Ні, не тому… чи, може?..

— Він мусить покинути! Невже ти не бачиш? — На вуличці вмирало останнє світло дня. Між будинками, тісно притуленими один до одного, було холодно й так тихо, наче вся Омбра думала про Свистунову погрозу. Реза, здригнувшись від холоду, тісніше закуталася в плащ. — Твої слова… змінили його!

— Що? Слова не змінюють людей! — гучніше, ніж намірявся, заперечив Феноліо. — Можливо, твій чоловік завдяки моїм словам дізнався про себе те, чого ще не знав, але воно вже існувало, тож, якщо й сподобалося йому, це аж ніяк не моя провина! Отож їдь назад, розкажи йому, що казав Свистун, щоб він у майбутньому краще відмовлявся від таких візитів, як-от до Бальбулюса, і, ради Бога, нічим не переймайся. Він грає свою роль дуже добре! Він грає її краще, ніж решта, яких я вигадав, за винятком Чорного Принца. Твій чоловік — герой у цьому світі! Який чоловік не прагне цього?

Як Реза глянула на нього! Наче він — старий дурень, який не знає, що каже.

— Ти чудово знаєш, як закінчують герої, — проказала вона, насилу стримуючи свій голос. — Вони не мають ані дружин, ані дітей і до старості не доживають. Пошукай когось іншого, хто грає в твоїй оповідці роль героя, але не мого чоловіка! Ти повинен усіх нас приписати назад! Ще цієї ночі.

Феноліо не знав, куди очі ховати. Погляд Рези був напрочуд ясний — точнісінько, як у її доньки. Меґі завжди теж отак дивилася на нього. У вікні над ними горіла свічка. Його світ поринув у пітьму. Настала ніч — опустилася завіса, вранці події підуть далі.

— Мені шкода, але я нічим не допоможу тобі. Я не писатиму знову. Письмо породжує тільки лихо, а його і справді вже досить.

Який він боягуз! Занадто боязливий для правди. Чому він не сказав їй, що слова покинули його, що вона звертається не до тієї людини? Але Реза, здається, знала це й без нього. Як багато почуттів змішувалися в її ясному погляді: гнів, розчарування, страх — і впертість. «Як її донька, — знову подумав Феноліо. — Така непохитна, така сильна. Жінки загалом інші. Атож, безперечно. Чоловіки розбиваються набагато швидше. Лихо не розбиває жінок. Воно повільно зуживає і спустошує їх, як-от Мінерву».

— Гаразд! — у Резиному голосі, який і досі тремтів, уже відчувалося, що вона опанувала себе. — Тоді я одразу піду до Орфея. Він може приписати єдинорога, він усіх нас привів сюди. Тож чому він не може повернути нас назад?

«Якщо ти можеш заплатити йому, — подумав Феноліо, але не сказав нічого. — Орфей прожене її. Він береже слова для панів із замку, які оплачують його дороге вбрання і служниць. Ні, вона буде змушена лишитися, разом з Мортимером і Меґі, і це буде добре, бо хто, як не вони, читатимуть його слова, раптом вони коли-небудь знову коритимуться йому? І хто, як не Сойка, вб’є Змієголова?»

Вона мусить лишитися. Так буде краще.

— До ж, іди до Орфея, — промовив Феноліо. — Щасти тобі. — Він повернувся до неї спиною, щоб уже не бачити відчаю в її очах. А хіба він не побачив у її очах бодай сліду зневаги? — Але краще не повертайся назад у пітьмі, — додав він. — Вулиці стають щодня небезпечніші.

А потім пішов геть. Мінерва, мабуть, уже чекає його з вечерею. Феноліо ні разу не озирнувся. Він надто добре знав, як Реза дивитиметься йому вслід. Так само, як її донька.

Ті два дні і ночі Мо з Батистом і Чорним Принцом шукали місця, де можна сховати сотню, а то й більше дітей. Ведмідь нарешті допоміг їм знайти одну печеру. Але до неї було далеченько. Гірський схил, де містилася печера, був крутим і важкодоступним, надто для дитячих ніг, а в сусідній ущелині жила вовча зграя, але там і справді можна було сподіватися, що ані Миршавцеві собаки, ані Свистун не знайдуть їх. Хоча ця надія була не така вже й велика.

Уперше за багато днів серце Мо забилося трохи спокійніше. Надія. Ніщо так не п’янить, як вона. І жодна надія, мабуть, не солодша за надію підготувати Свистунові прикру несподіванку і принизити його перед його безсмертним паном.

Звичайно, розбійники не могли сховати всіх дітей, але багато, дуже багато дітей вони таки мали змогу захистити. Якщо все йтиме за планом, тоді Омбра невдовзі лишиться не тільки без чоловіків, а й майже без дітей, і Свистун, щоб забрати дітей, буде змушений блукати від одного далекого хутора до другого, сподіваючись, що люди Чорного Принца не з’являться там раніше від нього й не допоможуть жінкам заховати дітей. Так. Якщо їм пощастить заховати дітей Омбри в безпечному місці, це стане великим здобутком, і Мо, повернувшись до табору, був майже в пустотливому настрої, та коли до нього підбігла Меґі з занепокоєним обличчям, його веселий настрій одразу зник. Певне, знову якісь кепські новини.

Голос Меґі тремтів, коли вона розповідала йому про оборудку, яку Свистун запропонував омбрійським жінкам. Сойку в обмін за дітей… Принцові не треба було пояснювати Мо, що це означає. Замість допомагати ховати дітей він тепер сам буде змушений ховатися, і то від кожної жінки, що має дитину підходящого віку.

— Тобі найкраще жити відтепер на деревах! — пробурмотів до нього Ґекон. Він був напідпитку, мабуть, від вина, яке він минулого тижня забрав у двох мисливців — Миршавцевих приятелів. — Ти ж можеш просто пурхати. Хіба не кажуть, що саме так ти втік із Бальбулюсової майстерні?

Мо залюбки зацідив би йому в п’яну пику, але Меґі схопила його за руку, і гнів, що опанував його, минув, коли він побачив страх на доньчиному обличчі.

— Мо, що ти тепер робитимеш? — прошепотіла вона.

І справді, що? Відповіді Мо не знав. Він тільки знав, що радше поїде до Сутінкового замку, ніж ховатиметься. Він швидко відвернув обличчя, щоб Меґі не прочитала його думок, але вона добре знала батька. Занадто добре.

— Можливо, Реза таки має слушність, — шепнула вона Мо, тимчасом як Ґекон дивився на нього підпливлими кров’ю очима, і навіть Чорний Принц не міг приховати, який він стривожений. — Мо, — додала вона ледь чутно, — може, нам і справді треба повернутися?

Меґі чула, як батько сварився з матір’ю.

Мо несамохіть обернувся, шукаючи Резу, але ніде не побачив її.

Мо, що ти тепер робитимеш?

І справді, що? Невже остання пісня про Сойку буде така: «І все-таки вони не зловили Сойку, хоч як шукали його. Він зник без сліду, наче його ніколи й не було. Проте лишив книжку, книжку з чистими сторінками, яку оправив для Змієголова, а водночас і для безсмертної тиранії». Ні, остання пісня не повинна бути такою. Невже, Мортимере? Тоді якою? «Але настала мить, коли одна мати, боячись за своїх дітей, виказала Сойку. І Сойка помер найстрашнішою смертю, якою коли-небудь умирали в Сутінковому замку». Який кінець кращий? А чи є тут кращий?

— Ходімо! — поклав йому руку на плече Батист. — Я пропоную напитися бодай раз, почувши таку звістку. Якщо від вина, забраного в Миршавця, щось лишилося. Забудь Свистуна, забудь Змієголова, забудь омбрійських дітей, утопімо це все в червоному вині.