— Він нічого не казав мені. Навіщо? Він був там, він і його голос.

— Але ж ідея належала мені, і я написав слова! Він був лише моїм знаряддям! — Орфей вигукнув останні слова з такою люттю, наче виплюнув їх в обличчя Чарівновустому.

— Атож, твої слова! Як я чув, слова лихі та підступні! — На руці Вогнерукого й далі горіла постать білої жінки. — Мабуть, варто принести ці слова Чарівновустому, щоб він ще раз міг прочитати, яку роль ти виділив йому в цьому епізоді.

Орфей випростався, мов щогла.

— Я написав такі слова тільки заради тебе! — гукнув він ображеним голосом. — Я думав тільки про те, щоб повернути тебе. Чому мене має цікавити той палітурник? Зрештою, я був змушений запропонувати щось Смерті!

Вогнерукий спокійно поглядав на вогник, що горів на його долоні.

— Ох, я розумію надто добре, — тихо проказав він, тимчасом як вогник перетворився на птаха, золотого птаха з червоною плямою на грудях. — Побувавши на тому світі, я дещо розумію, а дві речі знаю напевне: Смерть непідвладна словам, і не ти, а Чарівновустий пішов до білих жінок.

— Тільки він міг погукати їх. Що я міг удіяти? — крикнув Орфей. — І він зробив це тільки задля своєї дружини! Не для тебе!

— Що ж, це теж добра причина. — Вогненний птах розпався на долоні Вогнерукого. — А що стосується слів, то, як сказати щиро… його голос подобається мені набагато більше, ніж твій, дарма що не завжди робив мене щасливим. Голос Чарівновустого сповнений любові. А твій говорить тільки про тебе. Не кажучи вже про те, що ти надміру полюбляєш читати слова, про які ніхто не знає, а часом забуваєш, що пообіцяв прочитати. Чи не так, Фариде?

Фарид з обличчям, застиглим від ненависті, дивився на Орфея.

— Що ж, як і завжди, — вів Вогнерукий далі, тимчасом як на його долоні з попелу спалахнув вогник і набув форми крихітного черепа. — Я візьму слова. І книжку.

— Книжку? — Орфей відсахнувся, неначе вогонь на долоні Вогнерукого обернувся змією.

— Так, ти вкрав її у Фарида, пригадуєш? Тому її навряд чи можна вважати за твою, хоча, ти, здається, як я чув, старанно скористався нею. Строкаті феї, плямисті кобольди, єдиноріг… У замку тепер повинні бути навіть коротуни. Що там іще? Хіба блакитні феї були не досить гарні для тебе? Миршавець топче коротунів, а єдинорога ти створив тільки для смерті.

— Ні-ні! — захищаючись, підняв руки Орфей. — Ти не розумієш! У цьому сюжеті я прагну досягти справжньої величі. Я ще працюю, але, повір, буде дивовижно! Феноліо лишив так багато невикористаного, так багато не описав, а я це все зміню, вдосконалю…

Вогнерукий повернув долоню, і попілець посипався на долівку Орфеєвого підвалу.

— Ти говориш, як Феноліо, — але, мабуть, набагато гірший за нього. Цей світ сам пряде свої нитки. А ви тільки сплутуєте їх, рвете, зв'язуєте те, що не тримається купи, замість лишити вдосконалення тим, хто живе в ньому.

— Он воно що, і кому, наприклад? — з ненавистю в голосі запитав Орфей. — Сойці? Відколи він належить до цього світу?

Вогнерукий стенув плечима:

— Хтозна. Можливо, ми всі належимо не тільки до сюжету. А тепер принеси мені книжку. Чи, може, попросити Фарида, щоб приніс?

Орфей глянув на нього з такою злобою, наче зневажений коханець.

— Ні! — нарешті вигукнув він. — Вона потрібна мені. Книжка лишиться тут. Ти не забереш її в мене. Попереджаю тебе. Не тільки Феноліо може написати слова, що зашкодять тобі! Я можу тебе…

— Я слів уже не боюся, — нетерпляче урвав його Вогнерукий. — Ані твоїх, ані слів Феноліо. Слова не змогли приписати мені, як я помру. Невже ти забув? — Вогнерукий хапнув рукою повітря, і в руці в нього з’явився запалений смолоскип. — Принеси книжку, — звелів він і дав смолоскип Фаридові. — Принеси все, що він написав. Кожне слово.

Фарид кивнув головою.

Він повернувся. Вогнерукий повернувся!

— Захопи і список! — додав Яшма голосочком, не менш тонким, ніж його членики. — Список, який він наказав мені укласти. Всіх слів, ужитих у книжці Феноліо! Я вже дійшов до літери Д.

— Ох, не дурний! Список. Дякую тобі, скляний чоловічку! — засміявся Вогнерукий. Ні, його сміх не змінився. Фарид тішився, що Вогнерукий не лишив свого сміху в білих жінок.

Хлопець посадив Яшму собі на плече й побіг сходами вгору. Слідом за ним пострибав Проноза.

Орфей хотів загородити Фаридові шлях, але відсахнувся, коли смолоскип ударив по скельцях окулярів, а полум’я обпалило йому шовкову сорочку. Ос був сміливішим за свого пана, та коли після вимовлених пошепки слів Вогнерукого смолоскип, простягаючи вогненні лабети, став ганятися за ним, Фарид, перше ніж Ос отямився від страху, вже проминув гевала. Проворний, мов сарна, хлопчина стрибнув на сходинку, його серце повнилося щастям, а на язиці він відчував солодкий присмак помсти.

— Яшмо! — гаркнув знизу Орфей. — Я розіб’ю тебе на такі крихітні скалочки, що вже ніхто ніколи не побачить, якої ти барви!

Скляний чоловічок учепився пальцями за Фаридове плече, проте не озирнувся.

— А тебе, малий брехливий погоничу верблюдів… — Орфей аж захлинувся, — я зведу зі світу, запроторю в сюжет, повний жахіть і створений навмисне для тебе!

Погроза змусила Фарида на мить зупинитися, але потім почувся голос Вогнерукого:

— Зважай, кому погрожуєш, Орфею! Якщо з хлопцем коли-небудь щось станеться або він раптом зникне, як ти відверто заявив сьогодні про свій намір, я знову провідаю тебе. А я, як ти знаєш, не ходжу без вогню.

— Заради тебе! — чув Фарид Орфеєві крики. — Я все зробив заради тебе, а ти отак віддячуєш мені?

Айзенґлянц засипав Фарида і свого молодшого брата брудними лайками, тільки-но зрозумів, що вони шукають у кабінеті його пана. Проте Яшма незворушно допомагав Фаридові знайти спершу книжку, а потім кожен клаптик паперу, написаний коли-небудь Орфеєвою рукою. Айзенґлянц кидав у них пісок, загострені пера, зичив Яшмі кожної хвороби, на яку може захворіти скляний чоловічок, а зрештою сам героїчно кинувся на останній аркуш, що його Яшма згортав на Орфеєвому столі, тож Фарид досить нелюб’язно відпихнув його вбік.

— Зрадник! — кричав Айзенґлянц услід братові, коли Фарид зачинив за собою двері кабінету. — А розбився би ти в друзки, на тисячі скалок! — Та Яшма зважав на ті слова не більше, ніж на Орфеєві погрози.

Вогнерукий уже чекав на порозі будинку.

— Де вони? — занепокоєно запитав Фарид, підбігаючи до нього. Адже він не бачив ані Орфея, ані Оса, проте чув їхні роздратовані голоси.

— У погребі, — відповів Вогнерукий. — Я загубив на порозі трохи вогню. Коли він згасне, ми будемо далеко в лісі.

Фарид кивнув головою і обернувся, коли на сходи вгорі вийшла одна зі служниць. Але то була не Бріана.

— Моя донька не тут, — сказав Вогнерукий, немов прочитавши його думки. — Навряд чи вона ще раз повернеться до цього дому. Вона в Роксани.

— Вона ненавидить мене! — пробурмотів Фарид. — Чому вона врятувала мене?

Вогнерукий відчинив двері, і куниці повибігали на вулицю.

— Мабуть, Орфея вона любить ще менше, ніж тебе, — мовив він.

Феноліо був щасливий. О так, він був щасливий, дарма що Іво та Деспіні заманулося потягти його на ринкову площу, де Ворон знову давав виставу. Про неї вже кілька днів повідомляли герольди, і Мінерва, звичайно, не пустила б дітей самих. Миршавець звелів збудувати поміст, щоб кожен міг бачити, який партач його князівський вогнедув. Невже він сподівається, що народ таким чином забуде про повернення Вогнехідця? Але, як і завжди, Ворон ніколи не міг зіпсувати настрій Феноліо. На серці в нього ще ніколи не було так легко, відколи він із Козимо вирушив до Сутінкового замку. Ні, про те, що сталося потім, він волів не думати, цей розділ закінчився. Його сюжет почав розвиватись у новому напрямі, і кому він мав дякувати за те? Собі самому! Бо хто, як не він, увів до гри Сойку, чоловіка, що і Свистуна, і Миршавця вважає за дурнів і повернув з того світу Вогнерукого? Що за постать! І якими гротескними видаються порівняно з ним Орфеєві створіння: пістряві феї, забитий єдиноріг, коротуни з блідо-блакитним волоссям. Такі істоти були ще під силу Телепневі, натомість він, Феноліо, міг створити такі постаті, як Чорний Принц і Сойка. Що ж, слід визнати: тільки Мортимер надав Сойці плоті та крові. Але на початку все одно були слова, і їх написав він, кожнісіньке слово!