— Іво! Деспіно!

Де вони в біса поділися? Легше зловити Орфеєвих строкатих фей, ніж цих дітлахів! Хіба не казав їм, щоб не бігали так далеко? Вся вуличка аж кишіла дітьми. Вони вибігали з кожного будинку, щоб принаймні на годину чи дві забути про тягар, який поклав світ на їхні маленькі плечі. За тих похмурих часів дитинство аж ніяк не було веселим. Хлопці надто рано дорослішали, а дівчата додавали смутку матерям.

Мінерва спершу не хотіла пускати Іво та Деспіну. В місті вешталося забагато солдатів. Удома чекало надто багато роботи, проте Феноліо вмовив її, дарма що йому вже тепер ставало недобре від смороду, який знову поширюватиме Ворон. Цього дня, коли він почувається таким щасливим, мають бути щасливі й діти, тож він, поки Ворон партачитиме, просто мріятиме, що невдовзі вже Вогнерукий видуватиме вогонь на ринковій площі Омбри. Або малюватиме собі в уяві, як Сойка заїздить до Омбри й виганяє з брами Миршавця, мов шолудивого пса, стягує Свистунові срібну маску з обличчя і разом з Чорним Принцом засновує царство справедливості, де панує народ… Ну, можливо, не зовсім. До такого цей світ, мабуть, ще не дійде, та все ж. Всюди буде чудово, радітиме серце, і саме він, Феноліо, визначив курс порятунку того дня, коли написав першу пісню про Сойку. Врешті-решт він вчинив слушно! Козимо, можливо, був помилкою, але звідки з’явиться напруга на обличчі, якщо воно бодай інколи не стає похмурим?

— Чорнильний ткачу! Де ти? — нетерпляче махав рукою Іво.

Що собі думає той малий? Що такий старий чоловік, як він, може пролізти крізь цю повінь дітей, мов вугор? Деспіна обернулася і втішено засміялася, коли Феноліо махнув їй рукою. Але потім її голівка знову зникла серед інших голів.

— Іво! — гукав Феноліо. — Іво, хай йому грець, наглядай за сестрою!

Господи, таж він і не знав, як багато в Омбрі дітей. Чимало їх, ідучи на ринкову площу, вели з собою малих братів і сестер. Феноліо був єдиним чоловіком на всю площу, та й матерів прийшло небагато. Більшість дітей, мабуть, просто повтікало — з майстерень і крамниць, від роботи в хаті або в стайні. Навіть із навколишніх сіл поприходили діти в жалюгідному дранті. Їхні дзвінкі голоси лунали між будинків, наче щебіт пташиної зграї. Ворон, певне, ще ніколи не мав такої збудженої публіки.

Він уже стояв на помості в чорно-червоному вбранні вогнедува, але воно, на відміну від одягу решти цеховиків, було зшите не з клаптиків, а з найтоншого оксамиту, бо ж він належав до князевих фаворитів. Його завжди усміхнене обличчя аж лисніло від жиру, яким він захищав себе від полум’я, але вогонь усе-таки так часто лизав його, що обличчя стало дуже схоже на усміхнену маску, яку Батист пошив йому зі шкіри. Атож, Ворон усміхався навіть тепер, роздивляючись море дитячих облич, що так пожадливо тиснулися навколо помосту, наче він міг позбавити їх усього їхнього горя, голоду й материнського смутку, туги за вбитими батьками.

Феноліо побачив, що Іво стоїть попереду, але куди поділась Деспіна? Ага, ось вона, поряд із братом. Дівчинка радісно махнула йому рукою, він махнув їй у відповідь, а сам стояв коло матерів, що чекали перед будинками. Він чув, як вони шепотілися про Сойку і про те, як він захищатиме їхніх дітей, тепер, коли відібрав Вогнехідця у Смерті. Аякже. Над Омброю знову засяяло сонце. Надія повернулась, і він, Феноліо, дав їй ім’я. Сойка…

Ворон скинув мантію, таку важку й коштовну, що, продавши її, безперечно можна було б цілий місяць годувати всіх дітей, зібраних на площі. На поміст до шпільмана зійшов кобольд, обвішаний торбами з алхімічними порошками, якими цей партач підживлював полум’я, щоб воно слухалося його. Ворон і досі боявся вогню. Про це можна було здогадатись одразу. Можливо, тепер боявся ще дужче, і Феноліо постеріг, що, почавши виставу, шпільман хвилюється. Вогонь пирхав і сичав, пускав отруйно-зелений дим, від якого кашляли діти і який згромаджувався в загрозливі кулаки, пазурі та кусливі пащі. Атож, Ворон навчився таких штук. Він недовго пожонглював парою смолоскипів і видував вогонь так жалюгідно низько, що кожен шепотів ім’я Вогнерукого. Вогонь, яким він грався, мав, здається, іншу природу. Він був темним братом справжнього вогню, привидом вогню, але діти зачудовано й водночас перелякано приглядались до барвисто-ядучої вистави, збивались докупи, коли шпільман направляв на них червоні пазурі, і з полегкістю голосно зводили дух, коли вони виявлялися просто димом, дарма що його клуби зависали в повітрі, а очі сльозилися. Цікаво, чи правда те, про що ходять чутки? Мовляв, цей дим так затуманює розум, що людина бачить більше, ніж є насправді? «Що ж, якщо це так, тоді на мене він не діє, — думав Феноліо, потираючи очі, що пекли і сльозилися. — Жалюгідний трюк — оце й усе, що я бачу!»

Сльози збігали йому вздовж носа, і коли старий обернувся, щоб протерти очі від сажі та диму, то побачив хлопця, що вибіг із вулиці, яка вела до замку, хлопець був старший за дітей на площі й досить високий, щоб служити безбородим Віолантиним солдатом, але мундира не мав. Його обличчя видалося Феноліо напрочуд знайомим. Де він бачив його?

— Люку! — закричав хлопець. — Люку! Тікай! Тікайте всі!

Хлопець зашпортався, впав і встиг заскочити до якогось будинку ще до того, як його наздогнав вершник, що мчав за ним.

Тим вершником був Свистун. Він шарпнув вузду, а за ним з тієї самої вулички вискочило з десяток панцерних солдатів. Солдати прибували звідусіль: з Ковальської та Різницької вулиць, з кожної вулички, що виходила на ринкову площу, майже не квапились, а їхні важкі огирі, як і самі вершники, були закуті в панцери.

А діти, ні про що не здогадуючись, і далі дивились на Ворона. Хлопцеву засторогу вони не почули. Солдатів не бачили. Вони прикипіли очима до вогню, а матері тим часом уже гукали їх. Коли перші діти озирнулися, було вже запізно. Панцерні солдати відтягли назад заплаканих жінок, а з вулиць прибувало дедалі більше вояків, замикаючи навколо дітей залізне кільце.

Як підступно одурено дітей! Як зненацька подив перетворився на моторошний страх! І як вони плакали! Хіба забуде Феноліо коли-небудь той плач! Він безпорадно стояв, притулившись плечима до стіни, а п’ятеро панцерних солдатів наставили на нього й на жінок піки. А більше й не треба. П’ять пік досить, щоб паралізувати нечисленну юрбу. Одна жінка таки почала тікати, за нею погнався солдат. Потім солдати, замкнувши коло, оголили мечі, а Ворон, помітивши кивок Свистуна, загасив полум’я і, посміхнувшись, уклонився заплаканим дітям.

Дітей погнали до замку, наче отару ягнят. Дехто з малих так налякався, що забіг поміж коней. Вони лишалися на бруківці, мов поламані іграшки. Феноліо гукав Іво та Деспіну, але його голос змішався з рештою голосів, усіма зойками і всім плачем. Коли панцерні солдати відпустили матерів, Феноліо разом з ними кинувся до покалічених дітей, що спливали кров’ю на брукові, і придивлявся до блідих облич, повнячись страху, що впізнає в котромусь із них Деспіну або Іво. Їх там не було, але Феноліо здавалося, ніби він усе-таки знає ті обличчя — невинні дитячі личка. Такі малі для смерті, такі малі для жаху і страждань. З’явилися дві білі жінки, його янголи смерті. Матері нахилилися над дітьми, затуливши їм вуха, щоб вони не чули білого шепотіння. Троє дітей загинули, два хлопчики й дівчинка. Білі жінки були вже їм непотрібні, щоб перебратися до них.

Над одним з убитих хлопчиків нахилився хлопець, що з криком вибігав з вулиці, марно спробувавши застерегти дітей. Він дивився на поміст, його юне обличчя подорослішало від ненависті. Але Ворон уже зник, немов розчинився в отруйному димі, що й далі важкими клубами висів над площею. Тільки кобольд стояв там, мов ошуканий, дивлячись на жінок, схилених над дітьми. Потім украй повільно, неначе вийшов за межі часу, почав збирати Воронові порожні торби.

Кілька жінок побігли за солдатами і дитячим гуртом. Решта лишилися тут, стирали пораненим кров з чола і обмацували маленькі кінцівки.

Феноліо урвався терпець. Він обернувся й подибав назад у вуличку, що вела до Мінервиного будинку. Назустріч йому йшли жінки, почувши крики, вони повибігали на вулицю. Жінки квапливо проминали його. Годі вже! Годі! До нього підбігла Мінерва. Він щось пробурмотів і махнув рукою в бік замку. Мінерва побігла слідом за іншими жінками.