Але Мо не мав настрою пити. Хоча вино, можливо, нарешті заглушило б голос, який після суперечки з Резою він постійно чув усередині: «Я не хочу назад! Ні. Ще ні…»

Ґекон, заточуючись, знову пішов до багаття й сів між Хапалом і Страшидлом. Невдовзі вони знову поб’ються, як і завжди, коли напивалися.

— Я ляжу посплю, після сну голова ясніша, ніж після вина, — мовив Чорний Принц. — Поговоримо завтра.

Ведмідь ліг перед наметом, до якого зайшов його господар, і дивився на Мо.

Завтра.

А що тепер, Мортимере?

Щодня ставало дедалі холодніше. Коли він ще раз обернувся, шукаючи Резу, його віддих парою висів у повітрі. Де вона? Він приніс їй квіти, невисокі і блідо-блакитні, таких вона ще не малювала. Їх називали феї ним дзеркальцем, бо вранці вони збирали так багато роси між м’якими листочками, що феї задивлялись у них, мов у дзеркало.

— Меґі, а ти бачила матір? — запитав Мо.

Але Меґі не відповіла. Дорія приніс їй м’яса від вепра, що смажився над багаттям. Він вибрав для неї найласіший шматок. Юнак шепнув їй щось, і — чи Мо здалося, чи його донька справді зашарілася? Хай там як, його запитання вона не почула.

— Меґі… ти знаєш, де Реза? — повторив Мо і насилу стримався, щоб не засміятися, коли Дорія швидко і трохи занепокоєно глянув на нього. То був гарний хлопець, трохи нижчий, але дужчий за Фарида. Можливо, він запитував себе, чи правда те, що співають про Сойку: мовляв, він береже свою доньку як зіницю ока. «Ні, радше як найгарнішу книжку, — думав Мо, — і дуже сподіваюся, що ти не завдаси їй таких мук, як Фарид, бо інакше Сойка без вагань згодує тебе Принцовому ведмедеві!»

На щастя, цього разу Меґі не прочитала його думок.

— Реза? — Вона покуштувала смажене м’ясо й усміхом подякувала Дорії. — Поїхала до Роксани.

— До Роксани? Але ж вона тут. — Мо глянув у бік намету для хворих. Один з розбійників корчився там від болю, — мабуть, наївся отруйних грибів, — а Роксана стояла перед наметом і розмовляла з двома жінками, що піклувалися про нього.

Меґі спантеличено глянула на Роксану.

— Але ж Реза казала, що їй треба поговорити з Роксаною.

Мо причепив доньці до одягу квіти, які були призначені матері.

— Як довго її немає? — Він доклав усіх зусиль, щоб видаватися безтурботним, але Меґі годі було одурити. Принаймні йому.

— Вона пішла ще опівдні! Якщо вона не в Роксани, тоді де?

Як безпорадно дивилась вона на нього. Мабуть, і справді не знала відповіді. Він завжди забував, що Меґі знає Резу набагато гірше, ніж його. Один рік — аж ніяк не достатній час, щоб вивчити свою матір.

«А ти забула нашу суперечку? — хотів він сказати їй. — Вона поїхала до Феноліо». Але проковтнув ці слова. Страх здавив йому груди, і йому дуже хотілося б вірити, що це страх за Резу. Але Мо не вмів брехати ані самому собі, ані іншим людям. Ні, він боявся не за дружину, навіть якщо мав для цього страху всі підстави. Він боявся, що десь в Омбрі вже прочитали слова, які повернуть його в його давній світ, мов рибину, виловлену в річці й кинуту назад у ставок, де вона народилася… «Не будь йолопом, Мортимере, — сердито подумав він. — Хто має читати ті слова, навіть якщо Феноліо написав їх для Рези? Цікаво, хто?» — запитував він себе подумки.

Орфей.

Меґі й далі занепокоєно дивилася на нього, тимчасом як Дорія нерішуче стояв коло неї й не міг відвести очей від її обличчя.

— Я скоро прийду, — проказав Мо, обертаючись.

— Мо, ти куди? — побігла за ним Меґі, коли він пішов до коней, але батько не озирнувся.

«Куди ти так квапишся, Мортимере? — глузував він із себе. — Невже думаєш, ніби можеш мчати швидше, ніж Орфеєві набігають слова на єлейний язик?» Пітьма впала, мов рушник із небес, чорний рушник, що душив геть усе; барви і пташині співи… Реза. Де вона? Ще в Омбрі чи вже повертається назад? І зненацька з’явився ще один страх — не менш негарний, ніж страх перед словами. Страх перед ночівлею в дорозі й нічними духами, спогад про жінку, знайдену мертвою в кущах. Чи взяла вона з собою принаймні Здорованя? Мо лайнувся. Ні, звичайно, ні. Той сидів із Батистом і Волоцюгою коло багаття і вже так упився, що заспівав.

Він мав би здогадатися. Реза після їхньої суперечки стала дуже спокійна. Невже він забув, що це означає? Він уже знав цей спокій. Але пішов із Чорним Принцом, замість іще раз поговорити з нею про те, що змусило її заніміти — майже так само, як і тоді, коли вона втратила голос.

— Мо! Ти куди? — Голос Меґі аж сів від страху. Дорія теж прийшов разом з нею. Меґі шепнула щось йому, і він побіг геть, до намету Принца.

— Хай йому біс, Меґі. Що могло статися? — казав Мо, міцно затягуючи попругу. Якби ж його пальці не тремтіли отак!

— Де ти шукатимеш її? Тобі не можна їхати! Невже ти забув про Свистуна?

Донька міцно тримала його. А Дорія повернувся з Принцом. Мо лайнувся й накинув коню на голову вуздечку.

— Куди ти? — зупинився коло нього Чорний Принц, разом з ним і ведмідь.

— Мені треба до Омбри.

— До Омбри? — Принц обережно відсунув Меґі вбік і взявся за вузду.

Що сказати йому? Принце, моя дружина хоче благати Феноліо написати слова, які проженуть мене з-перед твоїх очей, які Сойку знову зроблять таким, яким він був колись, — тож у такому разі він, тільки витканий зі слів Феноліо, зникне не менш несподівано, ніж виринув?

— Це самогубство. Ти не безсмертний, як співають у піснях. Це реальне життя. Ти що, вже починаєш забувати?

Реальне життя. Принце, що це?

— Реза поїхала до Омбри. І то досить давно. Вона сама, й настає ніч. Я повинен їхати за нею.

«… І з’ясувати, чи вже написані слова, написані і прочитані».

— Але ж там Свистун! Ти хочеш стати подарунком для нього? Дай я пошлю до неї кілька чоловік.

— Кого? Вони всі повпивалися.

Мо прислухався до ночі. Йому здавалося, ніби він уже чує слова, які вишлють його назад, — слова, не менш могутні, ніж ті, що колись захистили його від білих жінок. Над ним шарудів вітер у пожовклому листі, а від багаття долинали п’яні голоси розбійників. Повітря тхнуло живицею, осіннім листям і пахучим мохом, що ріс у лісі Феноліо. Навіть восени він був укритий крихітними біленькими квіточками, що пахли медом, коли розтерти їх між пальцями. Резо, я не хочу повертатися.

У горах завив вовк. Меґі злякано повернула голову. Вона, як і мати, боялася вовків. «Сподіваюся, Реза лишилася в Омбрі», — думав Мо. Навіть якщо це означає, що він повинен проїхати повз вартових. «Повернімося, Мо. Благаю тебе!»

Мо вихопився на коня. Меґі сіла позаду нього, перше ніж він устиг перешкодити їй. Рішуча, як і мати… І так міцно обплела його руками, що він навіть не намагався вмовити її не їхати.

— Бачиш, ведмедю? — запитав Чорний Принц. — Ти знаєш, що це означає? Що скоро буде нова пісня — про зоряну хворобу Сойки і про те, що Чорний Принц інколи змушений захищати його від себе самого.

Таки знайшлося ще двійко розбійників, досить тверезих, щоб їхати верхи. Поїхав і Дорія. Без жодного слова він сів на коня позаду Принца. Він мав меча, трохи завеликого для нього, але вмів досить пристойно орудувати ним і був не менш відважний, ніж Фарид. Вони будуть в Омбрі, перше ніж посвітлішає ніч, хоча місяць підбився вже досить високо.

Але слова набагато швидші за коня.

Коли прийшла Реза, Фарид якраз приніс Орфеєві другу пляшку вина. Сироголовий святкував. Він улаштував свято на свою честь і на честь свого генія, як він називав його:

— Єдиноріг! Досконалий єдиноріг, що форкає і б’є копитом, ладний щомиті покласти свою дурну голову на коліна якійсь незайманці! Осе, як по-твоєму, чому їх не було в цьому світі? Бо Феноліо не міг написати про них. Тріпотливі феї, волохаті кобольди, скляні чоловічки — так. Але жодного єдинорога.