— Роксано!

Куниця шмигнула повз неї.

Такого не може бути. Небіжчики не повертаються, навіть коли пообіцяли. Проте постать, що вийшла з затінку коло стайні, була страхітливо знайома.

Ґвін форкнув, побачивши на плечі свого господаря іншу куницю.

— Роксано! — гукнув її Вогнерукий, наче прагнув відчути ім’я на язику як те, чого давно не куштував.

То був сон, одне зі сновидь, які вона бачила майже щоночі, сновидь, у яких вона так виразно бачила його обличчя, що торкалася його уві сні, а її пучки й наступного дня ще відчували його шкіру. Навіть коли Вогнерукий обняв її рукою, і то так обережно, наче не був певен, чи не забув він, як треба пригортати її, Роксана не ворухнулася, бо її пальці ще досі не вірили, що справді відчуватимуть його, руки ще не вірили, що знову обійматимуть його. Проте її очі могли бачити його. Її вуха чули, як він дихає. Її шкіра відчувала його шкіру, таку гарячу, наче всередині він горів вогнем, дарма що недавно був такий холодний, такий страхітливо холодний.

Вогнерукий дотримав своєї обіцянки. Навіть якщо він прийшов до неї уві сні, це все-таки краще, ніж нічого, набагато краще.

— Роксано! Поглянь на мене. Дивися на мене.

Вогнерукий узяв її обличчя в руки, погладив щоки, стер сльози, які, прокинувшись, вона так часто відчувала на обличчі. І тільки тоді пригорнув до себе, дав її рукам пересвідчитися, що вона обіймає не просто привида.

Такого не може бути. Вона плакала, горнучись до нього обличчям. Їй хотілося бити його за те, що він кинув її задля хлопця, за весь той біль, який вона відчула через нього, безмежний біль, але серце зрадило її, як і першого разу, коли він повернувся. Воно зраджувало її щоразу.

— Що? — поцілував він її ще раз.

Рубці. Вони зникли, немов їх стерли білі жінки, перше ніж знову послати його в життя.

Роксана взяла долоні Вогнерукого і приклала їх йому до щік.

— Ти диви! — здивувався він і провів пучками по шкірі, наче то було не його обличчя. — Таки зникли. Басті це аж ніяк не сподобалося б.

Чому вони відпустили його? Хто заплатив за нього, так само як він колись заплатив за хлопця?

Чому вона запитує? Він повернувся. Тільки це й має значення, він повернувся звідти, звідки немає вороття. Звідти, де були всі інші. Її донька, Єган, батько її сина, Козимо… Як багато небіжчиків. Але він повернувся. Проте в очах Вогнерукого Роксана бачила, що цього разу він був так далеко, що якась його частина й досі лишається там.

— Як довго будеш цього разу? — прошепотіла вона.

Вогнерукий відповів не зразу. Ґвін чухав собі голову, сидячи на плечі господаря, і придивлявся до нього, наче теж хотів чути відповідь.

— Так довго, як дозволить Смерть, — відповів він нарешті й приклав її руку туди, де калатало його серце.

— Що це означає? — знову пошепки запитала вона.

Але Вогнерукий затулив їй вуста поцілунком.

— Сойка повернувся з того світу! — сповістив Дорія новину Чорному Принцові. Незадовго до світанку юнак притьмом забіг до його намету, так засапавшись, що насилу вимовляв слова. — Його бачила одна моховиня. Коло дупластого дерева, там, де цілительки ховають своїх небіжчиків. Вона каже, що Сойка повернув і Вогнехідця. Будь ласка! Можна, я розповім Меґі?

Незбагненні слова. Надто дивні, щоб бути правдою. Але Чорний Принц одразу подався до дуплавого дерева, звелівши спершу Дорії пообіцяти, що він нікому не розповість цієї вістки: ані Меґі, ані її матері, ані Хапалу, ані будь-якому іншому розбійникові, навіть рідному братові, що спав як мертвий надворі коло багаття.

— Але Свистун, мабуть, теж уже дізнався про це! — затинався юнак.

— Тим гірше, — відповів Принц. — Тоді побажай мені, щоб я знайшов Сойку раніше від нього.

Він погнав коня вчвал, мчав так швидко, що невдовзі ведмідь тільки несхвально сапав поряд із ним. Навіщо так квапитися? Задля такої безумної надії? Чому його серце неодмінно й далі прагне вірити у світло серед пітьми? Звідки він черпає надію, хоча вже безліч разів розчарувався? «Принце, в тебе серце дитини», — хіба не казав йому завжди Вогнерукий? «Повернув і Вогнехідця». Такого не може бути. Таке трапляється тільки в піснях, у піснях та казках, що їх матері розповідають увечері дітям, щоб ті не боялися ночі…

Надія робить легковажним, і про це Чорний Принц мав би знати. Він помітив солдатів тільки тоді, коли вони постали перед ним між деревами. Їх було багато. Він нарахував десяток. Із собою вони вели моховиню. Її худу шию вже до крові роздерла мотузка, на якій солдати вели її. Мабуть, полонили, щоб привела їх до дупластих дерев. Навряд чи хто-небудь знав місце, де цілительки ховали своїх небіжчиків. Тобто самі цілительки дбали, щоб підлісок ховав усі стежки, але Чорний Принц знав одну стежину, відколи допомагав Роксані привезти туди Вогнерукого.

То було священне місце, але прибита страхом моховиня вела солдатів у панцерах потрібною стежкою. Віддалік уже можна було побачити сухі верхівки дерев, їхнє крислате гілля так вирізнялося сірою барвою на тлі ще жовтих осінніх дубів, що здавалося, ніби ранок оголив їх так, і Чорний Принц благав, щоб Сойка пішов уже звідти. Краще бути в білих жінок, ніж у Свистунових руках.

Три панцерні солдати, оголивши мечі, під’їхали до Принца ззаду. Моховиня, коли її вартові теж вихопили мечі і обернулись до нової здобичі, впала навколішки. Ведмідь підвівся і ошкірив зуби. Коні схарапудились, і двоє солдатів позадкували, але їх було ще багато, надто багато для одного ножа й пари пазуристих лап.

— Ти ба, мабуть, не тільки Свистун такий дурний, щоб повірити балачкам моховині! — протягнув солдат з обличчям, засіяним ластовинням, і не менш блідий, ніж білі жінки. — Чорний Принце! Я вже прокляв свою долю, що змушений їхати в чортів ліс і шукати привид, — і хто ж трапляється мені на дорозі? Його чорний брат! Нагорода за його голову не така щедра, як за Сойчину, але завдяки йому ми всі забагатіємо!

— Помиляєшся. Тільки-но торкнетеся його, загинете всі.

«Його голос пробуджує мертвих зі сну і спонукає вовка лягти коло вівці…» Сойка так упевнено вийшов з-за дерев, наче чекав там на солдатів. «Не називай мене так, це ім’я для пісень!» Скільки разів він казав Принцові, але як іще той мав називати його?

Сойка. Солдати шепотіли його ім’я хрипкими від страху голосами. Хто він? Як часто Принц і сам себе запитував про це. Чи він прибув із краю, де довгі роки прожив і Вогнерукий? І що то за край? Край, де пісні стають правдою?

Сойка. Ведмідь ревінням привітав його, коні здибились, а Сойка дістав свого меча, повільно, як і завжди, меча, що належав колись Рудому Лисові і вбив таку силу людей Чорного Принца. Обличчя під чорним чубом видавалося блідішим, ніж завжди, але Принц не бачив на ньому ніякого страху. Мабуть, провідавши Смерть, людина забуває, що таке страх.

— Так, як бачите, я повернувся від Смерті. Дарма що й досі відчуваю її пазурі. — Сойка промовляв із таким відсутнім виглядом, наче якась його частина ще й досі перебувала в білих жінок. — Я, якщо ваша ласка, залюбки покажу вам шлях. Він просто перед вами. Але якщо ви хочете ще трохи пожити, — Сойка махнув мечем у повітрі, наче писав своє ім’я, — тоді пустіть його. Його і ведмедя.

Солдати прикипіли до Сойки очима, а їхні руки так тремтіли, коли бралися за мечі, що здавалося, ніби хапають власну смерть. Ніщо так не посилює страху, як безстрашність, і Чорний Принц став поряд із Сойкою й відчув, що його, мов щитом, захищають слова, які тихенько співають в усіх закутках: біла і чорна руки справедливості.

«Віднині буде нова пісня», — думав Принц, дістаючи меча, а його серце почувалося таким по-дурному молодим, що він боровся б і з тисячею солдатів. Але Свистунові вояки притьмом розвернули коней і втекли — від двох чоловіків… і слів.