Коли солдати були вже далеко, Сойка підійшов до моховині, що й далі стояла навколішки в траві, закривши руками буре, як кора, обличчя, і зняв їй з шиї мотузку.

— Кілька місяців тому одна моховиня зцілила мені тяжку рану, — озвався він до неї. — Часом не ти?

Моховиня дозволила допомогти їй підвестися, але дивилася на нього не дуже приязно.

— Що ти хочеш сказати цим? Що в людських очах ми всі однакові? — уїдливо запитала вона. — Ну, для нас ви теж усі однакові. Тож звідки я маю знати, чи я тебе вже бачила колись? — додала вона й пошкутильгала геть, навіть не глянувши ще раз на свого рятівника, що стояв і дивився їй услід, немов забувши, де він.

— Як довго мене не було? — запитав Сойка, коли до нього під’їхав Чорний Принц.

— Понад три дні.

— Так довго? — Так, він був далеко, дуже-дуже далеко. — Звичайно. Коли зустрічаєшся зі Смертю, час минає по-іншому. Хіба не кажуть такого?

— Про це ти знаєш більше, ніж я, — відповів Чорний Принц.

Сойка промовчав.

— А ти чув, кого я привів? — запитав він зрештою.

— Мені важко повірити в таку добру новину, — хрипко відказав Чорний Принц, але Сойка засміявся і скуйовдив йому коротко підстриженого чуба. — Тепер ти знову можеш відпустити його, — мовив він. — Той, задля кого ти поголив його, дихає знову. Він лишив на тому світі тільки свої рубці.

Такого не може бути!

— Де він? — запитав Чорний Принц, його серце і досі краялось після ночі, коли він із Роксаною чатував коло тіла Вогнерукого.

— Мабуть, у Роксани. Я не запитував його, куди він іде. Ми були не надто балакучі. Білі жінки, Принце, лишають тишу, ніяких слів.

— Тишу? — Чорний Принц засміявся і притяг його до себе. — Що ти кажеш? Вони лишають щастя, нічого, крім щастя! І надію, нарешті знову надію! Я почуваюся таким молодим, як не почувався вже багато років! Здається, дерева б з корінням виривав. Ще сьогодні ввечері всі співатимуть, що Сойка так мало боїться Смерті, що ходить до неї в гості, а Свистун від люті здере собі з морди срібного носа!

Сойка знову засміявся, але його погляд був поважний, дуже поважний для того, хто живим і цілим повернувся від Смерті. Чорний Принц зрозумів, що Сойка, крім усіх добрих новин, має ще й погану, тінь, яка ховається за світлом. Але він не казав про неї. Поки що ні.

— А що з моєю дружиною і донькою? — запитав Сойка. — Вони вже… виїхали?

— Виїхали? — здивовано подивився на нього Чорний Принц. — Ні. А куди вони мали їхати?

На Сойчиному обличчі змішалися рівними частками полегкість і тривога.

— Коли-небудь я поясню тобі, — сказав він. — Коли-небудь. Довго розповідати.

Коли Ос, міцно вхопивши Фарида за карк, повідомив йому таким чином, що Орфей хоче поговорити з ним у кабінеті, хлопець одразу взяв із собою дві пляшки вина. Сироголовий, повернувшись із цвинтаря шпільманів, аж хлистав вино, але не ставав від нього таким балакучим, як Феноліо, а лише лаявся і плів казна-що.

Коли Фарид зайшов до кабінету, Орфей стояв, як і досить часто, коло вікна й легенько похитувався, тримаючи в руці аркуш паперу, на який в останні дні він так часто дивився, так часто проклинав його, жмакав і знову розгладжував.

— Тут стоїть чорним по білому, кожна літера гарна, мов намальована, та й звучить усе добре, з біса добре! — говорив він, насилу повертаючи язиком, тимчасом як його пальці й далі торкалися слів. — Чому ж тоді, в ім'я всіх привидів пекла, палітурник знову повернувся?

Що той Сироголовий верзе? Фарид поставив пляшки з вином на стіл і чекав.

— Ос казав, ти хочеш говорити зі мною? — запитав він.

Яшма сидів коло склянки з перами й нервово подавав Фаридові знаки, але той не розумів їх.

— Авжеж. Янгол смерті Вогнерукого. — Орфей поклав папір на письмовий стіл і обернувся до хлопця з лихим усміхом.

«Чому ти повернувся до нього? — думав Фарид, але йому досить було подумати тільки про сповнене ненависті обличчя Меґі на цвинтарі, щоб самому собі дати відповідь: — Бо ти, Фариде, не знав, куди тобі ще можна податися!»

— Авжеж, я звелів гукнути тебе, — подивився на двері Орфей. Ос зайшов до кімнати вслід за Фаридом так нечутно, що в це годі було повірити, зваживши на його велетенську постать, і, перше ніж Фарид зрозумів, чому Яшма знову гарячково моргає йому, м’ясисті руки вже схопили його.

— Тож ти, мабуть, ще не чув новини? — запитав Орфей. — Звісно, ні. Бо інакше б одразу побіг до нього.

До кого? Фарид спробував вивільнитись, але Ос так брутально схопив його за чуба, що в хлопця від болю аж сльози бризнули з очей.

— А він таки ще не знає. Як зворушливо. — Орфей підступив до Фарида так близько, що його аж знудило від перегару.

— Вогнерукий, — проказав він оксамитовим голосом, — Вогнерукий повернувся.

Фарид забув про грубі Осові пальці й лихий Орфеїв усміх. Але це щастя, немов страшний біль, було завеликим для його серця.

— Так, він повернувся, — вів далі Орфей, — завдяки моїм словам. Але потолоч там на вулиці, — він зневажливо показав на вікно, — каже, що його повернув Сойка! Проклін їм усім! Нехай Свистун їх усіх оберне в поживу для хробачні!

Фарид уже не слухав. Кров шумувала йому у вухах. Вогнерукий повернувся! Він повернувся!

— Пусти мене, Бугаю! — Фарид ударив Оса ліктями в живіт і вирвався з його рук. — Вогнерукий напустить вогонь на вас обох! — кричав він. — Так, неодмінно, тільки-но почує, що ви одразу не пустили мене до нього!

— Невже? — знову дихнув йому в обличчя перегаром Орфей. — А я от думаю, що він має бути вдячним мені, чи, по-твоєму, він хоче, щоб ти, ходяче нещастя, ще раз заподіяв йому смерть? Я вже раз застерігав його від тебе. Тоді він не хотів мене слухати, але, повір, тепер порозумнішає. Якби я мав тут книжку, з якої ти походиш, я б давно приписав тебе до твого колишнього сюжету, але, на жаль, ти помилково заблукав у цей світ!

Орфей зареготав. Він завжди сміявся з власних жартів.

— Замкни його в підвалі! — наказав він Бугаєві. — А тільки-но споночіє, відведи на Шибеничний пагорб і скрути йому в’язи. На кілька кісток більше або менше — хто на те звертатиме увагу?

Яшма затулив очі руками, коли Ос схопив Фарида й закинув собі на плечі. Фарид кричав і копав ногами, але Бугай так зацідив йому в обличчя, що хлопець мало не знепритомнів.

— Сойка! Сойка! Таж це я послав його до білих жінок! Я! — лунав услід за ними Орфеїв голос на сходах. — Чому, хай йому чортів хвіст, Смерть не затримала його? Невже я, вживши наймилозвучніших слів, не зробив їй смачним того шляхетного бовдура?

Коло підніжжя сходів Фарид знову спробував вивільнитись, але Ос ударив його ще раз, і то так сильно, що в хлопця заюшило з носа, і переклав на друге плече. Якась служниця перелякано вистромила голову з дверей, коли Ос проносив Фарида повз кухню, — то була маленька каштановокоса дівчина, що завжди освідчувалася йому на вушко в коханні, — але допомогти вона не могла. Таж як?

— Щезни! — тільки й ревнув Ос перед тим, як кинути Фарида в підвал. Він прив’язав його до однієї з паль, на яких тримався Орфеїв дім, клаптем брудної ганчірки заткав йому рот і лишив самого, не забувши наостанок добряче копнути ногою.

— Побачимось, коли споночіє, — буркнув він, перше ніж знову побрався сходами вгору, і Фарид лишився в пітьмі, відчуваючи холодний камінь плечима і присмак власних сліз на вустах.

Як тяжко знати, що Вогнерукий повернувся, а він все одно не може побачитися з ним. «Але це неодмінно станеться, Фариде! — думав він. — Хтозна, може, Сироголовий таки має слушність. Може, ти й справді знову принесеш йому тільки смерть?!»