За «Хлібом» розташовувався магазин «Ковбаса». Перш ніж зайти в нього, я складала руки на грудях, щоби мене не затовкли в натовпі. Усередині були три черги, чим вони відрізнялися між собою — не знаю, ми займали місця у двох паралельних, бо одна з них могла виявитися швидшою. Натовп хвилювався, пхався і переставляв мене з місця на місце, я принюхувалась до каракулевих шуб і драпових пальт, розглядала зблизька портфелі з кодовими замками, брудні сітки-«авоськи» і песиків на повідках. Продавщиці тут були неприступні і невблаганні, немов королеви, їхні пишні форми не вміщалися під фартухами з оторочками, вони їли забагато ковбаси, вони навіть жерли її, як свині, звісно ж, їм не доводилося поневірятися в чергах, вони обважували, ховали товар під прилавком для знайомих, а решті казали, що «нема і не було»; вони нагадували работорговців із «Хижі дядечка Тома», їм не вистачало тільки батогів. Я мріяла, щоби магазин, який щоразу тріщав по швах, збунтувався проти їхньої влади та щоби розпочав революцію, щоби ми гуртом пішли на них у наступ, скинули їх із престолу, забрали всю ковбасу, поділили її по-братськи і розійшлися по домівках. Одначе замість цього ми терпляче чекали, кожен на своєму місці. Сьогодні як виняток «викинули» ще й масло, тож моя присутність була необхідна, давали по двісті грамів в одні руки, тому люди стояли цілими сім’ями, щоб узяти більше. Моя черга посувалася швидше, ніж Абина, я вже дійшла до прилавка і притислася до нього чолом, побоюючись, що він трісне під моїм тягарем: ззаду чимдуж напирали. Лише впритул коло прилавка я змогла роздивитися емальовані таці зі схожими на кругляки шматками радянської вареної ковбаси різних видів: із великими або маленькими шматочками сала, а також гладеньку на зрізі ковбасу, зовсім без сала. Я була неймовірно близько до мети, та все ж відчувала тривогу, мене непокоїло, чи ті, хто стоїть перед нами, часом не беруть забагато, чи продавщиці не закричать: «Скінчилось!» — жбурляючи останній кавалок на велику металеву вагу… Одначе вдалося — ось і нашу порцію загорнуто в цупкий папір, на якому тут же розпливлися темні плями. Ми пропихалися до виходу: «Обережно, дитина!»; «Обережно!»; «Чи не могли б ви зійти з моєї ноги?»; «Яка невихована особа!»; «Хамка!»…

Я торувала собі шлях, притиснувши кулаки до грудної клітки, і раптом на кінці черги побачила Прабабку. Аба байдуже кинула їй: «Доброго дня!» — і рушила далі, а я застрягла, розхвильована контрастом між її домашнім обличчям і вихідним капелюшком, що прикривав рідке біле волосся, а також ошатним велюровим плащем із пришпиленим до коміра бурштиновим метеликом. Чи справді саме її я зустрічаю щодня на шляху між туалетом і передпокоєм? Чи це дійсно вона вештається в халаті й при мені пісяє в горщик? Тут, поміж чужими людьми, Прабабка здавалася мені елегантною героїнею якогось фільму, а сухе офіційне привітання Аби насправді це враження тільки посилювало.

— Чому Прабабка має вдруге стояти в тій самій черзі? — запитала я, коли ми вийшли надвір.

Аба відповіла не відразу:

— Після їхньої з Мамою сварки ми почали вести господарство нарізно.

В агресивному тоні, яким вона говорила про події, які сталися ще до мого народження, я вловила щось подібне до почуття вини.

Ми посувалися далі, до магазину «Тютюн», нас вела туди таємна Мамина звичка, про яку нікому не можна було казати і про яку Аба говорила, що це позбавить Маму голосу й покладе край її оперній кар’єрі. Стеля і стіни були там усюди вкриті зображеннями козаків, які напівлежали біля коней — у клубах диму від люльок; їхні гарні темні очі були напівзаплющені, ступні, що виступали з-під синіх шароварів, — довгі, нігті — доглянуті, а хвилясті оселедці вростали в кучеряві гриви коней. У магазині «Тютюн» продавщиці так само куняли, а на прилавках не лежало нічого, крім біло-блакитних пачок «Беломорканала». Дешевий «Беломорканал» палили робітники на будовах, а нам для Мами були потрібні сигарети «Орбіта», їх цього разу не «викинули».

Далі знаходилася «Риба», перед магазином стояла мокра вантажівка, а поруч із нею — сумний чоловік у синьому фартуху з очима і вусами, як у козаків із магазину «Тютюн»; він виловлював сіткою живих коропів і подавав їх жінкам у черзі. Колись ми були купили такого коропа, він плавав собі у нашій ванні, рожевий, як жінка з великою долонею з картини Матісса; вистачило витягнути затичку, щоби позбавити його життя.

У магазині «Світоч», в який, попри великі вікна, потрапляло дуже небагато світла, прилавки були завалені цукерками на вагу та псевдошоколадними виробами. Там завжди пахло сигаретами, дим здіймався догори по сходах і сірою ватою обвивав фікуси у вазонах. Ми купували рожеві льодяники «Барбарис», і я навіть не дивилася в бік сходів, мені здавалося, що досить наблизитись туди — і мене затягне у чорторий, наче Качу, героїню чеських народних казок, яка уклала угоду з дияволом. Колись Аба пояснила мені, що в нижній частині крамниці «Світоч» міститься «притон». Трудящі люди не відвідують таких місць, там сидять нероби й алкоголіки, палять і п’ють, серед них є і жінки. Нема на світі нічого гіршого, ніж жінка, яка пустилася берега.

«Адже жінки за самою своєю природою розумніші, красивіші і меткіші, ніж чоловіки, й саме тому падіння такої істоти — це набагато гірше, ніж деградація створіння, яке від природи менш тямуще і гідне, себто чоловіка», — товкмачила мені Аба. Часом пропащі жінки сиділи ще й на поручнях перед входом до «Світоча», у них були запухлі очі, яскравий макіяж і нехлюйські чудернацькі зачіски. Не знаю, чому, та вони завжди були у штанах, на відміну від Аби та інших трудящих жінок, незмінно вдягнених у темні спідниці до середини литки. У награних, обтяжених надмірністю жестах і захриплих голосах пропащих жінок відчувалися свобода і безцеремонність, яких не знали трудящі жінки. Вони були водночас привабливими і злими, наче тигри, що скрадалися за ґратами кліток у зоопарку.

Наприкінці Академічної розташовувався великий продовольчий магазин, який усі називали «протягом», бо його можна було пройти з кінця в кінець, на прилавках там було порожньо, огрядні продавщиці, позбавлені лоску тих, що у «Ковбасі», нагадували викинутих на берег морських котиків, торгівля сірниками, крупами і киселем у брикетах їх не надто надихала. Звідти ми звертали до кінотеатру «Україна», де так само показували «Ностальгію», хоча написи на афішах були виконані іншою рукою, крізь відчинені двері виднілися мерехтливі зелені та червоні вогники гральних автоматів. Кінотеатр «Україна», як і кінотеатр імені Щорса, розташовувався в наріжному будинку, над входом я бачила медальйон із вибитою — російською мовою — цитатою з Леніна: «Искусство принадлежит народу». «А кому б іще воно могло належати?» — здивовано думала я.

Тут закінчувалася Академічна; я обернулася — і побачила, що на невеликій відстані за нами йде Прабабка.

— Чому ми далі з нею живемо? — запитала я.

— Ти не уявляєш, що таке «квартирне питання»! — рознервувалася Аба. — Звідки б ми мали взяти окремі квартири?

Ця знервованість підказала мені, що насправді Аба хотіла жити з Прабабкою, хоча й не любила її.

Розташована трохи далі площа Галицька мала високу ковану браму, але така річ, як брама, аж ніяк не могла стримати базарну повінь, яка виливалася крізь отвори її ажурних воріт, витікаючи на сусідні вулички у вигляді кактусів у вазончиках або заборонених підсніжників, озиваючись дитячим скімленням ще не зарізаних свиней, що їх сюди привозили у закритих сумках на коліщатах. Поступово на площі зникали вивіски, де писалося про «продтовари», не було цінників і черг, ніхто не звертався один до одного «товаришу» — зате з’являлися «пан» і «пані», навіть «панюсі» та «панянки». Торговки стояли на якихось підвищеннях над купками картоплі і моркви, над яйцями і м’ясом, кричали і жестикулювали, не соромлячись своїх грубих почорнілих пальців. Вони казали «таньше» замість «дешевше», «трускавки» замість «полуниці» і «творог» замість «сир», їх не лякали, як мене, мертві свинячі ратиці, вони відрізали білі пайдочки сиру і клали мені в долоню, щоб я скуштувала, відкорковували пляшки з олією і щедро лили мені на руку — пробувати. Баби носили хустки, а клієнтки — капелюшки, баби завжди говорили по-українськи, а пані — українською і російською. На базарі все було дуже дороге, Аба торгувалася, ми купували саму тільки банальщину на кшталт буряків і картоплі, насамкінець ми заходили в криту частину, де вже не було наших місцевих бабів, зате з’являлися чоловіки з темною щетиною і сильним акцентом, зазвичай у широченних сірих кепках. Вони так само стояли на підвищеннях, але перед ними виростали купки фруктів, на які раніше світило інше сонце: з Грузії та Вірменії вони привозили гранати й апельсини, лимони та хурму. В них купували переважно чоловіки в капелюхах, розкривали свої великі портфелі з кодовими замками, обережно ховали туди пухкі пакети, а тоді повільно закривали портфелі. У цьому жесті я вбачала непряме зізнання у злочині, адже ми всі знали, що життя мало виглядати інакше — усі громадяни мали бути рівними, всім належалася однакова кількість прав і обов’язків, всім мала діставатися однакова кількість апельсинів і абрикосів, але вийшло інакше: ми не могли собі дозволити майже нічого, вони могли собі дозволити що завгодно, практично все.